Євроінтеграція як політтехнологія
Найбільша загадка української історії останніх десятиліть: як так сталося, що наша нинішня влада різко повернулася до європейської інтеграції й рішуче повела Україну до асоціації з Євросоюзом? Чому й з якої причини?
Віктор Янукович ішов на президентські вибори із чітко прописаним східним вектором розвитку України. На той самий вектор указували й мало не всі кроки найвищої влади після 2010 року: підписання Харківських угод, політика Дмитра Табачника в галузі освіти, риторика Миколи Азарова вдома й під час закордонних візитів, "проповідництво" патріарха Кирила, вочевидь здійснюване з найвищого благословення…
Це – лише те, що не треба відновлювати в пам'яті, лише те, що закарбувалося в ній.
А п'ять – шість років тому очолювана тоді Віктором Януковичем Партія регіонів проводила гучну й потужну кампанію протестів проти зближення з "агресивним блоком" НАТО. Автор цих рядків на власні очі бачив таку протестну демонстрацію в самісінькому центрі Луганська – з перекриттям руху, зокрема й тролейбусів, з вочевидь не самотужки виготовленою наочною агітацією, із чітко організованими багатотисячними "народними масами" та палкими промовами депутатів і представників місцевого керівництва...
Завершилося тоді все, як відомо, тим, що просування України до НАТО було зупинено.
В от тобі маєш: Україна от-от стане асоційованим членом Євросоюзу, 22 з 28, тобто 78,57% країн якого є водночас членами того самого "агресивного блоку".
Дива, та й годі!
А чи прозріння?..
Дуже ймовірно, що відповідь треба шукати не в політичній, а в політтехнологічній площині.
Пригадаймо, якою була всі ці три з половиною роки політика президента, уряду та керівної більшості у ВР. Точніше, яким був публічний вимір цієї політики.
А був він майже точною копією публічної політики КПРС та, ширше, – СРСР. Таким собі новітнім будівництвом комунізму. Бо мав ті самі три складових.
Складова перша: обіцянки світлого майбутнього, у даному разі "реформ – стабільності – модернізації – покращення". Обіцянки ці, як і свого часу обіцянки побудови комунізму, завжди було витримано в одних і тих самих найзагальніших формулюваннях. Вони з року в рік залишалися й дотепер залишаються однаковими, не зазнавши жодних змін. А термін їхнього втілення в життя був і є гранично невизначеним.
Складова друга: заклики до суспільства затягнути паски, піднапружитися й потерпіти: мовляв, от коли збудуємо комунізм – от тоді й заживемо.
І складова третя: невпинний пошук об'єктивних обставин та конкретних "ворогів народу", через які й через яких "покращення вже сьогодні" досі не відбулося. До нещодавнього часу за об'єктивні обставини правили передусім Євро-2012 як загальнонаціональна надмета й надідея, що потребувала всезагального самозречення, а також світова економічна криза: роль "ворогів народу" виконували "попередники".
Але час невблаганний.
Футбольний чемпіонат завершився, а прийдешній Євробаскет замінити його в ролі національного надзавдання ніяк не зможе – і масштаби вочевидь не ті, і за популярністю баскетбол дуже вже сильно поступається футболу. Зимова Олімпіада в Буковелі залишається – і до президентських виборів так і залишиться – чимось зі сфери рожевих мрій.
Пристрасті довкола світової кризи вщухають – принаймні, багатотисячні маніфестації вже не перегортають догори дригом ані Афіни, ані Софію, ані Лісабон, ані Мадрид.
Що ж до "попередників" – то посилання на них наприкінці четвертого року президентства Януковича виглядало б уже й зовсім непереконливо та змушувало б хіба що згадувати про "славетний" 1913 рік, з яким СРСР порівнював свої досягнення аж до самого кінця свого існування.
Зрештою, хіба ж можна уявити, щоб наприкінці четвертого року перебування в Білому Домі президент США тільки й робив би, що роздавав на невизначене майбутнє ті самі обіцянки, з яких було складено його інавгураційну промову?
Хоч як крути, хоч би як відрізнялися українські політичні реалії від американських – а звітувати теж чимось треба.
Тільки от чим?
Отут і стала в нагоді "євроінтеграція".
У разі підписання угоди про асоціацію це буде таке досягнення, яке, навіть будучи одним-єдиним, переважить відсутність будь-яких інших посувань у будь-яких інших сферах життя.
Але це – лише один бік справи.
У телевізійних ток-шоу представники Партії регіонів повторюють і повторюють: після підписання Угоди про асоціацію на нас чекають важкі часи, тяжкі часи. Зверніть увагу: не "часи наполегливої роботи", не "певні ускладнення", навіть не "складні часи", не щось у тому ж дусі – а "важкі" й "тяжкі".
