Конгресові нотатки зі Львова
Своє запрошення на Х Світовий конгрес українців я отримав від тепер уже колишнього голови Комісії людських і громадянських прав СКУ Олександра Басмата – як відомий у деяких колах України та діаспори публіцист, що спеціалізується з тематики Голодомору та постгеноцидного суспільства.
Запрошення, як я сподівався спочатку, отримав невипадково – бо конгрес нібито був присвячений саме 80-й річниці пам'яті жертв Голодомору 1933-го року.
Як і годиться, підготував ґрунтовну доповідь та вирушив до Львова.
Дорога була нелегкою. Адже, окрім 1.500 кілометрів відстані, довелося долати ще й наслідки дурості уряду Азарова, який своїм рішенням минулої зими скасував прямий потяг "Луганськ – Львів" – за даними урядовців, він був начебто нерентабельним.
У Львові я не був ще із часів совка, і тому мені, як то кажуть, було із чим порівнювати. За незалежності місто стало більш занедбаним, принаймні його стародавній центр. Обшарпані будинки, покриті пліснявою бані церков.
До повного неподобства цю картину доповнюють капітальний ремонт доріг у багатьох місцях львівського центру та непропорційно велика кількість автівок на його вузеньких вулицях. Щільність руху на них доходить до того, що нерідко для того, щоб розминутися, водіям доводиться складати дзеркала бокового огляду...
На мій погляд, це пов'язано з тим, що, на відміну від усіх старовинних європейських міст, у Львівській міськраді переважає неформальна більшість совків. Адже совок навіть не може собі уявити, як він може рухатись на велосипеді чи скутері, якщо в нього є авто.
На користь цієї версії говорить гнітюча совкова атмосфера студмістечка Львівської політехніки, де я зупинився, по вулиці Сахарова. Настільки гнітюча, що давила на психіку навіть мені – людині, яка прибула, мабуть, з найбільш просовкованого міста України. Однак головний корпус політехніки, відбудований ще за влади Габсбургів, – саме там і відбувався Конгрес – виглядав уже маленьким клаптиком старої Європи.
І саме там мені довелося сповна пережити сюжет картини російського класика "Не ждали".
Незважаючи на всі намагання пана Басмата, мене не реєстрували навіть як гостя Конгресу. Причини такої негостинності я зрозумів уже за півгодини, коли Басмат у своїй доповіді на засіданні секції його ж комісії повідомив, що вище керівництво СКУ робить усе, для того щоб та комісія припинала свою діяльність в Україні, і взагалі, хоче її ліквідувати.
Але пан Олександр був правий тільки наполовину.
Що стосується вітчизняних захисників української мови, то вони тепер дійсно залишилися без підтримки СКУ. Але сама комісія продовжує свою діяльність. Тільки вже, звісно, що під орудою нового очільника.
Свою доповідь, за слушною порадою Басмата, мені довелося зробити не на тематичному загальному зібранні Конгресу, а саме перед тими кільканадцятьма шокованими правозахисниками, яким відтепер доведеться вести боротьбу за мову сам-на-сам із підтриманими Кремлем ківаловими-колесніченками. Тому користь від мого виступу на Конгресі, звісно, що була нульовою.
Але я намагався через два дні все ж таки зачитати якщо не всю доповідь, то хоча б її стислі тези на тематичному загальному зібранні в актовій залі, записавшись перед тим на виступ у головуючого – Стефана Романіва.
Тези – тому що на шістьох охочих виступити поза регламентом людей, здебільшого представників України, президія зборів виділила аж 17 (!) хвилин, тоді як на стількох же діаспорян – дві з половиною години.
Обурюватись тут особливо нема чого. Адже це – захід української діаспори, яка ставиться до громадян України відомо як. Але, як виявилося, слухати останніх керівництво зборів узагалі не бажало. І в кращих совково-бюрократичних традиціях зробило, як то кажуть, хід конем.
Першою на виступ серед материкових українців воно поставило... члена президії, першого заступника президента СКУ Ярославу Хортяні, яка сім хвилин розповідала про те, як сім років тому (!) вона домоглася від парламенту Угорщини визнання Голодомору геноцидом. Тому нічого дивного нема в тому, що я та ще троє українців не отримали слова взагалі.
Але ж це – люди, які дослідження Голодомору зробили головною справою свого життя, і приїхали до Львова звідусіль за свій кошт тільки задля того, щоби донести діаспорянам усю правду про нього та його наслідки! Тим більше, що їхній захід проходив під гаслом: "Голодомор 1932-33 років: правда перемагає".
Але в керівництва СКУ, вочевидь, виключно своя правда про той геноцид українців.
Для того ж, аби в читачів не склалося враження, що, як кажуть, "кожна жаба своє болото хвалить", наведу типовий приклад погляду з діаспори на Голодомор.
Представниця Франції Наталка Пастернак майже півгодини демонструвала слайди про те, як вона з кількома своїми приятелями розкладає в різних приміщеннях таку собі ікебану із хрестів, книжок, прапорів, колосків та свічок, присвячену вшануванню пам'яті жертв Голодомору. Про те ж, що парламент Франції й досі не визнав його геноцидом, пані Наталя, з її власного зізнання, забула сказати...
Ті з читачів, хто знайомий із працями Джеймса Мейса, присвяченим постгеноцидному суспільству в Україні, гадаю, погодяться зі мною в тому, що в разі, якщо СКУ й надалі так ритуально-меланхолійно ставитиметься до Голодомору й особливо до його наслідків у сучасній Україні, то не виключено, що свій наступний конгрес він вимушений буде проводити вже десь за її межами.
Наостанок мені хотілося навести кілька кулуарних спостережень із Х Конгресу у Львові.
Оскільки особливого бажання спілкуватися з незнайомими мені закордонними павами та павичами на цьому ярмарку марнославства в мене не було, то стосуються вони спілкування під час обідніх перерв у роботи Конгресу.
Спочатку я опинився за столом із таким собі росіянином Петром Самборським, який голосно намагався довести кільканадцятьом делегатам, що Тарас Шевченко зовсім не геній, а нездара-пристосуванець, п'яниця та імпотент.
Наступного дня зліва від мене за столом опинилася чорнява жіночка років сорока зі Словенії. Вона обірвала розмову присутніх на обіді про Голодомор своїм "плачем Ярославни", скерованим здебільшого на представницю кредитно-кооперативної спілки США, яка сиділа навпроти нас. Їй моя сусідка зі сльозою в голосі жалілася на ті "репресії", яких вона зазнала як підпільниця СУМу у Львові ще "за совєтів". На моє питання, коли конкретно вона в лавах молодіжної спілки боролася за українську справу, та жіночка відповіла, що ще в 90-ті роки (!), й американка після того демонстративно припинила спілкування з нею.
Хто ж насправді ті двоє "українських патріотів" із Росії та Словенії, я пропоную вам, шановні читачі, здогадатися вже самим.
Але вони, на відміну від тих, кому не дали слово для виступу з теми Голодомору, були на Конгресі в якості його делегатів...
Олександр Крамаренко, Луганськ, спеціально для УП
