Хто винен і що робити?
Багато аналітиків із неприхованою іронією ставляться до пошуків відповіді на питання "Хто винен?".
Дарма! Аби не зробити крок у прірву, на порозі якої ми перебуваємо, треба проаналізувати, як ми тут опинилися. Щоб, шукаючи вихід, не піти далі дорогою, якою нас сюди привели. А у нас вистачило розуму прийти.
Перелік тих, кому Україна завдячує нинішнім станом своєї обороноздатності, чи то оборононездатності, відкривається іменами двох перших президентів – Кравчука та Кучми.
Це за їхнього керівництва парламентом ухвалено рішення про без'ядерний статус України і вивезено ядерну зброю до Росії.
Укладено Будапештський меморандум – дивовижний документ, не ратифікований жодним парламентом з країн-підписантів, який не зобов’язує країни-гаранти безпеки України – РФ, США та Великобританію – ні до яких військових дій по її захисту в разі агресії.
В аннали історії цей дипломатичний "шедевр" увійде як унікальний випадок обміну ядерного щита на мало що вартий папірець.
Далі в переліку – мало не всі міністри оборони, за яких Збройні Сили були просто розкрадені, а кваліфікований кадровий склад – втрачений.
Втрата Україною ядерної зброї має вражаючий історичний аналог.
У грудні 1917-го російська Рада Народних Комісарів на чолі з Леніним висунула Українській Центральній Раді ультиматум із завідомо нездійсненними вимогами, в разі невиконання яких протягом 48 годин оголошувала "Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні".
Невдовзі, 9 січня 1918-го, ЦР проголосила державну незалежність України 4-тим Універсалом, один з пунктів якого був просто незбагненним! Маючи оголошену більшовицькою Росією війну, Рада вирішила "розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію".
Через два тижні відбувся сумнозвісний бій під Крутами, який відкрив перелік військових поразок, що врешті призвели до втрати незалежності…
Виступ у парламенті прем’єр-міністра Яценюка з приводу женевських домовленостей засвідчив, що він або сприймає, або видає бажане за дійсне.
Щодо припинення агресивних дій, то Росію цей документ ні до чого конкретно не зобов’язує.
Колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов звернув увагу на подібність Мюнхенської угоди 1938 року і Женевською заявою-2014.
Представники нової української влади могли не усвідомлювати, але представники США та Євросоюзу не могли не розуміти, що в чотирьохсторонній заяві не будуть акцентовані позиції, принципові для України.
Бо Росія не визнає анексії Криму та нинішньої латентної агресії проти України, зокрема перебування в її східних областях спецпідрозділів ГРУ, ФСБ та ССО.
Так і сталося – всього цього в документі немає.
Далі: "Всі сторони зобов‘язалися утриматися від будь-яких форм насильства, залякування або провокаційних дій". Прекрасно. Однак враховуючи, що Росія не визнає своєї причетності до сепаратистських акцій на Сході України, це навряд чи якось вплине на її поведінку.
Водночас це формулювання ускладнює українській владі використання законодавчо окресленого насильства щодо екстремістів.
Мало того, в документі взагалі не акцентовано право й обов’язок української влади щодо наведення правопорядку на суверенній території.
Натомість передбачено, що Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ відіграватиме провідну роль у деескалації ситуації, а "США, ЄС та Росія зобов‘язуються підтримати цю Місію, в тому числі, шляхом надання спостерігачів".
Цікаво, на яку об’єктивність спостерігачів від Росії можна розраховувати, якщо вона є організатором конфлікту?!
Нагадаю: пункт 3 Мюнхенської угоди теж передбачав, що до складу міжнародної комісії з її реалізації увійде представник агресора – нацистської Німеччини.
Безпорадні дії проти російської агресії в Криму хтось із наших військових пояснив тим, що Генштаб Збройних сил України ніколи не розглядав Росію як потенційного противника.
А кого розглядав? Гвінею-Бісау?
Не будучи військовим стратегом, все ж дозволю собі декілька зауважень.
Боюсь, Україна не виграє повноформатної війни, яку може розпочати проти неї Росія.
До речі, за даними останнього опитування Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ, 60,4% респондентів переконані, що наші Збройні сили не здатні ефективно протидіяти військовим силам РФ.
Отже війни треба уникнути. Проте питання воювати, чи ні, може бути вирішене без нас. Безумовно, в разі, якщо ми не збираємося ганебно капітулювати, що абсолютно неприйнятно.
Адже відмова від воєнної відповіді на російську агресію за чехословацькою моделлю 1938/1968 років матиме надзвичайно серйозні негативні наслідки.
Міжнародна спільнота сприйме це як морально-психологічну слабкість України такого рівня, за якого будь-яка зовнішня допомога втрачає сенс.
Це згубно позначиться на самооцінці українського народу, що негативно вплине на його подальшу історичну долю.
Якщо українські Збройні Сили не будуть чинити серйозного опору, то в очах рядових росіян це не буде виглядати як агресивна війна – так, прогулянка з "калашниковими-100" на шиї від хутора Михайлівського до Львова, Чернівців та Ужгорода.
Навіть успішні війни для агресорів мають негативні наслідки у внутрішньо політичному плані. Зокрема, та частина населення, яку шовіністичний угар не позбавляє здатності до елементарних умовиводів, починає інакше ставитися до агресивної політики свого уряду.
Отож можна не сумніватися: багато хто з російських вояків, які повернуться з "побідоносного" походу, якщо таке, не дай Бог, станеться, розкажуть правду про побачене.
