Партнерський збір УП. Задонать на дрони та РЕБи

Маска "Свободи"

Вівторок, 15 січня 2013, 12:37

Леся Українка якось завважила: українським поетам треба заборонити писати про любов до України, можливо, тоді вони навчаться писати гарні вірші. Це міркування було висловлене доволі давно, але, як здається, й досі є актуальним.

Утім, я пропоную розширити тезу Лесі Українки й сформулювати її так: українцям узагалі треба заборонити висловлюватися про любов до України, можливо, тоді вони навчаться говорити щось варте уваги. Виняток із цієї максими я зробив би лише для школярів і дитячих поетів. Однак, наголошу: це – виняток. І не всяку школярщину варто волочити в життя.

Звідки у тебе такий максималізм, Валентине Бушанський? – спитають читачі. – Хіба є щось погане в любові до Батьківщини? Звісно, ні, – відкажу я. – У любові до Батьківщини немає нічого поганого; це – гідне почуття. Але, – уточню, – просторікування про любов до Батьківщини та рідного порогу, базікання на тему віри в Бога – викликають лише огиду.

Чому? Бо про сокровенне й інтимне не можна говорити посеред майдану. Сокровенне на те і є сокровенним (тобто, со-кров-енним – закритим), щоб про нього мовчати. Бо публічні освічення, мов публічні дівки, – коштують дешево.

Демонстративний патріотизм і демонстративна набожність, показна гуманність і моральність – це моветон. Про любов до України так само соромно кричати на кожному розі, як і про зневагу до України. І в цім відношенні й "патріоти" зі "Свободи", й анти-патріоти з Партії регіонів – одного поля ягоди.

Брутальна аналогія

Про те, що являє собою Партія регіонів (про її антропологічний вимір) – сказано достатньо. Й ілюзій щодо цього, напевно, вже ні в кого не залишилося. Тож, говорити про це – жодного сенсу.

Поговорімо про "свободівців". Поговорімо про естетику цієї політичної сили. Тобто про те, в яких óбразах ці люди сприймають світ і себе зокрема.

Звернімося до першоджерела – сайту ВО "Свобода". Я наведу лише дві цитати. Повірте, все наповнення сайту стилістично витримане.

Тож, що ми читаємо про лідерів цієї організації:

"Олег Тягнибок народився у Львові в сім’ї медиків. Найбільшими цінностями родини споконвіку були патріотизм і вміння відстоювати переконання. (…) З дитинства Олег запам’ятав обшуки кагебістів у своїй квартирі (хто кого обшукував – незрозуміло, бо речення неузгоджене. – Прим. – В. Б.). Через роки Олег скаже, що підсвідомо свій вибір зробив ще тоді – коли під час обшуків зникли безцінні родинні реліквії – старі фотографії, листи".

Я ридаю! (Старі фотки – та це ж апофеоз родинних цінностей!)

Ірина Фаріон "народилася у Львові. Українка. Батьки виховували доньку прикладом свого життя – чесно, правдиво, оптимістично. І завжди з Богом".

Як чуло!

А тепер найсмачніше. Цитую за російським виданням – розділ перший "В отчем доме": "В этом городишке, озаренном лучами мученичества.., жили мои родители. (…) Отец был добросовестным государственным чиновником, мать занималась домашним хозяйством, равномерно деля свою любовь между всеми нами – ее детьми". Це цитата з усім відомої книги, яку, однак, окрім політологів, мало хто читав – із "Моя боротьба" Адольфа Гітлера.

І коли читаєш про "Отчий дом" малого Адольфа, то так само пробиває на сльозу, як і у випадку, коли дізнаєшся про "старі фотографії" Олежика та про виховання "з Богом", яке випало Іринці.

Я по-звірячому хриплю… Чому сльози набігли на мої неголені щоки!? Може, тому, що блювати хочеться?..

Вульгарні політичні маски

Процитовані сентиментальні соплі позначаються в гуманітаристиці поняттям "кітч". Що є кітч? – це несмак. Кітч завжди сентиментальний і моралізаторський, це – вдавана праведність і доброчесність, наприклад, патріотичність (тощо). Одне слово – цілковита вульгарність.

Як ілюстрацію кітчевості (окрім згаданих опусів) можна згадати монумент "Молода Україна" (чи як він там називається) на Майдані Незалежності – отой позолочений кошмар. Або ж – меморіал пам’яті жертвам Голодоморів, біля Києво-Печерської Лаври. Можна згадати й не такі "пафосні" взірці – скажімо, мордатих янголят, які вилітають з-під пензля Євгенії Гапчинської.

Та суть в іншому: кітч – це не лише мистецький феномен, а й феномен світоглядний, а отже – й психологічний.

Аби не ходити колами, я напишу в лоб: кітч – це маска; кітч – це ширма. Це маска, коли людина репрезентує себе в кітчевім образі. І ширма – коли накидає ідилічний образ поверх виразок життя.

Картини Гапчинської – це ширма, на яку приємно дивитися кожній інфантильній персоні, дивитись і мріяти, плутаючи мрії з реальністю.

Однак, нарізі не мистецькі курйози є предметом уваги. Наразі важливі не ширми, а – маски.

Що приховується за маскою? Звісно, справжнє обличчя (або інша маска). Проте питання: що ж то має бути за обличчя, аби для того, щоб з’явитися перед людьми, знадобилася маска?

Повернімося до Адольфа Гітлера. Від істориків ми знаємо, що його батько був закінченим садистом, а матір – мазохісткою. І ніякої любові вона "порівну" не ділила поміж дітьми. (І ще велике питання, чи була взагалі любов у тій родині.)

