25.06

Банківський форум

Феномен Олексія Мозгового

Неділя, 31 травня 2015, 14:06

За недавніми повідомленнями про чергову ліквідацію польового командира сепаратистів на Донбасі – Олексія Мозгового не було нічого такого, щоби відрізняло їх від повідомлень за смерть його "колег".

А між тим, особистість Мозгового заслуговує на те, щоби пильніше придивитись до того, що змусило цього етнічного українця підняти зброю проти України.

Без розуміння цього Донбас уже апріорі ніколи не зможе стати українським, незалежно від того – відвоює його наша армія чи ні.

Якщо пошукати в Інтернеті інформацію про цього командира бойовиків, то більшість ресурсів запевнить нас у тому, що Мозговий є нащадком донських козаків.

Це чергова цинічна брехня кремлівської пропаганди, бо Олексій народився в самісінькому серці луганської Слобожанщині – селі Нижня Дуванка, заснованому ще запорожцями, звідки до так званої Області Війська Донського на тій самій Луганщині півтори сотні кілометрів.

Так, він козацького роду, але є нащадком слобідських козаків, із яких свого часу вийшов легендарний кошовий отаман запорожців Іван Сірко.

Мозговий народився у 1975 році в сім’ї українських селян, в якій традиційно панувала українська мова. Він закінчив українську школу, бо російських в його селі просто нема і ніколи не було.

Ба більше, цей музикально обдарований юнак закінчив Луганське культосвітнє училище, є автором музики та слів багатьох популярних на Слобожанщині українських пісень, наприклад, "Марценівка" чи "Донечка моя".

Але й це ще не все. Олексій мав чудовий тенор і сам виконував свої пісні в самодіяльному естрадному колективі зі Сватового.

Був багато разів у його складі переможцем обласних конкурсів самодіяльності в Луганську, не раз співав на київських сценах. Був і залишається улюбленцем дуже багатьох своїх односельців та мешканців Луганщини.

Але тут уже виникає логічне запитання: яка ж демонічна сила змогла змусити людину з нібито такою яскраво вираженою українською душею стати таким затятим креативним українофобом, до міркувань якої стосовно знищення нашої державності не раз прислухались у Москві і Сергій Миронов, і Володимир Жириновський?

Стосовно радянської школи, в якій учився Олексій Мозговий, то тут усе просто – українською мовою йому там, напевне, прищеплювали радянські та пострадянські цінності. Кажу про це з упевненістю, бо непогано знаю стан шкільної освіти на Луганщині.

Але ж я й сам учився в радянській школі, директором якої був відставний офіцер КҐБ, але виховати з мене типового "ватника" в нього і в його підлеглих ніяк не виходило, бо я мав базове виховання у своїй українській родині.

Відносно ж Мозгового, то його сім’я українською мовою виховувала свого сина зовсім не в українському дусі, і ось чому.

Олексій Мозговий, фото kp.ru

Дивні українці сучасної Слобожанщини

Українофобія, вибачте, за тавтологію, україномовного Олексія Мозгового не є чимось феноменальним ані в його селі, ані по всій Слобожанщині як у Луганській, так і в Харківській областях. Про це свідчать результати кожних чергових виборах на тій же Луганщині.

Так, підтримка КПУ та Партії регіонів традиційно сягала тут 80-85% і майже не відрізнялася від рівня їхньої підтримки на луганській частині Донбасу.

Більше того, саме слобожанські українські села до російсько-української війни встигли по кілька разів обрати до Верховної Ради таких одіозних українофобів як Олександр Єфремов та Віктор Тихонов.

Отже, ще одне запитання: що ж це за українці такі живуть на тій Слобожанщині, в яких, окрім мови, нема більше нічого українського?

Щоби відповісти, треба зробити екскурс у нашу історію на початок 30-х років минулого сторіччя. Мені довелося розмовляти зі слобожанами, які жили в той час. Вони, на відміну від їхніх нащадків, не ототожнюють себе з мешканцями Донбасу, до якого, між тим, до Слобожанщини всього кілька десятків кілометрів.

Що ж мало статися, щоб ледь не діаметрально протилежні за своєю ментальністю регіони стали однаковими? Для відповіді на це питання знов варто повернутися в ту голодоморну весну 1933-го року.

Недарма дослідники Голодомору називають його столицею саме слобожанський Харків. І зовсім не тому, що він був на той час столицею України.

Харків був тоді адміністративним центром регіону, де геноцид був найжорстокішим та мав найбільш руйнівні наслідки для української ментальності.

