Президентські теледебати й мовне питання

П'ятниця, 16 травня 2014, 14:01

Мовна тема сьогодні є винятково дратівливою. І, менше з тим, піднімати її треба: робити вигляд, ніби проблем із мовою не існує, – це заганяти ті проблеми ще далі в глухий кут.

Що ж до делікатності, мовної толерантності та просто здорового глузду – то їх мусять виявляти передусім політики й державні чиновники, зокрема й у публічних виступах.

Президентські дебати, організовані Першим національним телеканалом, із мовного погляду відбуваються цілком за практикою розважальних шоу періоду президентства Януковича. У студії двоє ведучих; один із них – у даному разі Зураб Аласанія – розмовляє російською мовою, інший – Інна Москвіна – українською.

Торжество балансу й мовної толерантності, одне слово.

Перший випуск дебатів, 9 травня. Троє кандидатів у президенти – Ольга Богомолець, Анатолій Гриценко та Олександр Клименко. Усі вони розмовляють українською й тільки нею. Зураб Аласанія – тільки російською: нею він звертається до кандидатів, нею ж оголошує регламент та змістові блоки, російською ж ставить уточнювальні запитання.

Жодного українського слова до кінця ефіру він так і не вимовляє. Ніхто в студії, окрім нього, російською не виступає.

А саме він, Аласанія – хай і разом із Москвіною – господар студії. От і вийшов такий собі "ефект Шустера": мовляв, моя студія – які правила хочу, такі в ній і встановлюю.

Так, на часі сьогодні толерантність у мовному питанні. На часі – переконати жителів Сходу України в тому, що вони, російськомовні, – повноправні громадяни України, і їхні мовні інтереси держава теж має враховувати.

От тільки те, що демонструють Аласанія з Москвіною, видається радше чимось демонстративним. Адже на поточну політику, зокрема й у мовній сфері, ведучі теледебатів не впливає. А тому навряд чи їхня різномовність здатна в чомусь переконати аудиторію Сходу й, зокрема, Донбасу, навряд чи може змусити їх переглянути свої упередження.

Я, як журналіст, можу писати будь-якою мовою – тією, якою вважатиму за потрібне, якою захочеться. Залежно від аудиторії, на яку розраховано текст, від мови більшості цитат – зрештою, від того, яка п'ятка зачесалася.

Будь-яка приватна особа може розмовляти тією мовою, якою хоче – якщо впевнена, що аудиторія її зрозуміє.

Зураб Аласанія – генеральний директор НТКУ. Високий державний чиновник. Саме так: допоки Національна телевізійна компанія України є державною, її очільник є високим державним чиновником.

Тож 9 травня вийшла традиційна пострадянська картина: високий державний чиновник розмовляв не тією мовою, якою висловлювалися його візаві й співрозмовники, а тією, якою сам уважав за потрібне.

Не він підлаштовувався під співрозмовників, а пропонував співрозмовникам підлаштовуватися під нього. Та ні, не пропонував – просто ставив перед фактом.

Як на мою думку, саме в цій традиції чиновницької зверхності – а зовсім не в мовному законодавстві – і криється головна причина мовної проблеми та конфліктів на мовному ґрунті. Бо саме ця чиновницька зверхність – "як хочу, так і розмовляю; хто ви тут такі, щоб диктувати мені правила?" – визначає реальну мовну практику в Україні.

Бо давайте побачимо речі такими, якими вони є: насправді мовна ситуація в Україні викликає незадоволення зовсім не через формальний статус російської, а чи якоїсь іншої мови – "державна", "офіційна". Вона викликає незадоволення через те, що громадяни почуваються безправними, повністю залежними від чиновників. От якою мовою захотів чиновник – такою з вами й розмовлятиме, такої вимагатиме й від вас. А ви – гвинтики, ви – ніхто.

Мовна проблема – це насправді проблема чиновницького свавілля й чиновницької зверхності. Це – загальна проблема стосунків держави, в особі її повноважних представників, із суспільством. Тільки в мовній сфері вона виявляється винятково гостро й винятково болюче.

І поки повноважні представники держави бачитимуть в усіх нас підданців, а не рівних собі громадян, поки вони спілкуватимуться із суспільством за принципом "я тут цар і бог" – ані мовна проблема, ані будь-яка інша не зрушить із місця, хоч би які хитромудрі закони не вигадували наші парламентарі.

А ще мовна проблема – це проблема елементарної культури та ввічливості, і тих самих державних чиновників зокрема. Проблема відчуття ситуації: за яких ситуацій який мовний режим, яка мовна поведінка є доречними.

Точнісінько так само, як на приватну зустріч ви можете піти в гавайці та строкатих шортах, а от на офіційний захід, а тим паче на телеефір ви в них не підете. І допоки наші політики та чиновники не вмітимуть використовувати мови відповідно до ситуації, гострота мовного питання має вельми примарні шанси знизитися.

Зрозуміло: ведучи теледебати, і, зокрема, 9 травня, Зураб Аласанія прагнув продемонструвати мовну толерантність, "Схід та Захід разом". Але обраний ним спосіб видався відверто незграбним.

До того ж, до Аласанії не могло не виникнути того самого запитання, що й свого часу до Валіда Арфуша: а чи володіє він узагалі українською мовою? Чи точно й коректно розуміє зміст україномовних документів, з якими йому доводиться працювати?

Як же воно в даному разі мало б бути? Що було б оптимальним?

Можливо, ведучим варто було би звертатися українською до україномовних кандидатів і російською до російськомовних, демонструючи повагу до гостей?

А може, просто домовитися в кулуарах: кожен кандидат якусь частину власних відповідей виголошує українською, якусь російською – у тому співвідношенні, у якому вважає за потрібне? А ведучі переходили б з однієї мови на іншу слідом за кандидатами. А якщо кандидат у президенти вважатиме таку пропозицію за неприйнятну – хай прямо про це й заявить у студії.  

От саме такий підхід, здається, і був би по-справжньому толерантним, саме він переконував би аудиторію.

Борис Бахтєєв, спеціально для УП



powered by lun.ua

Кому вигідне спрощення правил торгівлі між Україною та ЄС

Символічний капітал як конкурентна перевага для бізнесу

Перше кохання та ВІЛ-статус. Як живуть ВІЛ-позитивні дівчата-підлітки в Україні

Проти США розпочато інформаційну атаку. Її мета – змусити США відмовитись від підтримки України

Що чекає українців після завершення податкової амністії

Як звільнити Україну зі сміттєвої пастки?