Якби Авель не спровокував Каїна

Субота, 24 травня 2014, 10:01

Про людські очі кожен загарбник прагне виправдати власні спроби поглинути непідвладні території і спільноти. Певна річ, що вибір аргументів у нього доволі обмежений.

Аргумент №1: вони такі погані, що нічого не лишається, як тільки їх загарбати; або, як варіант: вони такі погані, що завтра все одне нас загарбають, то краще ми будемо першими.

Аргумент №2: вони такі дурні, настільки не раціонально вчиняють зі своїми багатющими ресурсами, або мешкають невідь-нащо в такім стратегічно важливім місці, що ми просто зобов'язані втрутитися заради їхньої ж користі, а не то їх все одне загарбають інші, не такі добрі як ми, і всім буде набагато гірше.

Аргумент №3: вони нічого собі, взагалі, ми їх любимо, але віднедавна їм кепсько ведеться, бо злії вороги вчинили в них смуту, тож, незле було б їх порятувати, адже гуманні почуття до ближніх, притаманні нам з діда-прадіда.

Аргумент №4: ми такі любі й гарні, обдаровані та вигадливі, й жили би ми набагато щасливіше, якби нам ще трохи фортуни або дещо відсунути зловороже оточення, або возз'єднатися з братами по розуму/духу/крові/тощо.

В принципі, перші три типи виправдань зовнішньої агресії є варіаціями аргументу №4. Зазвичай їх компілюють у різних пропорціях у залежності від зовнішнього чи внутрішнього використання та пануючого стилю пропаганди.

Російська манія братерства в цьому ключі з одного боку не виняток, а з другого безумовно клінічне явище.

"Нас не люблять!" – розпачливо розводять руками росіяни й оглядаються навколо, марно сподіваючись, відшукати напрямок, де їх з якоюсь часткою вірогідності могли би любити. Здавна, а зараз, здається, як ніколи обурюються вони невизнанням далекими і ближніми сусідами їхнього культурного генія та манливих рис національної аури.

Проте, мабуть, завдяки двоїстому поглядові на життя, старанно виплеканому за кілька століть, росіян не дивує подібний стан речей: вони самі не люблять себе, але їхній підлітковий ерос мстиво страждає від того, що інші не поспішають переконувати їх у протилежному.

На цьому тлі офіціозні пропагандисти викохали особливе баяння, за яким "досягнення", "велич", "першість" і "правота" завжди опинялися з росіянами, а "підступи", "зазіхання" та "неправда" – на боці "клєвєтніков Росії". А для співвітчизників, які сумнівалися у подібній диспозиції – від Курбського до Чаадаєва та від Лермонтова до сьогоднішніх дисидентів – ніколи не шкодували тавра "зрадників", "безумців" і "ворогів".

Отже, невільне, культурно відстале, відносно невелике за розмірами протонаціональне утворення за чотириста років поширюється на 1/6 суходолу. Як це пояснити і виправдати?

Пояснити це можна принципом кочової орди або бджолиного рою. Коли в момент часу скупчення організмів у виснаженому або інфікованому просторі робить їх агресивними і змушує вириватися за межі вуленя.

Якщо цей принцип покласти в основу державної системи і політичної стратегії, впізнаємо Росію. Утворення, що поглинало ближні землі через внутрішні перманентні негаразди, – кочовий кіш у намаганні уникнути різанини серед своїх.

Московському улусу Золотої Орди вистачило трьохсот років, аби зжитися з кочовою ідеологією та опанувати стратегією виживання свого сюзерена. Вийшовши у вільне плавання, Московська Орда наступні чотириста років стикалася тільки з однією незручністю – необхідністю пристосовуватися до швидких змін, які в цей час почали ширитися світом.

Особливий дискомфорт дарувало Москві сусідство з Європою. Пристосування, вдавання, мавпування Європи перетворилося для неї на справжній головний біль. "Догнати і перегнати" ніколи не вдавалося. Тому невтомно приходилося красти і ошукувати, без передиху стверджуючи, що "те завжди було моє", та звинувачувати її в інтригах і заздрості.

Колись сподобалося й європейське слівце "імперія", котре, здавалося б, елегантно пояснює безупинний експансіонізм. Але, на відміну від атлантичних імперій, Австрії і навіть Порти, російський імперіалізм ординського типу був психологічним – агресією заради агресії, часто-густо безглуздим плюсуванням безлюдних територій.

Принаймні, імперіалістичні потуги на заході спричинялися економічного буму, сприяли розвиткові науки і техніки, збагачували та певним чином трансформували саме їхнє суспільство. Натомість у Росії загарбницькі акти лише дозволяли випустити пару, накопичену від насильства та безправ'я її підданців – щоб знову погрузитися у черговий цикл стагнації, до наступного сплеску бунтівних настроїв.

Відтак у панівної верстви в Росії завжди була потреба скеровувати агресію й, відповідно, надавати їй виправдання.

Останнім часом там взяли на озброєння збочений, але, як елемент точкової стратегії, дієвий аргумент. Стратегія ця є модифікацією старчачого сирітства, наразі відомого як "братерство". Можливо, на сьогоднішнім заході подібна штука малопридатна, одначе в Україні вона ще й як працює: ми бідні й нещасні, такі самі як от ви, тож, будемо одним цілим проти багатих, щасливих, вільних і гордовитих.