І росіяни це почують, коли черговий раз зберуться на Болотній площі й пригадають підірвані житлові будинки у Буйнакську, Москві та Волгодонську й упійманих на спробі зробити те ж саме в Рязані феесбешників за часів прем’єрства Володимира Путіна.
Однак, усе сказане не означає, що можна ризикувати, роблячи ставку на капітуляцію за формулою на кшталт "Нехай Путін зазнає політичної поразки внаслідок воєнної перемоги!".
Народу України капітуляція завдасть надто глибокої психологічної травми. А значна частина патріотично налаштованої молоді, вочевидь, з нею взагалі не змириться, чим можуть скористатися провокатори, замасковані під націонал-радикалів.
Крім того, є чинник, який становить надзвичайну небезпеку. Досвід царської та радянської русифікації засвідчив, що близькість української та російської мов є надзвичайно несприятливим фактором для збереження української нації.
У багатонаціональному російськомовному казані, яким є Російська Федерація, вона зазнає подальшого розчинення.
Постановка на голосування у Верховній Раді відміни мовного закону Ківалова-Колесніченка стала просто подарунком кримським сепаратистам.
Мільйони людей на Сході та Півдні України володіють лише російською. Тому єдиний спосіб позбавити сепаратистів розігрувати існуючий мовний фактор – визнати російську як другу державну.
Що ж до української, то її не варто захищати якимись адміністративними методами – це не вдасться, як не вдалося цими методами її знищити.
Треба йти іншим шляхом – добиватися, аби українськість взагалі асоціювалася з європейським способом життя, а не фольклорною шароварщиною.
Втім, скидається на те, що ми наступимо на ті ж самі граблі в питанні федералізації.
Відмінність Заходу та Сходу України – не лише мовна та ментальна, а й в певних рисах способу життя та характері економіки – є таким же реально існуючим фактором.
Тобто, де-факто, за деякими важливими ознаками наша країна федеральна.
Чи посилить визнання цього на конституційному рівні небезпеку розвалу України? Залежатиме від того, як це буде виписано в Конституції та втілюватиметься в життя.
Однак, навряд чи небезпека буде більша від того, що нині відбувається в Донбасі.
Військові помилки розпочалися з появи 30-ти "зелених чоловічків" у Симферопольському аеропорту. Розгублена реакція Києва визначила подальший хід подій в Криму. Не виключено, визначить і в Донбасі.
Головною проблемою в перші день-два була ідентифікація озброєних "інкогніто". Хіба важко було організувати анонімне повідомлення в правоохоронні органи, що насправді це бойовики, приміром, "Аль-Каїди", набрані серед чеченських сепаратистів, котрі володіють російською мовою, мета яких – спровокувати силове протистояння між Росією та Україною в Криму?
Широко прокрутити це в ЗМІ. Після чого пред’явити ультиматум "тридцятці": є інформація – ви належите до однієї з найнебезпечніших міжнародних терористичних організацій, тому маємо наказ вас знешкодити, якщо не складете зброю та не знімете маски.
Надалі або Росія визнала б, що це її вояки, або вони б склали зброю, або їх в результаті бойової операції роззброїли та ідентифікували, або вони б виявили бажання забратися геть.
Хай навіть зі зброєю, головне – не було б проблемою відстежити, куди саме подалися і показати на всіх телеканалах…
Напевно, були можливі й інші варіанти. Важко сказати, наскільки небезпечний розвиток подій вони могли спричинити. Але поза сумнівом виключили б той, який відбувся в реальності в Криму й повторюється нині в Донбасі…
Військові події в автономії засвідчили, що в критичних ситуаціях на посаді Верховного Головнокомандувача не може бути виконуючий обов’язки.
Тим паче, "бойовий досвід" якого обмежується захопленням в Сесійному будинку парламенту електрощитової – кімнатки розміром 3х4 метри.
Не знаю, що треба робити, якщо Росія перейде від латентної війни до відвертої агресії. Однак знаю чого робити не можна, враховуючи, що найімовірніше бої точитимуться на нашій території.
Не переносити бойові дії на вулиці населених пунктів, хоч як це не спокусливо з точки зору організації ефективного спротиву.
Тому лінії оборони організовувати якомога далі від міст і сіл.
Попри те, що пропонують гарячи голови, треба буде уникнути перетворення міждержавної війни на партизанську, яку провокатори з російських спецслужб обов’язково спробують перетворити на міжетнічний конфлікт, використавши досвід сталінських НКВС/МДБ у воєнний та повоєнний період в Західній Україні.
Треба бути готовими до найпідступніших та найжорстокіших провокацій. Адже російські спецслужби не знають ніяких моральних обмежень, що переконливо засвідчили висаджені в повітря житлові будинки на території Росії.
Збройні Сили України приречені, якщо нинішня влада не подбає про військових, який зберегли вірність присязі в Криму, й вони разом із сім’ями поповнять список безквартирних військовослужбовців.
Крім того, через нерішучість, започатковану центральною владою під час подій в Криму, нині на Сході України накази про застосування сили для відновлення правопорядку часто не виконується співробітниками силових органів.
І немає впевненості, що в разі вторгнення агресора, відповідні накази виконають усі військові.
Люди із зброєю як ніхто відчувають: той, хто здатен вдатися до рішучих дій, просто діє, а не кричить про свою рішучість на всіх телеканалах і не оголошує ультиматуми, які сам же не наважується чи нездатен виконати…
Валентин Пустовойт, кандидат філософських наук, для УП
