Усе в інформації, бовдуре!

129 переглядів
Понеділок, 10 березня 2014, 17:19
Юрій Шевчук
викладач кафедри слов'янських мов, українська мова та культура, Колумбійський університет, США

Події останніх місяців вкотре з особливою гостротою поставили питання про інформаційнe полe України загалом і дивовижну неадекватність поведінки українських політичних еліт у ньому. Наразі навряд чи треба доводити, що той хто контролює інформацію – контролює територію, політичну владу, визначає хід подій і врешті-решт виграє війни.

Для нас ця істина має простий наслідок: хто переможе в інформаційній війні між Києвом і Москвою, той буде переможцем в агресії Кремля проти України.

Нажаль, розуміння цієї незаперечної реальності відсутнє не лише на найвищих рівнях українського політикуму, у всіх його ідеологічних відмінах, але й широкого громадянського суспільства.

Протягом останніх двадцяти трьох років український політичних клас виявляв дивовижне нерозуміння стратегічної важливості інформаційного суверенітету країни для збереження суверенітету політичного. Інформаційне поле незалежної України ніколи, у жоден момент її існування не належало їй.

Кожна демократія, плекаючи плюралізм думок, політичних програм й орієнтацій, погоджується на одній цінності, яку заперечувати не дозволено – на цінності власного існування як такої. Сили, які цю цінність ставлять під сумнів, у той чи інший спосіб виключаються з демократичного інформаційного простору.

Наприклад, у Сполучених Штатах у політичному полі можуть існувати партії й групи від крайніх лівих до відкрито фашистських, антисемітських чи расистських. Є навіть парамілітарні утворення, які не приховують свого ворожого ставлення до федерального уряду.

Проте не чутно партій, які програмно заперечують цінність існування США як держави.

Навіть якщо вони юридично існують, саме те, що вони відсутні в інформаційному просторі країни – означає, що вони не існують реально. При всій фетишизації свободи в американській демократії, свобода антидержавної діяльності жорстко обмежена.

Цей стан речей підтримує еліта країни, кожен член якої від малого формувався в системі освіти, котра послідовно, агресивно й із гордістю плекає в молоді американський патріотизм, відданість конституції, прапору й у втіленні прагнень "американської мрії". Досить згадати, що кожен день тисячі початкових та середніх шкіл країни починають із того, що їхні учні співають національний гімн.

Цікаво, що така політика ні в кого тут не викликає заперечень. Патріотичне виховання – перша рація американської освіти, хоча б тому що воно абсолютно невіддільне від процесу навчання. На кампусі кожного університету гордо майорить національний прапор. Патріотичне виховання – це даність американської демократії.

Крім школи й системи освіти на всіх її рівнях, ідеї американського патріотизму агресивно пропагує преса, телебачення, інтернет і Голівуд. Абсолютна гегемонія американського патріотизму як ідеї й системи цінностей в інформаційному просторі США – це вияв зрілості самої держави. Ця всеохопна гегемонія передбачає низку інших заходів, у тому числі й неподільне й незаперечне панування на всіх рівнях державного механізму англійської мови як державної.

Українська політична еліта відрізняється від еліти в кожній сформованій країні, демократичній чи авторитарній – тим, що виявляє цілковите нерозуміння стратегічного значення інформації для здійснення її ж, цієї еліти, цілей.

Вона виявляла й виявляє тепер цілковиту відсутність інстинкту самозбереження, який, здавалося б, мав бути сильнішим навіть за нелюбов окремого ахметова-турчинова-колєснікова-кличка-жванії-тимошенко до української культури, мови. Цей інстинкт мав би бути сильнішим за дискомфорт, який ці архетипи виявляли й продовжують виявляти там і тоді, де доводиться мати справу з національним патріотизмом у вищеокресленому американському його розумінні.

Здається, що лише політично маргінальні партії на кшталт "Свободи" таке розуміння демонструють. Вони, проте, не в стані змінити ситуацію й установити українську гегемонію в інформаційному ринку країни.

Тут слід зробити застереження.

Український патріотизм я розумію як політично-, а не етнічно-умотивований. Тобто, українцем є кожен громадянин країни без огляду на його етнічне, релігійне чи мовне походження, для якого незаперечною цінністю є незалежна демократична Українська держава, об'єднана спільною українською мовою. Невизнанням цієї цінності мешканець України автоматично виключає себе українського суспільного контракту.