Очевидно, що до революції 1917 року і настання ери масового суспільства з його популізмом російська риторика братолюбства обмежувалася порятуванням слов'ян з-під ярма мадярів, німців та турків – і тому була другорядною націоналістичною технологією, загалом невластивою монархічному ладові.

Справжня потреба в пропаганді виникає тільки тоді, коли виникає потреба в маніпулюванні великими масами народу.

Більшовики за п'ятнадцять років здійснили незрівнянно більш масштабну за листопадовий переворот революцію у демографії. Половину країни перемістили у місто, опанувавши нечуваним в історії ресурсом: людей, ґвалтовно позбавлених коріння, переконаних, що раніше вони були раби, а тепер вони вільні, раніше їх без упину гнобили, а тепер гнобитимуть вони – що, до того ж, буде дуже справедливо і науково закономірно.

З такими зомбі дійсно можна було розраховувати на Планетарну Революцію, ось тільки ніколи не вимикати радіоточку – орган керівної думки! Навіть більше, адже патос популістської псевдомарксистської риторики більшовиків, що закликав до повстання всіх пригноблених братів, – не оминув не лише напівграмотних учорашніх селян, але й освічений контингент, багатьох інтелігентів з різних країн, що засвідчує діяльність сумнозвісного Комінтерну.

Під час розпаду світової колоніальної системи, у 50-70-ті роки, братолюбний радянський агітпроп уже не відрізнявся первісним ентузіазмом, але все ж таки відігравав значну роль у Холодній Війні. Хоча головним його завданням було пудрення мозків населенню СРСР.

Путинське братолюбство, звичайно, багато в чому наслідує радянським напрацюванням. Утім, його зміст і стиль перетерпіли суттєвих трансформацій.

Незмінні виклики модернізації – вічне прокляття ординського істеблішменту – рішуче змінили пропагандистські акценти.

Справою радянських бійців ідеологічного фронту було потрактування, чому весь світ настільки любить людину нового зразка, а негаразди в економіці, постійний мобілізаційний стан, політичні утиски в середині країни виправдовувати прогресивною діяльністю свого уряду та класовим спротивом загниваючих імперіалістів. Натомість російським піарникам треба витлумачувати, чому росіяни відчувають, що їх не люблять якось по-особливому та виправдовувати діяльність свого уряду духовним спротивом навалі матеріалістичного глобалізму.

Нова амбітна мана насельників Кремлю – стати осердям консервативного об'єднання всесвітнього масштабу. З великою надією дивляться вони на згуртування навколо себе правих, посутньо антиліберальних сил, аж до фашистського краю. Недаремно їхні зусилля вітають такі європейські діячі, як Марін Лепен, Геерт Вільдерс, ба навіть сам Брейвік з норвезької тюрми – так недалеко і до заснування Конінтерну!

Заради чергової карколомної "зміни віх" в ідейнім облямуванні кочового способу врядування, в Росії вже кілька років ведеться підготовча робота.

Комбінації з переслідування правозахисників, незалежних медіа, фондів з іноземним фінансуванням, ЛГБТ-спільноти, збагачені шельмуванням нацменшин, валом православного мракобісся та шовіністичної істерії, майже збігаються у часі й знаменують перевидання тамтешнього національного Елбаси.

У наслідок, начебто самі по собі, на обрії вимальовуються гидкі обриси ворогів: гейропа, ліберасти з толєрастами у віртуалі для підгодовування ідейною ненависті мас, та гомосня з панаєхавшими для вуличного кування духовних скріп фізично активними патріотами.

Засоби, звісно, переважно для внутрішнього вживання. Втім, уповні придатні для "ближнього зарубіжжя", зокрема, якщо влізти разом з валянками у місцевий телевізор.

Для закордону ж або для високочолих інтелектуалів ітиметься про багатополярний світ, американський емісійний центр, диктат споживацької псевдокультури й інші нехороші речі. Натомість пропагуватимуться хороші традиційні цінності й багато-багато духовності.

Такі дива іміджевої пластики. Так скіфська красуня освіжає личко. Таких от жертв потребує модернізація, як її традиційно розуміють у Кремлі.

Одначе зерня і сенс московського братолюбства лишаються незмінними з часів Василя ІІІ: віддайся мені з усім, що в тебе є, і не гріши проти кревності. З кочової точки зору неважливо, чи визнає об'єкт зазіхань "священні узи", за якими мусить віддати свого живота – головне, що сам кочовик вважає себе упослідженим братом, перед яким завинив цілий світ.

Якби Каїн не убив Авеля, а взяв би, скажімо, в заручники, і той в стані, скажімо, стокгольмського синдрому не пручався, а співчував йому – тоді в очах Каїна брат його Авель не увів би його у гріх.

У цьому пункті подібного штибу виправдувальна логіка перетворюється на логіку викривальну.

Артур Артурів, спеціально для УП



powered by lun.ua

Мільярд дерев Зеленського: турбота про довкілля чи дешевий піар разом зі знищенням природи?

Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу

Надходить велика доба

12-річні мільйонери – майбутнє, у якого потрібно вчитися

Хто і як будуватиме атомні реактори в Україні

Захищаєш тварин і природу – терорист? Звідки взялись поняття еко- та зоотероризму