Українські сироти в обмін на державну посаду?

Четвер, 23 травня 2013, 09:28

Схоже, політична неприкаяність напівзабутої Ніни Карпачової зіграла злий жарт з українськими дітьми, позбавлених волею долі не лише родини і здоров’я, але й державної турботи.

У кулуарах Ради відкрито подейкують, нібито саме колишня омбудсман стоїть за разючими змінами в позиції провладної фракції стосовно приєднання України до Гаазької конвенції з міждержавного усиновлення.

Мовляв, експерименти з підсиджування Валерії Лутковської наприкінці минулого року завершилися пшиком – от вона й мітить на крісло іншого високопосадовця в сфері захисту прав. Цього разу уповноваженого глави держави з прав дитини Юрія Павленка.

Так би мовити, міняю українських сиріт – на державну посаду.

Принаймні голосуванню в Раді передувало масоване зомбування депутатів відкритим листом Карпачової до президента. За широко відомим принципом "дістану кожного".

Переважна більшість аргументів хоча й страждала на відсутність логіки, але в підсумку дозволила розвести регіоналів – "наче кошенят".

Теза перша. Конвенція жодним чином не пов'язана з євроінтеграційними зусиллями України

Не піддаючи сумніву ні щирість євроінтеграційних прагнень Ніни Іванівни, ні потребу в невідкладній модернізації України відповідно до так званих вимог Фюле, хочу тим не менше поцікавитися.

Невже українська держава, керована партійними однодумцями Карпачової, має чекати вказівок з-за кордону, щоб надати хворим дітям-сиротам шанс? І на виживання, і на родинний затишок, і на хоч якесь людське майбутнє.

Чи знає пані Карпачова, що таких дітей, як тільки їм виповнюється 18 років, наша держава гуртує в притулках для інвалідів і людей похилого віку? Без жодної соціальної чи якоїсь іншої перспективи…

Теза друга. Конвенцію розроблено виключно в інтересах країн-реципієнтів

Цікаво, чи може пояснити екс-омбудсман, яку вигоду набуває будь-яка з провідних держав світу, беручи на себе тягар соціальної, психологічної реабілітації українських сиріт, а в ряді випадків "недитячі" видатки на відновлення їхнього здоров’я?

До слова, в України таких коштів уже немає – у нас крадуть усе, що перебуває в державній власності. І не без участі нинішніх керівників уряду і держави.

При цьому, з одного боку, далеко не кожна заможна українська родина здатна дозволити собі розкіш усиновлення – в умовах економічної і соціальної нестабільності. З іншого боку, в нас усиновляють зазвичай здорових дітей – з огляду на якість і ціну української медицини. На відміну від іноземців, які всупереч усім бюрократичним перепонам всиновлюють і хворих, і підлітків.

Тож у таких діток, по суті, наразі залишається дві перспективи – або закордон, або притулок для людей похилого віку.

До прикладу, у 2012 р. українцями було всиновлено 2016 сиріт, у тому числі лише 9,97% старших 5 років і 8 інвалідів. Натомість, із 803 дітей, усиновлених іноземцями, 70% – старші діти і 144 діти-інваліди.

В українських посольств на обліку – сотні випадків одужання безнадійних хворих і стільки ж історій особистісної самореалізації – в сфері мистецтва, технічної творчості, і навіть спорту.

На заздрість тим, чиє всиновлення досі стримується бюрократичними перепонами.

Теза третя. 90% положень Конвенції вже імплементовано національним законодавством

Мені це нагадує логіку підлітка, який на запитання матері, чому не вимив руки перед обідом, щось пояснює про вимиті вчора ноги.

Хіба можна замінити одне іншим? Адже ми досі не приєдналися на ключових положень, якими врегульовано 1) контроль над міждержавним всиновленням і гарантовано 2) безпеку вже всиновлених українців – ось у чому біда!

З одного боку, наші диппредставництва досі не мають відповідних повноважень контролю за всиновленими українцями, а з іншого – надмірна бюрократизація процедури всиновлення важкохворих діток (з ДЦП, синдромом Дауна, ВІЛ/СНІД) не залишає їм жодного шансу на виживання.

Теза четверта. Конвенція легалізує посередницьку діяльність

Насправді, в цьому полягає один із позитивів Конвенції. Вона дійсно виводить посередників з тіні. Не плодить, а виводить – на світло, під "око" відповідних контролюючих органів.