Чому Гітлер відверто не пише про те, що його батько був сволотою, а він – улюбленцем матері? Тому й не пише, що досвід дитинства був настільки кошмарним, що піддавався лише витісненню. Це – перша причина. І друга: тому що для усвідомлення травматичного досвіду та перетворення його на текст (тобто, мистецький акт-одкровення) потрібен певний інтелектуальний рівень. Лев Толстой міг написати "Сповідь", а Гітлер – ні.

Я не стверджую, що в шафах Олега Тягнибока й Ірини Фаріон конче заховані скелети. Звісно, ні. Я лише бачу, що ці особи годні розповісти про себе лише в кітчевій формі. А це – характеризує їхню свідомість.

"Ідилія" та "лайно"

Мене, загалом, мало цікавить психологія згаданих персон. Мене цікавить суспільно-політичний бік справи. І цей суспільно-політичний бік у наступному: кітчеве самосприйняття з необхідністю зумовлює певне сприйняття світу.

Це уявлення про світ влучно розкрив Мілан Кундера. У книзі "Нестерпна легкість буття" він пише (цитую за російським перекладом): "китч есть абсолютное отрицание говна в дословном и переносном смысле слова; китч исключает из своего поля зрения все, что в человеческом существовании по сути своей неприемлемо".

Краще, напевно, не скажеш… Утім, потрібне уточнення. Куди ж поділося лайно (в прямому й переносному сенсі)? Якщо лайна немає в житті Адольфа, Олега й Ірини, то десь таки воно має бути?

Відповідь очевидна: в ролі "вигрібної ями" виступають Інші. Хто ці Інші? Про це Адольф, Олег, Ірина та їхні однопартійці пишуть прямо: кагебісти, комуністи, російськомовні, українофоби та, звісно, євреї. От світ і поділився, чітко та зрозуміло: по один бік Ми (чесні й порядні), а по другий – Інші (які вони – відомо).

Одразу після парламентських виборів багато-хто сподівався, що от тепер "свободівці" набудуть певного елітарного лоску. І їх спіткало жорстоке розчарування. Панове, суть справи в тім, що маргінальність "свободівської" політичної риторики – це не данина пропагандистському жанру. Ця маргінальність – нападки на російськомовних, євреїв, гомосексуалістів (тощо) – це їхній органічний спосіб мислення.

У головах цих людей немає нейронних зв’язків, які уможливлюють здатність сумніватись у собі, критично сприймати догми й традиційні уявлення. Ці люди в полоні власного чорно-білого мислення. І сáме мислення за такою чорно-білою схемою дає їм відчуття існування.

Два виправдання "Свободи" і не тільки

Блогер Андрій Черніков написав: "Партия жуликов и воров у нас уже есть. Теперь есть партия дураков". Я сміявся, читаючи статтю Чернікова. А потім мені робилося дедалі сумніше й сумніше.

З психологічного погляду, "свободівців" не можна назвати дурнями. Це просто особи з певним типом мислення. Одначе, питання: що зумовило суспільний запит на такий тип політичного мислення?

Відповідь на це питання дав Вальтер Беньямін – німецький літературний критик, представник певної ненависної "свободівцям" національності. Той писав: кітч – це не деградація естетичного сприйняття; кітч – це закономірний етап у розвитку естетичного сприйняття, адекватний масовій культурі.

Політичні наслідки такої естетичної закономірності Беньямін відчув на власній шкурі, коли до влади прийшли нацисти.

Сумно, але, згідно з Беньяміном, "свободівська" політична риторика, комуністичний нафталін, шароварництво Віктора Ющенка, "берёзовый рай" "русского мира" – це надовго. Мов виловлені рибини, ми приречені борсатися в сітці примітивізованих політичних образів.

Вдамся ще до однієї цитати. Мілан Кундера: "политические движения строятся не на рациональных подходах, а на представлениях, образах, словах, архетипах, которые все вместе создают тот или иной политический китч".

Міркування Беньяміна та Кундери – це два виправдання "Свободи" й інших суб’єктів партійної системи.

Кому це вигідно?

Володимир Ленін захлинався від сарказму: яка може бути демократія в буржуазному суспільстві, коли всі впливові газети належать капіталу? Судження Леніна можна повторити і нині, замінивши лише слово "газети" на слово "телеканали".

Тож, напрошується закономірне питання: хто випустив джина з телевізійної пляшки?

Двадцять років "свободівці" проходили вишкіл на полонинах. Вони б і досі там "вишколювалися", якби впливова рука не вийняла "корок", і Олег Тягнибок не опинився в студіях політичних ток-шоу.

Кому це вигідно? Наразі – лише Партії регіонів. А в перспективі – "русскому миру", який, окрім "пряника" (Пушкіна та "дешевого газу"), може скористатися тепер і "кнутом" – Тягнибоком-Фаріон-Мірошниченком.

Чи розуміють Тягнибок і Фаріон відведену їм роль пугала, призначеного лякати український схід? Якщо розуміють, то тим ганебнішою є їхні роль. 

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Чому Чехія рубає лісу більше, ніж Україна

Шість українок стартують в основній сітці Roland Garros. Четверте коло – реальність чи межа мрій?

Акцизний збір: доходи бюджету чи джерело тіньової економіки

Важке питання про перемогу

Загибель іранського президента та наслідки для стійкості режиму

"Ці люди є частиною путінської Росії": чим небезпечний форум російської опозиції