"Чавес – вічно живий!". Кілька тез про типологію одного явища
Смерть президента Венесуели Уго Чавеса і переобрання на його місце Ніколаса Мадуро актуалізувала несподівано давнє радянське гасло: "Лєнін – вічно живий!".
Латиноамериканський політичний діяч став у сьогоденні символом лівого популізму як явища, типового для історії ХХ століття.
Один за одним у різних країнах світу, починаючи з гігантської Російської імперії, з’являлися у бурях класово-соціальних протистоянь харизматичні лідери, які так наелектризовували своєю суперреволюційною риторикою маси, що ті маси з великої любові до тих лідерів надовго, іноді на нескінченно довго, віддавали їм свою свободу, права і майбутнє.
На початку ХХ століття надзвичайно харизматичний, розумний, енергійний революціонер Владімір Лєнін, який присвятив все своє життя боротьбі із царським режимом в Росії, раптово став кумиром мільйонів і, користаючи із надмірної обуреності соціуму імперії та довіри до себе фанатизованих мас, встановив наджорстоку диктатуру, яка надовго зупинила нормальний розвиток гігантської країни, яка призвела до колосальних жертв і страждань мільйонів.
Згодом цей політичний прийом Лєніна повторили різні харизматики і в різних кінцях світу – від Кореї до Куби: Мао Цзедун і Хо Ши Мін, Пол Пот і Кім Ір Сен, Кастро і Тіто, Каддафі і Хусейн приходили до влади на хвилях національного обурення своїх народів і спрямовували це обурення у річища соціальних домагань, перетворювали свою владу в довічну.
Наслідком їхнього довготривалого правління завжди було створення тоталітарних чи авторитарних, диктаторських режимів.
Ця фатальна парадигма лівого популізму визначила трагічну долю ХХ століття в історії людства, породила в піковий період розвитку цивілізації страшні прояви масової жорстокості і ненависті, здичавіння і збідніння мільйонів, виявила фантастичні, здавалося б, неможливі вже потяги людей до рабства і самоприниження, створення гігантських катівень і систем концтаборів.
Уго Чавес не був аж таким жорстоким диктатором, хоча при захопленні влади у Венесуелі використав увесь набір "політтехнологій" з утвердження фанатичного авторитаризму.
Очевидно, тут виявилася коректа ХХІ століття: після стількох трагічних досвідів ХХ століття ще раз повторити жорстоку стратегію Лєніна чи Мао було неможливо. Тому Чавес розбавляв свою диктатуру танцями і співами, декламаціями віршів і клоунадою.
Політика Чавеса була цинічною: проповідуючи показний антиімперіалізм антиамериканського спрямування, він залюбки підтримував імперські плани інших, дещо менших імперій – Росії і Китаю.
Спекулюючи на темі найширших демократичних свобод для бідних, у Венесуелі він спробував змінити життя бідацьких нетрів, він водночас відверто підтримував очевидних диктаторів і самодурів типу Каддафі і Лукашенка.
Постійно звертаючись до постаті великого Болівара і стимулюючи латиноамериканський націоналізм, він одночасно підтримував різноманітні ліві космополітично-соціалістичні доктрини й ідеї, символом яких був його друг Кастро.
У цьому виявлялася вроджена суперечність лівого популізму: він завжди і з екстатичністю апелює до інтересів та уповань якнайширших мас і водночас таємно прагне ці маси загнуздати.
Він апелює до національної гідності, але тут же підмінює ідею національного визволення доктриною загальної рівності, яка обертається для нації черговим самообманом і спрямовує її до внутрішнього рабства.
Лівий популізм приречений на тотальне одурювання народів, як гігантською брехнею стала епоха комунізму в СРСР.
Об’єктивно політика Чавеса мала свої позитиви, і в цьому криється секрет його успіху і великих симпатій з боку мас різних народів Латинської Америки.
Він вхопився за ідею утвердження гідності й справжньої незалежності латиноамериканських народів, які в більшості не зуміли створити правдиво національних держав, які вже друге століття потерпають від так званої "доктрини Монро", тобто геополітичної стратегії США домінувати у просторі цілої Америки і використовувати природні багатства, економіки і ринки Латинської Америки у своїх інтересах.
І в цьому полягав головний секрет його успіху. Реально нічого особливого він не досягнув у соціально-економічній трансформації Венесуели: провівши кілька реформ на користь бідних і проти великих нафтових корпорацій, великий "боліваріанець" застряг у спокусі вибудовування бюрократично-контрольної ієрархії управління країною і залишитися "улюбленим президентом Венесуели" до кінця життя.
Тобто знову спрацювала фатальність парадигми лівого популізму.
Націоналістом Чавес так і не став, хоч дуже спекулював на націоналістичних настроях венесуельців, латиноамериканців і використовував як фактор мобілізації своєї нації агресивні настрої проти США.
У кінці ХХ століття парадигму лівого популізму успішно використали в арабському світі Хафез Асад у Сирії, Саддам Хусейн в Іраку і Муаммар Каддафі в Лівії. Кожен з них правив понад 40 років!
У двох останніх випадках знаємо, чим закінчилася доля "улюбленців своїх народів" і чим була їхня диктатура: суцільне самодурство, репресивні режими, пограбування країн і народів, безмежне особисте збагачення, підтримка найпотворніших тенденцій в міжнародній політиці, зокрема російського імпер-шовінізму.
Спадщину Асада зараз "до останнього" захищає його син Башар Асад, який теж зібрався правити довічно. Захищає, нещадно руйнуючи свою країну і знищуючи свій народ. У цьому теж відображена закономірність лівого популізму.
Є ще одна закономірність лівого популізму: його уроки нічому не вчать більшість народів, особливо бідних. Він, як фенікс, відроджується у свідомості мас, як спонука створити якесь абсолютно справедливе життя, проти фантому якого бунтує сама природа людини.
Але засліплене обіцянками лівого популізму суспільство не бачить і не розуміє цього.
Олег Баган, науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова, для УП
