Плюралізм тоталітарних партій. Історія партійних розколів

30 переглядів
Вівторок, 30 квітня 2013, 10:14
Дмитро СінченкоДмитро Сінченко
голова ГО "Асоціація Політичних Наук"

Чому в наших українських політичних партіях постійно відбуваються скандали? При чому, чим демократичнішою партія прагне здаватись, тим більше її "трусить". Від звичайного вигнання конкурентів на "булаву" та інакодумців – до цілих розколів.

*   *   *

Якщо зробити екскурс в історію, то найвідомішим історичним розколом української партії можна назвати розкол у Народному Русі України – напевне, найдемократичнішої української партії.

У січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком, що була незгодна з політикою В'ячеслава Чорновола, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти голови. 28 лютого вони організували нестатутне зібрання, яке було оголошене ними "десятим з'їздом", – і проголосили Юрія Костенка "головою НРУ".

У ситуації гострої організаційної кризи, за ініціативою 13 крайових організацій Руху 7 березня 1999 року в Києві відбувся другий етап дев'ятого з'їзду, який підтвердив повноваження В'ячеслава Чорновола як голови Руху.

Після загибелі Чорновола партійні конфлікти нікуди не поділися. Однак після внесення деяких змін до Статуту, їх швидко гасили шляхом вигнання "незгодних". Такими незгодними в різний час були Піпаш, Поживанов, Кендзьор тощо.

І от, маємо результат – Рух остаточно зійшов на маргінеси української політики.

Гучним скандалом завершилась історія ще однієї колись великої й впливової партії – Народного союзу "Наша Україна". З партії розігнав своїх соратників Віктор Ющенко, який не бажав залишати керівну посаду.

Не оминули розколи та скандали й лівих. Від Соціалістичної партії України відкололась Прогресивна СПУ на чолі з Вітренко. "Неугодного" Грача "пішли" із Комуністичної партії.

Трясе не лише старі партії, але й нещодавно створені.

У партії "УДАР", як і в інших вождистських партіях, на посаду лідера ніхто не зазіхає – бо без нього не буде й партії, – і проти нього ніхто не виступає. Однак на місцях точиться постійна й безжальна війна між місцевими керівниками. Яскраві приклади можна побачити в Донецьку, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, а найяскравіше "палає" боротьба в Кіровограді.

Навіть партія влади, не зважаючи на всю свою, на перший погляд, монолітність, потерпає від внутрішньопартійних воєн, які часто-густо виходять на зовні.

*   *   *

Як політики й політологи зазвичай пояснюють свої внутрішні війни? Тут можна виділити три основні універсальні причини:

1. "Де два українці, там три гетьмана". У партіях відбувається банальна боротьба за владу. Або конкурент "на булаву" сам відчуває в собі непомірні амбіції й робить усе заради отримання бажаної посади, знищуючи репутацію свого керівника, – або сам керівник, помітивши значне зростання авторитету в котрогось зі своїх підлеглих, починає його виживати, діючи на випередження. Однак у результаті останній також отримує внутрішню війну замість конструктивної роботи.

2. Внутрішній фінансовий інтерес. Боротьба йде не за посади, а за контроль над ресурсом: формування списків депутатів, розподіл посад у владі, вплив на голосування депутатської фракції тощо. Ця причина може траплятись лише в партії влади, рейтингової опозиційної сили чи перспективної нової, що стрімко цей рейтинг набуває.

3. Зовнішній вплив. Цією причиною партійні керівники зазвичай пояснюють описані вище ситуації, але насправді він трапляється значно рідше. Вона передбачає наявність "засланих козачків" або куплених/заляканих соратників, котрі свідомо провокують конфлікти, що їх вигідно опонентам.

Чому ж усе це відбувається?

Невже через непомірні лідерські амбіції? Чи, може, через продажність української еліти, яку вороги нашої держави постійно підкуповують і нацьковують одне на одного?

Ні. Я вважаю, що проблема значно глибше. Вона полягає в тому, що партії на словах декларують демократичні принципи, однак на ділі є повністю тоталітарними структурами.

Усі українські партії формуються за принципом "згори-донизу", і рядові члени насправді нічого не вирішують. Вони не обирають своїх керівників, не розробляють своїх програм, не ініціюють написання законів, рішень чи постанов, і існують виключно заради гарної картинки на телеканалах. В якості масовки.

І тут виникає питання – яку державу може збудувати група людей, яка знаходиться в тоталітарній структурі?

Або точніше – чи може диктатор будувати демократію? Глибоко переконаний – ні!

Демократичну державу зможе збудувати лише та політична сила, яка побудувала демократію у власному середовищі.

Дмитро Сінченко, Всеукраїнська ініціатива "Рух Державотворців", спеціально для УП



powered by lun.ua
Реклама:
Каньє Вест – чорношкірий "рятівник" Трампа
Наразі конкурент Байдена – це зовсім не Трамп, а Вест. Останній може бути технічним кандидатом, який має відтягнути голоси у Байдена.
Як зібрались боротись із нетверезими водіями
У той же день, коли сталась моторошна ДТП на Столичному шосе, Верховна Рада підтримала у першому читанні законопроєкт про посилення відповідальності водіїв за водіння в нетверезому стані та перевищення швидкості. Які зміни несе законопроєкт?
Коронахаос: як волонтери роблять роботу держави та захищають лікарів
Початок пандемії COVID-19 в Україні можна порівняти зі стихійним лихом, про яке всі знали, але не готувалися до нього. Але коли коронавірус "прийшов" в Україну, виявилось, що ніхто не готував нашу медичну систему та самих медиків до пандемії.
"Подарунок" для облгазів: як держава втрачає пів мільярда щороку
Чому держава досі не отримує плату за використання газорозподільних систем, які експлуатують приватні оператори.
Як живе ринок оренди держмайна після зміни правил
Чого не вистачає для повної прозорості ринку оренди державного майна.
Диплом корупціонера? Дякую, не треба
Минуле Шкарлета вказує, що плагіат, корупція та неповага до громадянської позиції інших — це його вибір та його репутація. Тепер ця репутація розповсюджується на всі навчальні заклади України.
Ліванці — молодці? Або Ліван як приклад
Що сталося з країною за 4 місяці після оголошення дефолту і чому не варто повторювати цей досвід. (рос.)