Ніхто не заперечуватиме тепер, що український політичний клас у його безкінечних відмінах – регіональній, ударівській, батьківщинівській тощо, тощо – виявлявся й виявляється в цій кризі дивовижно позбавленим здатності мислити в термінах держави й рації її збереження, а не в термінах блага своєї коханої корпорації. Чи то партійної – як теперішній уряд, чи бізнесової – як кожен український олігарх, чи сімейної – як наш останній президент.

Кожна ця політична сила при всіх позірних відмінностях їхніх програм, смаків, і цінностей демонструє промовисту одностайність політичної поведінки – усі вони активно підтримували й підтримують тепер своєю бездіяльністю інформаційну, а значить й ідеологічну гегемонію Кремля в Україні. За винятком двох-трьох телеканалів з обмеженою аудиторією, інформаційний ринок країни контролюють медіа-корпорації, які за визначенням не здатні не лише генерувати державницькі цінності, ідеї, посилання – але навіть мінімально протидіяти вакханалії брехні й промивання мізків, що їй піддається українське суспільство з Москви.

Українська держава ніколи не мала не тільки притомної, але будь-якої інформаційної політики, простісінько тому що колишній совєтський директор-хазяйствєннік, колишня власниця відеопрокатної лавки, колишній крутелик із міського ринку чи колишній комсомольський функціонер просто не розуміють, як формується нація.

Не розуміють, що нація формується насамперед у головах людей, а не на банківських рахунках в офшорах.

Трагедія навіть не в цьому. Бо цей постулат розуміє студент-першокурсник українського університету, маю надію.

Трагедія в тому, що у своїй пихатій, а тепер і самовбивчій обмеженості, усі ці колишні не бажають скористатися знаннями десятків фахівців, які пояснили б Януковичеві, Кличкові, Тимошенко, Турчинову, Яценюкові чи іншому, що сильної держави не можна побудувати без послідовної культурної й інформаційної політики, яка об'єднувала б народ, давала б йому відчуття сенсу й гордості за Україну.

Трагедія в тому, що політичний клас України лишається невідповідним рівню державницьких завдань, які зараз перед ним стоять із драматичною гостротою.

Українська політична еліта у своїй величезній більшості знову й знову нагадує своєю державницькою неспроможністю російського дурня із приказки "смотрю в кніґу, а віжу фіґу".

Перед ними відкрита книга досвіду державного будівництва в інших країнах. Панове, повчіться в них! Пошліть, скажімо, міністра культури чи освіти до Ізраїлю, щоб там його чи її навчили, як проводити притомну культурну політику, як розвивати національну мову й не викликати при цьому вереску тяжко "утискуваних" російськомовних співгромадян – в Ізраїлі їх теж не бракує.

Створіть навколо себе мозкові центри з фахівців, а не політтехнологів, найвищого рівня з усього світу, які допомагали б планували притомну державну політику в інформаційній і культурній сфері України.

Так роблять у світі.

Але це елементи стратегічного державного мислення – речі, подібно, не відомі українському політичному класові.

Тим часом уряд злочинно бездіяльний у небаченій за агресивністю інформаційній війні Кремля проти України.

Досі на телевізори нації щодня, щогодини ретранслюють російську брехню й пропаганду, таку ж примітивну, як і нахабно-безпардонну. Водночас українські канали блокуються окупантами в Криму.

Ситуація диктує ряд негайних імперативів.

Тексти й посилання з українською патріотичною перспективою, що їх генерують в Україні й світі, мають масивно множитися потугою державного ресурсу за прямим наказом уряду.

Українські кінематографісти сидять на горах знятого матеріалу про Майдан. Бракує грошей, щоб його перетворити на документальні фільми, від яких весь світ загомонів би із захоплення українцями. Чому б не дати завдання десяткам хронічно безробітних українських кінорежисерів зробити такі фільми? Чому не заповнити цим матеріалом інформаційний простір країни й світу, у тім і Росії?

Чому не створити теле- і радіоканали, що транслювалися б на Росію, як контр-пропаганда?

Матеріали про життя Януковича і його оточення мають фантастичну сенсаційну вартість. Вони вмить опанують уявою кожного обивателя, кожної знудженої домогосподарки.

