Парламент, який обереться у жовтні, не буде потрібним суспільству

Опозиція шепоче про дострокові вибори президента, але не знає, що робитиме у Верховній Раді наступного скликання

Достеменної відповіді на питання про причини змістовної убогості парламентської виборчої кампанії наразі немає. Правляча партія сховалася до глибокої політичної печери, затулившись тезами: про "відновлену стабільність"; вдало проведене Євро-2012; "перемогу" над українською мовою і, звісно, соціальними ініціативи президента.

Останні безсоромно списано у "любих папєрєднікав". Ну, то, як відомо, тип поведінки школяра-двійошника зберігається до пенсійного віку.

Життя в умовах "відновленої стабільності", яка подається як політичний успіх ПР, для більшості виборців є гіршим, від того, що було за розгардіяшу, який панував, у тих самих "папєрєнікав".

Для самозайнятих та активних громадян є очевидним зрослий рівень корупції, злочинності, тарифів і цін, а також неефективність та суперечливість державних рішень.

Втеча капіталів з України за шість місяців поточного року є безпрецедентною за обсягами. В нас найзнецінініша у Європі валюта, найнижчий рівень ВВП на душу населення, найвищі темпи зменшення золотовалютного резерву та збільшення державного боргу. Стабільність, словом.

Євро-2012 вже у минулому. Інерцію суспільного позитиву від нього неможливо продовжити до жовтня. Та й люди добре знають, що немає великої заслуги влади у тому, що чемпіонат пройшов без серйозних спотикань. Це результат великої, часто безкорисливої, роботи та гостинності тисяч українців.

Дії влади при підготовці до Євро запам’ятаються понівеченим Андріївським узвозом, недобудованою ділянкою шоси між Києвом і Житомиром, неприйнятою держкомісією розв’язкою біля мосту ім. Патона, зривами графіків залізничного руху, а ще: великими та неокупними видатками… Не вийде долучити футбольну першість до переліку успіхів.

Зворотнім боком соціальних ініціатив є, вже згадані, державні борги, побори з підприємців, а головне – неминучість дефолту країни. Ще у вересні золотовалютні запаси зменшаться до критичних 24-х мільярдів долларів.

У жертву "мовній перемозі" принесено залишки авторитету інститутів президентства та парламентаризму в Україні. Голову Верховної Ради третього липня усунули від ведення "історичного засідання" парламенту, запросивши до адміністрації президента, а репліка, (також "історична"), народного депутата Чєчєтова надовго тавруватиме народних обранців не інакше як "розведених кошенят". "Развєдєнних катят по осєні счітают", – тепер жартують цинічні політтехнологи.

Протягуючи мовний закон, парламентська більшість грубо зневажила російську мову, зробивши спробу нав’язати її Україні за допомогою політичного шахрайства.

Вже сама участь у цій сумнівній оборудці адміністрації президента являє собою добре мотивовану підставу політичної вимоги дострокових виборів президента.

Цією підставою слушно, але мляво, скористалася опозиція, яка прошепотіла про намір вимагати дострокових виборів гаранта. Навіщо і кому було потрібно втягувати главу держави у таку халепу?

Черговим "любим друзям" здалося, що його становище є занадто стабільним, а масштаби та темпи зростання статків завеликі? Підстава, одне слово.

У нещодавньому посланні президента парламентові, (яке зацікавило лише нечисленних фахівців та журналістів), багато актуальних суспільних проблем означено доволі точно. Окреслено також бачення шляхів їхнього подолання.

Чому ж тоді ці теми відсутні серед виборчих гасел правлячої партії? Вважають виборців занадто примітивними? Самі нездатні до компетентної дискусії?

Розуміють власну неспроможність реалізувати необхідні кроки та намагаються приховати "оголеність короля" від прихильників та опонентів? Запізно це робити, бо "покращення вже сьогодні" видно усім неозброєним оком.

Вперше за свою політичну історію Партія регіонів не використовує на виборах тезу дружби із Росією. Мабуть, відчули, що північно-східний сусіда втратив залишки культурно-цивілізаційної привабливості для більшості виборців, які ще підтримують цю партію. Та й "газовий імперіалізм" у купі з великодержавною пихою росіян таки добре дістав до високопосадових печінок.

Виступаючи перед російськими дипломатами 9-го липня Владімір Путін, прямо заявив, що Україну слід втягнути у Митний союз та ЄЕП.

Парламентська опозиція, донедавна, цілковито виправдовувала своє означення "охвістя влади". Вона була спроможною лише до модифікацій хронічно актуального в Україні гасла "Банду геть!".