Складається враження, що наша влада вже приготувалася списувати на євроінтеграцію всі майбутні економічні негаразди, усі власні ляпи й прорахунки. Угода про асоціацію стане для неї, нашої влади, справжнім порятунком – футбольним чемпіонатом та світовою кризою "в одній особі", а керівництво Євросоюзу має всі шанси заступити почесне місце "попередників" як винуватців геть усіх лих.
А що: мовляв, це не ми таку політику ведемо, це від нас євросоюзівці вимагають, руки нам викручують...
Саме таке ставлення протягом усіх останніх років ми спостерігаємо до Міжнародного валютного фонду.
Здавалося б, усе надзвичайно просто: якщо він, МВФ, такий капосний, то не ходіть до нього по кредити – ото й усе! Але ні: наша влада позичає у МВФ гроші, а потім його ж виставляє винуватцем усіх економічних негараздів: мовляв, то він, клятий, вимоги якісь незбагненні висуває, то він, супостат, прирікає українців на бідність і злиденність. "Нє віноватая я", одне слово.
Власне, оце надто вже наполегливе драматизування президентським оточенням наслідків Угоди про асоціацію – воно й змусило всерйоз замислитися про ймовірність суто технологічного призначення тієї асоціації. Воно й змусило припустити: євроінтеграція для нашої влади – то не мета, а засіб.
Підписання угоди про асоціацію з ЄС стане здійсненням усіх бажань влади в одному флаконі: тут вам і національна надмета – справді варта надзусиль, тут вам і об'єктивні обставини – справді поважні й, справді об'єктивні, тут вам і потенційні винуватці.
Зрештою, після підписання угоди про асоціацію влада цілковито зможе спочивати на лаврах, не обтяжуючи себе взагалі нічим: євроінтеграція – та сама, котра "тяжкі часи" – усе спише.
Із цими лаврами цілком можна буде без зайвих клопотів в'їхати в будинок на Банковій ще на один термін. Незалежно від того, як реально "покращуватиметься" життя в Україні.
Що ж до ЄС...
Після підписання Угоди у відносинах між Україною та Євросоюзом неминучий так званий інерційний період. Поки цю угоду ратифікує Європарламент, поки її ж ратифікують парламенти всіх двадцяти восьми країн – членів... Якщо в Україні не станеться чогось геть уже кричущого, в уяві євросоюзівців наша країна неминуче ніби застигне в стані листопада 2013 року, і застигне на досить тривалий час.
А тут якраз і президентські вибори.
Звісно ж, дуже хотілося б вірити, що Асоціацію буде підписано й ратифіковано. Зрештою, влади приходять і відходять, а Україна залишається.
От тільки дуже хотілося б помилитися, але варто бути готовими до того, що після підписання угоди в Україні обвалиться все, що тільки може обвалитися.
Спеціально для комуністів та іже з ними: обвалиться не внаслідок асоціації з Європейським Союзом – а внаслідок дій та бездіяльності влади під прикриттям цієї асоціації.
І якщо так, то на Україну чекає велика небезпека.
Припустімо: минули президентські вибори, і виявилося, що протягом наступних п'яти років Україною керуватиме та сама владна команда, що й тепер. Євроінтеграція буде для неї відіграним номером, і влада шукатиме нових політтехнологічних проривів.
Асоціація – то не повноправне членство. І, у принципі, її можна переграти – мовляв, як асоціювалися, так і розасоціюємося.
Це принесе проблеми українському бізнесу й українським громадянам? – Зважаючи на ставлення влади до "не свого" бізнесу, а тим паче до громадян, можна припустити: такою вже великою перешкодою ці проблеми для неї не стануть.
І як би не вийшло, що одного аж ніяк не чудового дня та сама влада нам усім скаже: мовляв, експеримент з євроінтеграцією не вдався, сподівань, які на неї покладали, асоціація з ЄС не виправдала – тож ходімо тепер до російського Митного союзу... Або кучмівським шляхом – до багатовекторності, а фактично до третього світу.
І насамкінець – заради справедливості.
Спробуймо пригадати, хто з політичних лідерів під час президентської кампанії 2009-2010 років, розмалювавши свої агітаційні білборди й намети в мілітарі а-ля Наталя Вітренко, обіцяв нам "єдиний простір від Ужгорода до Петропавловська-Камчатського". Пригадали?
Тоді пригадаймо ще: особою, наближеною до якого "імператора" – чи то пак "імператриці", – був під час тієї ж президентської кампанії нинішній палкий апологет Митного союзу Віктор Медведчук?
То що ж виходить: мало не для всього без винятку українського політикуму євроінтеграція – не більш ніж технологія?..
Борис Бахтєєв, спеціально для УП
