Без бракованих мін у ЗСУ: як нова система Міноборони змінює якість поставок до війська

Скандали, пов'язані з неякісним забезпеченням військовослужбовців Сил оборони України, регулярно з'являлися в медіа протягом останніх років. Такі випадки не могли не викликати обурення — як серед самих військових, так і в усьому суспільстві, адже ми ведемо війну за виживання, і питання якості має стати пріоритетним напрямом у процесі забезпечення війська.

Саме тому з 1 січня 2026 року Міністерство оборони почало впроваджувати нову систему державного гарантування якості (ДГЯ). Мета — усунути корупційну складову, що лежала в основі попередньої системи контролю якості; імплементувати стандарти НАТО у сфері забезпечення якості та підвищити якість товарів, що постачаються в армію.

Як було: Корупція і відсутність контролю

Десятиліттями в Україні діяла система так званих "військових представництв", успадкована від Радянського Союзу — з тих часів, коли в державі не існувало приватного сектору економіки, а військові приймальники роками працювали на одних і тих самих підприємствах радянського оборонпрому. Ця система мала три критичні недоліки.

По-перше, контроль виключно кінцевої продукції. Фахівці перевіряли вже готовий виріб. Якщо брак виникав на етапі виплавки металу чи змішування інгредієнтів, на фініші його могли не помітити.

На початку 90-х таких перевіряльників в армії налічувалося понад 12 тисяч, проте їхня робота не гарантувала якості продукції, що постачалася у війська. Утім, то були мирні часи: попередні керманичі країни успішно "здавали на металобрухт" наш військовий потенціал, а суспільство загалом не дуже цікавилося тим, чим займається така кількість військових.

По-друге, безвідповідальність виробника. Підпис військового представника на акті фактично знімав відповідальність з виробника: "Ми здали, вони прийняли — далі не наші проблеми". Це створювало ідеальне поле для корупції: представники приймання нерідко вишукували дрібні недоліки лише для того, щоб із виробником починали "домовлятися".

По-третє, відсутність ризик-менеджменту. У країнах НАТО давно діє підхід, за якого глибина та частота перевірок прямо залежать від рівня ризику: що серйозніші наслідки потенційного дефекту, то ретельніший контроль на всіх етапах виробництва.

Українська ж система фактично жила за принципом "усе перевіряємо однаково", що знижувало ефективність контролю там, де він був найпотрібніший, і водночас створювало надмірне навантаження там, де можна було обійтися спрощеними процедурами.

Що змінилося: система, як у НАТО

З січня 2026 року Україна перейшла на модель, засновану на стандартах ISO 9001 та натівській серії AQAP. Її головна ідея проста: ми перевіряємо не лише сам товар, а й те, як він виробляється.

1. Контроль процесів. Якщо на підприємстві правильно налаштовані бізнес-процеси — від ідеї до сходження виробу з конвеєра — ймовірність браку зводиться до мінімуму.
   
   Міноборони тепер проводить аудити систем менеджменту якості безпосередньо у виробників. А з погляду аналізу процесів важливо те, що їх неможливо "намалювати" заднім числом: на побудову повноцінної системи менеджменту якості потрібен значний час, і це гарантує, що під аудит не вдасться підлаштуватися за тиждень.
   
   
2. Персональна відповідальність виробника. Сертифікат відповідності виробник отримує лише в разі успішного проходження аудиту ДГЯ.
   
   Періодичність таких аудитів змушує виробника постійно підтримувати свої процеси в робочому стані, а не "оживати" лише напередодні перевірки. І це принципово відрізняється від ситуації з сертифікатом якості, коли ми бачили випадки фактичної "купівлі" документа без жодного реального підтвердження того, що процеси побудовані правильно.
   
   Тепер виробник не може сховатися за спину контролера й далі постачати неякісний продукт.
   