Та от країну спіткав психосоматичний симптом мовного закону і опозиціонери отримали примарне сподівання, що їхні заяви про наміри утворити більшість у наступному парламенті з розряду політичних байок можуть перетворитися на щось реальне.

Суспільство консолідувала не лише мовна тема, хоча вона, звісно, визначила соціо-культурний та етичний формат такої консолідації. Уся поведінка правлячої групи, включно з підлістю третього липня, сприяє формуванню руху опору.

От би тут опозиції і скористатися змістовною неспроможністю влади та запропонувати країні свій план дій. Натомість опозиціонери узяли стару програму БЮТу, трохи косметично адаптували її до сучасних обставин, та й збирають круглі столи експертів, тицяючи їм для обговорення цей витвір.

Експерти критикують, радять, пропонують, чудово, при цьому розуміючи, що беруть участь у токшоу, а не у фаховому діалозі, бо навіть, коли опозиція прийде до влади, то не буде виконувати цієї програми.

Причина, не лише у наявності у лавах опозиціонерів багатьох колишніх високопосадовців та їхніх родичів, які прийшли у політику задля корупційного збагачення та насолоди від влади і публічності. І не лише через присутність в опозиційному середовищі спонсорів-підприємців, чиї інтереси часто прямо суперечать громадським, опозиційна програма не буде втіленою. Зрештою, і фаховою та організаційною неспроможністю опозиціонерів, яку вони доводили суспільству протягом кількох років перебування при владі, не вичерпуються причини неможливості реалізації опозиційної програми.

Головна проблема у тому, що програма не враховує прискорення плину соціального часу. Протягом історії людства зміна умов буття відбувалася дуже повільно, непомітно для цілих поколінь. Траплялися, звісно, "стрибки", коли внаслідок воєн чи революцій кардинально змінювалися умови життя великих груп людей, але розвиток продуктивних сил все одно відбувався плавно – так, що спосіб існування дітей дуже мало відрізнявся від умов, у яких жили батьки.

Відтак, і соціальна організація суспільства мінялася поволі. Революційні стрибки являли собою радше винятки, які виникали раз на кілька поколінь. Зростання швидкості соціального часу відбувалося поступально і сьогодні є помітним вже в межах життя одного покоління. Це прискорення триває.

Державні установи та політичні суб’єкти, а в останні десятиріччя і корпорації, з добрими інтелектуальними традиціями, прогнозують характер плину соціального часу. Відповідно до цього вони адаптують свої стратегії розвитку.

Найамбітніші – самі беруть участь у плануванні та реалізації суспільних трансформацій. Така робота сьогодні належить до головних місій сучасних держав, а відповідно і політичних партій, які претендують на владу у них. Це не про наші політичні партії.

Жодна політична партія в Україні не має власної наукової суспільствознавчої установи. У кращому разі вони фрагментарно користуються послугами політологів. Їм ставиться завдання пошуку електорально привабливих тем, які можна видати за змісти політичної діяльності.

Звідси дрібні ідейки скасування депутатської недоторканості, пропозиції гарантувати виборцям, що кандидати в депутати не мають іншого громадянства, окрім українського, чи, що їхні дипломи не є фальшивими.

Ну, і звісно, улюблений усіма українськими політиками, соціальний популізм, який межує з цинічною брехнею та є найголовнішою ознакою глибокої зневаги політиків до виборців.

Швидкість наростання соціально-економічних загроз для України вимагає радикалізації політичних дій. Вимога добровільної відставки президента є необхідною і першою за хронологією виконання, але не основною.

Паралельно слід збирати багатосекційний національний круглий стіл з метою визначення ролі і місії України (держави і країни) у сучасному світі, нової системи взаємин держави і громадянина та нових цілей і пріоритетів соціальної політики.

Щось подібне намагався зробити Комітет Першого грудня, але не спромігся, через нерозуміння природи змін у плині соціального часу.

Невдала спроба не мусить зупинити нових намагань, бо іншого виходу суспільство не має. Результати майбутніх виборів парламенту є менш значущими, ніж визначення глобальної стратегії країни, але влада та опозиція намагаються відтворювати архаїчну державу дев’ятнадцятого сторіччя. У цьому вони є спільниками.

Для більшості громадян необхідність соціальних і політичних інновації також ж є малозрозумілою. Цим політики і скористаються. Пройшовши до парламенту на хвилях популізму та протистояння, вони знову займуться звичними справами: популізмом і протистоянням. Спіраль суспільної деградації тим часом добіжить свого кінця.

Парламентські способи "покращення" себе вичерпали. Вже сьогодні

Костянтин Матвієнко