Що робити?
Є гарний анекдот про політологів. Один питає у іншого: "Скажи мені, що відбувається?". І коли його візаві обіцяє: "Я зараз тобі усе поясню", – каже: "Я сам тобі усе поясню, ти мені скажи що відбувається?".
Щоб відповісти на запитання, яке зацікавило політологів, людям старшого покоління потрібно пригадати, а молодшому поколінню – уявити собі популярний у 60-ті роки журнальний столик. Він представляв собою стільницю у вигляді трикутної краплі на трьох ніжках.
Послуговуючись цим образом, спробуємо зрозуміти механіку, а точніше статику і динаміку суспільних процесів, що відбуваються. В нашій моделі стійкість і розвиток суспільних процесів базується на трьох концептах: "маю", "можу" і "хочу". Власне, це ті три "ніжки", на яких стоїть "суспільний столик".
Для ілюстрації продуктивності такої моделі, розглянемо нинішню світову кризу. Здавалось би, звідки в західних країнах взятись суспільним збуренням, адже вони досягли гарних показників добробуту ("маю"), а з точки зору можливостей ("можу") – вони є взірцем.
Але жорстока криза ввійшла у повсякдення цих країн. І прийшла вона від "хочу". Нестримна жадоба наживи привела до того, що, в порушення усіх законів економіки, фінансові ринки заполонили фіктивні капітали, спекулятивні бульбашки, сурогатні деривативи.
В нашій моделі це означає, що ніжка "хочу" перекинула "столик", який, здавалось, міцно стояв на достатку і можливостях.
Якщо спробувати у припущеннях цієї моделі розглянути суспільне життя в Україні, то потрібно залучити буйну фантазію, щоб, для початку, уявити собі такий "стіл" – він кульгає на усі три ноги, а стільниця його пошарпана, уся в дірках і залатана зі шматків різного матеріалу.
В ньому ніжка "маю" квола, неотесана, десь груба, а десь – тонка, як сірник. На таку "ніжку" не те що обіпертись, на неї дивитись страшно.
Її потрібно постійно "зв’язувати" якимось "шпагатом", "склеювати" зі шматків, "заліплювати позиченим пластиліном". На одному кінці ця "ніжка" виблискує лаком, а на іншому вона "побита тлею".
Про ніжку "можу" з кожним днем усе важче і важче говорити як про опору якоїсь серйозної конструкції. Цю "ніжку" немилосердно "стругають", а отриману стружку і тріски доточують до ніжки "маю". Причому найбільші шматки "лакують", а тирсу ліплять з "пластиліном" куди прийдеться.
Але найгірші справи з ніжкою "хочу". Як такої її немає, тому що майструється вона не з "маю" і "можу", бо вони нікчемні, не з обґрунтованих очікувань людей, а "малюється" з популістських обіцянок політиків. Ця найхимерніша "ніжка" виявляється найбільшою, тому постійно перехиляє "стіл", загрожуючи перекинути його остаточно.
Якщо ми хочемо бачити Україну як "міцний стіл", який твердо опирається об землю, то повинні чесно і свідомо виконати "столярну роботу".
Як це не може видатись парадоксальним, але саме з віртуальної ніжки "хочу" слід починати справу.
Для вірної її уяви потрібно сформулювати "ідеологію стола". Ця ідеологія забезпечить головне – вона, по-перше, зробить стільницю монолітною, а по-друге, приведе у порядок і вирівняє ніжки.
В якості такої ідеології я запропонував би християнський (етичний) прагматизм, де Євангельські (загальнолюдські) істини стоять попереду матеріальної доцільності.
Це дасть змогу вірно сформувати співвідношення між законом і етикою, а, відтак, сформулювати уяву про успіх і наповнити новим змістом "хочу". Єдність (не тотожність!), цілісність цих понять у суспільстві і забезпечить монолітність "стільниці", в нашому випадку – суспільства і його настанов.
Вірно визначене "хочу" допоможе дати лад з "маю".
Прагматизм в зазначеній ідеології означатиме, що ініціатива людини має бути розкріпаченою, Закон не повинен жодним чином "обтяжувати" її, а єдиною стримуючою обставиною має стати Закон моральний, який прийнятий суспільством, ним культивується і шанується.
Це означає, що настанови морального світу повинні знайти своє формальне втілення і сприяти впровадженню динамічного соціального статусу людини. Гроші, майно, власність мають бути лише кількісною оцінкою успіху, але не ставати метою і сенсом успіху.
Таким чином, ідеологія християнського (етичного) прагматизму, послуговуючись формалізмом нашої моделі, дасть можливість отримати міцну "стільницю" і тверді та надійні "ніжки", які "ростуть" і "міцніють" у симфонії етики, закону, і ініціативи (суспільства, влади, бізнесу).
Інакше – ми будемо приречені жити в умовах дезорієнтованого пошарпаного суспільства, брутальної влади і звіриного капіталізму.
Спроба вирішувати зазначені питання у іншій послідовності, наприклад, спочатку "маю", а потім "можу" і "хочу", або "можу", а потім – усе решта, приведе лише до того, що якщо і вдасться одну ніжку зробити міцною, то решта залишаться нездалими, бо вірогідніше усього саме за їх рахунок і буде здійснюватись "зміцнення".
Це – як "Охрімова свитка". Та навіть якщо вдасться знайти баланс між "ніжками", то без єдиної ідеології тримати їм виявиться нічого, бо така "стільниця", врешті решт, розпадеться на шматки розхристаної світоглядної немочі.
Демократія без провідної парадигми розвитку суспільства – це торжество люмпену, яким маніпулюють від його ж імені. Слід розуміти, що сама по собі демократія жодної ідеології не створює. Ідеологію пропонує суспільству еліта.
Толерантність є чеснотою тільки тоді, коли спирається на засади цілісного морального світу. Інакше – вона є торжеством невігластва.
Багатовекторність є продуктивною як світоглядний засіб, але лише після встановленої мети і визначеного шляху поступу.
Саме нова ідеологія має встановити і мету, і шлях до її досягнення: мету – етичну, а шлях – прагматичний.
Людина найкраще себе почуває, коли живе в умовах цілісного морального світу. Тоді навіть економічні негаразди і важкі умови життя їй вдається осмислити, і вона вірно себе конституціює у оточуючому просторі взаємин.
А це є передумовою вирішення і економічних негараздів, і подолання важких умов життя, і формування відповідальних планів на майбутнє.
Якщо ж моральний світ людини зруйнований, пошарпаний, фрагментарний, то навіть за умов відносного комфорту, її життя стає тяжким, людина втрачає міру буття. Наслідком цього є те, що вона не в змозі зорієнтуватись у минулому, осмислити своє нині, а відтак, сформувати досвід, щоб відповідально планувати своє майбутнє.
А, як казав Сократ, непродумане життя нічого не варте, тому воно стає нестерпним.
Цілісна ідеологія "нашого дому", в основі якого лежить заможне, самодостатнє і стійке домогосподарство – це і є перший крок до "продуманості" нашого життя, до формування відповіді на питання "що відбувається?" і "що робити?". І провісником неминучої появи такої ідеології, на думку автора, є ініціатива "1 грудня".
Валентин Ткач, Чернівці, для УП