І хоча більшовицький режим вилучив у місцевих селян усе їстівне, як і у селян Полтавщини, Поділля, Сіверщини чи Приазов’я з Причерномор’ям, будь-якої придатної для споживання їжі у слобожанських селян було значно менше, ніж у перерахованих регіонах.

Там не було стільки риби, звірів та птахів, як у гаях та лісах центральної, північної та південної України. Єдине, що дав їм їхній суцільний степ, – це були ховрашки, які в багатодітних селянських родинах скінчилися так само швидко, як і коти з собаками.

Ось чому смертність від штучного голоду 33-го року на Слобожанщині, за даними історика Конквеста, удвічі перевищує смертність на Поліссі, та в півтора рази – в центральній та південній Україні.

А враховуючи те, що для сталінського режиму метою Голодомору були українські селяни, які були доведені до межі голодної смерті, але вижили, завдяки більшовицькому громадському харчуванню на селі з червня 1933-го року, то зрозуміло, що краще за все ця мета була досягнута також саме на Слобожанщині.

Але цей край, на відміну від усіх інших регіонів України, трохи не з усіх боків був оточений російською територією, де ніякого Голодомору не було.

Тому багато хто з голодних слобожан ходив у суміжні російські села обмінювати там свої домоткані сорочки, рушники та прикраси на хліб.

Звісно, селяни швидко зрозуміли, що морять їх найстрашнішою на світі смертю саме за те, що вони українці. Що варто лише стати росіянами, і цей жах очікування голодної смерті вже ніколи не повториться ані з ними, ані з їхніми дітьми та онуками. І вони ними ставали масово.

Ось чому в рідному селі Олексія Мозгового майже не залишилося людей з українськими прізвищами. Замість Кучерів там живуть сьогодні Кучерови, замість Щербаків – Щербакови, а замість Остапенків – Остапенкови.

Можна припустити, що Мозгові не змінили своє прізвище лише тому, що це, погодьтеся, вельми важко зробити.

Але виховували вони свого малого Льоньку – так чомусь називають Мозгового його сусіди – в російському дусі та українофобії. Єдине, що залишилось у них від українців, – це їхня мова, бо всі навколо них, як і до Голодомору, розмовляли саме нею.

Розпад СРСР вони, як й абсолютна більшість слобожан, сприйняли на підсвідомому рівні як загрозу їхній особистій безпеці. Вони просто не могли й не хотіли уявити себе знов українцями, в іншій державі, ніж такі близькі та рятівні для них росіяни.

І вони роками накопичували в собі мовчазний протест проти цієї загрози, який і проявлявся на кожних тих виборах, на яких слобожани підтримували антиукраїнські політичні сили та політиків.

А коли рік тому на Луганщину прийшла так звана "російська весна", вони з радістю її зустріли, а козацькі гени Олексія Мозгового зробили його ватажком загону сепаратистів "Призрак", який відрізнявся особистою зухвальством та жорстокістю.

Пригадуєте, як його бойовики на чолі з самим Мозговим у травні 2014 року розстріляли впритул молоде українське подружжя з дитиною, яке на двох джипах намагалося виїхати з окупованого проросійськими терористами Антрацита?

Епілог

Сьогодні луганська Слобожанщина знаходиться поки що під юрисдикцією Києва. Але залишки місцевої влади там, як і більшість населення в цілому, в очікуванні пришестя такої любої для них Росії.

Зважаючи на це, поодинокі українські патріоти завчасно покидають свої домівки на тих теренах та виїжджають в інші регіони України.

Уже зараз, ще до російської окупації краю, перед нашою владою мало б постати таке нагальне запитання: як зробити нашу Слобожанщину знову ментально українською?

Під час військового конфлікту це навряд чи взагалі можливо. Певен, що це можна було б зробити, починаючи з 1991-го року. А те, що цього не було зроблено, свідчить про те, що за весь час нашої незалежності в нас так і не було української влади, для якої україномовна, але ментально російська Слобожанщина була би державною проблемою.

А коли так, то нашій владі доведеться мати справу на полі бою, а не виключено, що й за столом переговорів з новими польовими командирами терористів на кшталт Олексія Мозгового…

Олександр Крамаренко, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Розподілена генерація — питання виживання України

Кардинальний злам психології та якісні зміни. 5 питань перед матчем Словаччина — Україна

Нове законодавство та діджиталізація послуг: як держава спрощує життя ветеранам

Для чого Україні потрібен Інститут військової поліції 

Релокація бізнесу - шанс на виживання та розвиток

Відверте затягування і нові корупційні схеми. Як в Україні "зливають" містобудівний кодекс