Плюралізм тоталітарних партій. Історія партійних розколів

25 переглядів
Вівторок, 30 квітня 2013, 10:14
Дмитро Сінченко
голова ГО "Асоціація Політичних Наук"

Чому в наших українських політичних партіях постійно відбуваються скандали? При чому, чим демократичнішою партія прагне здаватись, тим більше її "трусить". Від звичайного вигнання конкурентів на "булаву" та інакодумців – до цілих розколів.

*   *   *

Якщо зробити екскурс в історію, то найвідомішим історичним розколом української партії можна назвати розкол у Народному Русі України – напевне, найдемократичнішої української партії.

У січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком, що була незгодна з політикою В'ячеслава Чорновола, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти голови. 28 лютого вони організували нестатутне зібрання, яке було оголошене ними "десятим з'їздом", – і проголосили Юрія Костенка "головою НРУ".

У ситуації гострої організаційної кризи, за ініціативою 13 крайових організацій Руху 7 березня 1999 року в Києві відбувся другий етап дев'ятого з'їзду, який підтвердив повноваження В'ячеслава Чорновола як голови Руху.

Після загибелі Чорновола партійні конфлікти нікуди не поділися. Однак після внесення деяких змін до Статуту, їх швидко гасили шляхом вигнання "незгодних". Такими незгодними в різний час були Піпаш, Поживанов, Кендзьор тощо.

І от, маємо результат – Рух остаточно зійшов на маргінеси української політики.

Гучним скандалом завершилась історія ще однієї колись великої й впливової партії – Народного союзу "Наша Україна". З партії розігнав своїх соратників Віктор Ющенко, який не бажав залишати керівну посаду.

Не оминули розколи та скандали й лівих. Від Соціалістичної партії України відкололась Прогресивна СПУ на чолі з Вітренко. "Неугодного" Грача "пішли" із Комуністичної партії.

Трясе не лише старі партії, але й нещодавно створені.

У партії "УДАР", як і в інших вождистських партіях, на посаду лідера ніхто не зазіхає – бо без нього не буде й партії, – і проти нього ніхто не виступає. Однак на місцях точиться постійна й безжальна війна між місцевими керівниками. Яскраві приклади можна побачити в Донецьку, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, а найяскравіше "палає" боротьба в Кіровограді.

Навіть партія влади, не зважаючи на всю свою, на перший погляд, монолітність, потерпає від внутрішньопартійних воєн, які часто-густо виходять на зовні.

*   *   *

Як політики й політологи зазвичай пояснюють свої внутрішні війни? Тут можна виділити три основні універсальні причини:

1. "Де два українці, там три гетьмана". У партіях відбувається банальна боротьба за владу. Або конкурент "на булаву" сам відчуває в собі непомірні амбіції й робить усе заради отримання бажаної посади, знищуючи репутацію свого керівника, – або сам керівник, помітивши значне зростання авторитету в котрогось зі своїх підлеглих, починає його виживати, діючи на випередження. Однак у результаті останній також отримує внутрішню війну замість конструктивної роботи.

2. Внутрішній фінансовий інтерес. Боротьба йде не за посади, а за контроль над ресурсом: формування списків депутатів, розподіл посад у владі, вплив на голосування депутатської фракції тощо. Ця причина може траплятись лише в партії влади, рейтингової опозиційної сили чи перспективної нової, що стрімко цей рейтинг набуває.

3. Зовнішній вплив. Цією причиною партійні керівники зазвичай пояснюють описані вище ситуації, але насправді він трапляється значно рідше. Вона передбачає наявність "засланих козачків" або куплених/заляканих соратників, котрі свідомо провокують конфлікти, що їх вигідно опонентам.

Чому ж усе це відбувається?

Невже через непомірні лідерські амбіції? Чи, може, через продажність української еліти, яку вороги нашої держави постійно підкуповують і нацьковують одне на одного?

Ні. Я вважаю, що проблема значно глибше. Вона полягає в тому, що партії на словах декларують демократичні принципи, однак на ділі є повністю тоталітарними структурами.

Усі українські партії формуються за принципом "згори-донизу", і рядові члени насправді нічого не вирішують. Вони не обирають своїх керівників, не розробляють своїх програм, не ініціюють написання законів, рішень чи постанов, і існують виключно заради гарної картинки на телеканалах. В якості масовки.

І тут виникає питання – яку державу може збудувати група людей, яка знаходиться в тоталітарній структурі?

Або точніше – чи може диктатор будувати демократію? Глибоко переконаний – ні!

Демократичну державу зможе збудувати лише та політична сила, яка побудувала демократію у власному середовищі.

Дмитро Сінченко, Всеукраїнська ініціатива "Рух Державотворців", спеціально для УП



powered by lun.ua
Психологічний аналіз публічних заяв Зеленського про США: страх або стратегія?
Зеленський намагається догодити всім – і США, і ЄС, тому використовує низку маніпулятивних прийомів і добре продуману стратегію. (рос.)
Що спільного у Тома Круза та Валерія Хорошковського?
Якщо Хорошковський співпрацює з Банковою і Зеленським як розробник чи консультант – це тривожний сигнал.
5 книг, які допоможуть вам налаштувати свої інформаційні фільтри
З переходом до цифрової епохи потік інформації, який ми щодня переварюємо, зріс у рази.
Марафон Зеленського як Зе!технологія
14-годинним марафоном 10-го жовтня Зеленський і Ко досягнули основної мети – рейтинг не просяде до весни. А там – місцеві вибори, і заберуть всю владу.
Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії
У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?
Прес-марафон від Зе: показуха чи необхідність?
Зе!команда встигла сформувати певне ставлення до незручних запитань. І це зовсім не ефективна тенденція, яка, зрозуміло, не додає плюсів до образу президента Зеленського як впевненої та відкритої персони. 
Російська мертва петля с крутим піке в енергетиці України
Верховна Рада відкрила імпорт електроенергії з Росії. Це руйнівне рішення для енергетичної безпеки України.