Відтак, лукавить Карпачова, коли твердить, нібито дітей тримають на відстані від нечистих на руку іноземців – їх віддають на відкуп посередницькій мафії. Без відповідного контролю і гарантій безпеки.

Натомість, стаття 8 Гаазької Конвенції недвозначно зобов’язує центральні органи вживати заходів стосовно невиправданої фінансової та іншої вигоди в зв’язку з усиновленням.

Крім того винятково від волі держави залежить, чи користуватися послугами недержавних організацій – як акредитованих. До прикладу, в США міждержавним усиновленням опікуються структури трьох рівнів: компетентний і центральний органи, а також акредитовані організації, які визначаються Держдепом.

А в Литві і Грузії за це відповідають винятково центральні органи – Державна служба з питань захисту прав дітей та усиновлення Міністерства соціальної політики і праці (Литва) або Агенція соціальної служби Міністерства охорони здоров'я, праці та соціальної політики (Грузія).

Тож кінцевий вибір за Україною і його нам ніхто не має права нав’язувати.

Тези п’ята і шоста. Приватні особи отримають функції центрального органу, переймаючи на себе роль державних органів Україні, натомість, контроль над дітьми, яких всиновили, не передбачено

Ідеться про схожу дезінформацію, так би мовити, "на залякування".

З одного боку, органи влади або уповноважені організації (якщо вони є) можуть виконувати роль центральних органів винятково в межах національного законодавства – відповідно до п.1 ст. 22 Конвенції.

З іншого боку, в Конвенції (ст. 14-19) чітко виписано процедуру, яка гарантує подвійний державний контроль за міждержавним всиновленням – за алгоритмом:

1) батьки з країни Х, які прагнуть усиновити дитину з країни Y, звертаються до центральний органу власної держави;

2) у разі позитивних наслідків перевірки потенційних всиновлювачів з боку центрального органу Х, ним готується доповідь, яка адресується центральному органу країни Y;

3) центральний орган країни Y перевіряє, чи були використані всі можливості всиновлення дитини в рідній країні, готує на неї матеріали і передає центральному органу країни Х;

4) центральний орган країни Х отримує згоду батьків, а центральний орган Y підтверджує, що найвищі інтереси дитини захищено;

5) центральні органи обох держав гарантують безпечний виїзд дитини і безпечне перебування в родині всиновлювачів.

Теза сьома. Двосторонні угоди – альтернатива Конвенції

При цьому за 22 роки незалежності не було укладено жодної (!) двосторонньої угоди в цій сфері. Невже весь цей час українська держава діяла у найвищих інтересах хворих сиріт? І де вони – ці двосторонні угоди?

В Україні 26 тис. дітей очікують усиновлення. Понад 24 тис. з них – діти, старші 6 років, майже половина має проблеми зі здоров’ям. І всі вони роками чекають на усиновлення з тих самих причин, з яких вони приречені на злидні в державних установах.

Зарубіжні родини втримуються від участі в усиновленні зазвичай із бюрократичних причин – задовгий термін, заскладна процедура тощо. Така система не захищає дитину, а лише відлякує потенційних піклувальників. На тому досі наживаються лише тіньові посередники – безвідповідальні і непідконтрольні органам державної влади.

Не менш зацікавлені в консервації системи й адміністрації закладів, які утримують інвалідів-сиріт – вони на кожного з таких діток отримують щомісяця близько 8 тисяч гривень. Тому блокують будь-які спроби реформування галузі.

І насамкінець

І все ж, на щастя, Гаазьку конвенцію наразі поховати не вдалося – її ратифікацію лише відклали до повторного першого читання.

Спочатку проект доопрацюють у профільному комітеті, а потім знову внесуть до сесійної зали. І в депутатів з’явиться шанс спокутати гріх і проголосувати нарешті в інтересах сиріт, ображених не лише долею, але й політиками.

Леся Оробець, спеціально для УП



powered by lun.ua

Банкрутство не для всіх: перші підсумки нової процедури

Acta non verba, пане президенте!

Чому Байден буде змушений не надто цікавитись Україною

Зворотна сьома зупинка "Німанська". Мікроісторія Києва 1960-80-их

Платіжні картки: чи не мародерствувати під час кризи

Стус справді був завжди вільним