Дайте їх світові! Зробіть багатосерійний документальний фільм про Януковича й сім'ю, Азарова й сім'ю, про Майдан. Такі фільми легше за тисячі промов пояснили б навіть найбільшому українофобові в Донецьку, Севастополі чи Москві незаперечну рацію Майдану. Мексиканські мильні опери навіть не починають конкурувати з таким вибуховим матеріалом.

Чому б не найняти десятки безробітних українських перекладачів на та з англійської, французької, іспанської, німецької, португальської чи китайської із завданням перекладати українські тексти про події, субтитрувати кінодокументи, доводити до світу українську перспективу на ситуацію?

Сьогодні світ із захопленням спостерігає за Україною. Потреба в інформації про події в Україні, про історію, культуру, політику, літературу України зараз безпрецедентно гостра.

Світ, ще вчора втомлений Україною, сьогодні жадібно споживає інформацію про Україну. Надто часто ця інформація є потоком брехні й пропаганди з Москви, та від московських агентів серед західних журналістів та, ніде правди діти, університетських учених.

Україна з огляду на всім відомі обставини не може змагатися з путінською імперією за військовою потугою. Але тут я маю добру новину в неправдоподібно драматичній, а на думку багатьох, фатальній ситуації: Україна може не лише змагатися, а й перемогти в інформаційній війні проти Кремля.

Україна може перемогти в інформаційній війні за умови, що уряд й українські олігархи зрозуміють усю важливість цього завдання й кинуть потрібні на це кошти, заангажують інтелектуальні ресурси, яких більш ніж достатньо серед українства на материку й по світові.

Ставки великі, як ніколи. Пам'ятаймо, що ця війна не лише за серця й голови світу – але і її власних громадян на півдні та сході за потенційних симпатиків України на території путінської імперії.

На карту поставлене саме існування України як держави, а з нею й існування мільярдних маєтків українських олігархів. Перемога в інформаційній війні означатиме поразку Путіна в його реальній військовій агресії проти України.

Перефразовуючи крилатий вислів американського політтехнолога Джеймза Карвила "It's the economy, stupid!", ми маємо нарешті сказати собі раз і назавжди: "Все в інформації, бовдуре!"

Юрій Шевчук, Колумбійський університет, Нью-Йорк, Сполучені Штати, спеціально для УП

powered by lun.ua
Великі сподівання: чого чекає бізнес від Зе!команди
Для бізнесу принциповим лишається продовження реформ, призначення на ключові посади людей з чистою репутацією і дистанціювання олігархів від державної політики.
Навіщо культурі історії успіху
Коли європейці чують про мультидисциплінарні фестивалі, зроблені мультидисциплінарними людьми, то сприймають таку інформацію як щось неймовірне й, чесно кажучи, невиправдане.
У Порошенка оголосили терміновий конкурс до ЄСПЛ. Щоби призначити "свого" суддю?
В адміністрації президента дали лише тиждень на подання заявок на посаду судді ЄСПЛ. Існує високий ризик, що сформований таким чином список суддів ПАРЄ просто заверне, як це було в 2009 році...
Бездіяльність знищує рейтинг влади та економіку: п'ять викликів для нового президента
Народ хоче знати, коли припиняться будівельний хаос, тіньовий гральний бізнес, незаконне вирубування лісів, видобування бурштину, і що буде з Приватбанком.
Ціна Brexit: скільки коштуватиме економіці вихід Британії з ЄС
Жорсткий Brexit здатний практично позбавити єврозону незначного зростання ВВП в найближчі два роки. Нинішня невизначеність при цьому лише посилює економічні ризики для ЄС.
25 на 75: час припинити ділити
Коли результат виборів уже відомий, питання про те, як і куди каналізувати накопичену агресію, все ще залишається відкритим. Просто проігнорувати його вийде ані в переможця, ані у переможеного. У чому саме криється небезпека теперішнього розколу? (рос.)
Путін несподівано пішов на захоплення Донбасу?
У спрощенні для українців процедури прийняття до громадянства РФ можна легко помітити спробу продовження активно повзучої окупації. Адже з шаленою популяризацією української мови всередині держави, а також отриманням автокефалії ПЦУ, ясна річ, що воєнну агресію вже не виправдаєш ані захистом російськомовного населення України, ані православних московського патріархату.