   Якщо продукт неналежної якості — відповідальність насамперед несе виробник. Я переконана, що це породить здорову конкуренцію, яка базуватиметься не на реакції соцмереж, а на якості продукту й задоволеності кінцевого споживача, тобто військових.
   
   
3. Цифровізація. Це нововведення для нашої країни, покликане мінімізувати ризики "домовленостей".
   
   Представники ДГЯ діють за чіткими інструкціями щодо відбору зразків, а використання бодікамер дозволяє контролювати ще й самих перевіряльників. Це знімає ризики "договорняків" на місцях.
   
   Чи може таке подобатися виробникам, які грають нечесно? Особисто я очікую медійного спротиву новій системі — тож слідкувати за процесом потрібно уважно, як то кажуть, "за руками".
   
   
4. Взаємне визнання з НАТО. Україна вже підписала відповідні угоди із Чехією, Німеччиною, Францією, Норвегією, Польщею, Швецією та Туреччиною; ще з двома країнами — Фінляндією та Нідерландами — текст узгоджено й готується до підписання. Окрім того, ще 22 проєкти угод направлені на розгляд партнерам із країн НАТО.
   
   Тепер держави Альянсу можуть гарантувати якість продукції для України, а ми — для них. Це потужний сигнал, що ми стаємо рівноправним гравцем у системі союзницького гарантування якості.
   
   Коли ж ідеться про експорт нашої оборонної продукції, країни-партнери передусім розглядатимуть тих виробників, які мають такий сертифікат відповідності.
   
   Зрозуміло, що передусім у його отриманні зацікавлені компанії, які інвестують у власний розвиток і будують стратегію не лише на короткострокову перспективу: для європейських партнерів наявність сертифіката стане сигналом зрілого підходу до виробництва.

Що ще треба зробити?

Ми не плекаємо ілюзій, що ідеальну систему вдасться вибудувати за кілька місяців. Попереду — серйозний обсяг роботи за кількома напрямами, причому залученим до неї має бути не лише ДГЯ, а й уряд загалом.

Будь-яка реформа потребує законодавчого врегулювання, належного фінансування й політичної волі.

Критично важливо дати новій системі час і ресурс, щоб вона набула повної спроможності: провести методологічну роботу з виробниками, підготувати кваліфікований персонал, налагодити взаємодію між відомствами та з військовими частинами на місцях:

• Мабуть, один із наріжних каменів усієї реформи, який не проігноруєш — сьогодні Головне управління державного гарантування якості підпорядковане тому самому заступнику міністра оборони, який курує й оборонні закупівлі. Тобто маємо класичний і неприхований конфлікт інтересів: контролюючий орган організаційно залежить від того, кого він покликаний контролювати.
  
  Така архітектура суперечить базовому принципу будь-якої системи якості, закладеному й у стандартах ISO, і в натівській серії AQAP — принципу незалежності.
  
  Контролер не може бути в підпорядкуванні в підконтрольного: будь-яке його рішення апріорі ставитиметься під сумнів, а вплив на нього стане справою внутрішнього адміністративного ресурсу, а не закону. 
  
  Шлях розв'язання очевидний: державне гарантування якості має бути виведене з-під управління заступника міністра, що відповідає за закупівлі, та підпорядковане або безпосередньо міністру, або взагалі винесене у статус окремого центрального органу виконавчої влади з власним керівництвом, бюджетом і кадровою політикою.
  
  Саме за такою моделлю працюють відповідні структури в країнах НАТО, з якими ми сьогодні підписуємо угоди про взаємне визнання. Без цієї зміни всі інші наші зусилля — аудити, бодікамери, цифрова простежуваність — ризикують залишитися декорацією, бо в системі збережеться вмонтована можливість "відрегулювати" небажані рішення на рівні одного підпису.
  
  
• Закупівельні агенції потребують дієвих юридичних інструментів, які дозволять відсікати недоброчесних постачальників ще на етапі допуску до тендерів. Відтак, необхідно вносити зміни до законодавства, що регулює питання державних закупівель.
  
  Сьогодні ж система буквально захлинається в судових позовах, і доволі часто рішення ухвалюються на користь саме таких постачальників. У результаті, коли ДГЯ зрештою не може підтвердити спроможність такого постачальника виконати контракт, система починає чинити спротив самій реформі — а це підриває її довіру в очах суспільства й самих військових.
  
  Потрібні зміни до профільного законодавства, які чітко визначають підстави для відсторонення постачальника, передбачають реальну відповідальність — аж до кримінальної — за подання недостовірних даних під час сертифікації.
  
  
• Представники НАТО щиро дивуються, дізнаючись, що триразове харчування українського солдата, який щодня ризикує життям, обмежене сумою близько 3 євро (150 грн) на добу. Саме в цю цифру держава вкладається, формуючи продовольчі закупівлі для війська. Очевидно, що такі нормативи давно не відповідають ані реальним цінам, ані самому статусу людини в окопі — і їх необхідно переглядати.
  
  Те саме стосується технічних умов на десятки видів продукції: чимало з них залишаються незмінними з 90–х або початку 2000–х і просто не враховують ані сучасних матеріалів, ані реалій повномасштабної війни. Без системного перегляду цих документів навіть найсуворіший контроль якості перевірятиме відповідність застарілим вимогам.
• Кадрова реформа. Контроль якості — це робота для підготовлених фахівців, а не для випадкових людей.
  
  Неприпустимо, коли перевіряти якість пального доручають співробітнику лише на тій підставі, що він колись служив в одній частині з керівником.
  
  Потрібні системна фахова підготовка, прозорі конкурси на профільні посади, безперервне навчання за стандартами AQAP та ISO, а також гідна оплата праці — інакше ми ризикуємо втратити кращих людей на користь приватного сектору або іноземних компаній. До організації таких конкурсів ми в ГАР МОУ вже активно долучилися, але це лише початок шляху.
  
  
• Реформа якості неминуче зачіпає інтереси тих, хто десятиліттями звик "домовлятися", тому потрібні зрозумілі й дієві механізми захисту співробітників підприємств, представників ДГЯ та військових, які повідомляють про порушення — від анонімних каналів зв'язку до реальних правових і соціальних гарантій. Без цього найцінніша інформація просто не доходитиме до тих, хто здатен на неї відреагувати, а сумлінні люди залишатимуться сам на сам із корпоративним або відомчим тиском.
  
  
• Жодна, навіть найдосконаліша, система контролю не замінить голосу самого військового.
  
  Підрозділи на передовій бачать поведінку техніки, амуніції й харчів у реальних бойових умовах — там, куди жоден аудитор не дістанеться. Тому необхідно створити прозорі та захищені канали, через які військовослужбовці зможуть оперативно повідомляти про дефекти, а ці сигнали — гарантовано потрапляти в систему оцінки виробника та впливати на його подальшу участь у тендерах. Це перетворює контроль із паперової процедури на живий інструмент, де кожна рекламація з окопу має реальну вагу.
  
  
• Українському бізнесу варто остаточно усвідомити: державний оборонний контракт — це не спосіб швидко заробити, заплющивши очі на якість. Це насамперед відповідальність за життя конкретного солдата на передовій.
  
  Виробники, які мислять стратегічно, вже сьогодні інвестують у системи менеджменту якості, навчання персоналу й модернізацію виробництва — бо розуміють, що завтрашній ринок, у тому числі експортний, належатиме саме їм. Тим, хто й далі шукає лазівок, варто пам'ятати: у новій системі такі лазівки закриваються одна за одною.

Ми маємо забезпечити фронт не просто "чимось", а найкращим, що можемо виробити або купити. Бо за кожен бракований бронежилет чи міну – платиться найвища ціна – життя військового.

Анастасія Шуба, членкиня Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони України