Непрощена неділя

Понеділок, 23 лютого 2015, 10:52

Один із перших теплих днів. Біля харківського Палацу спорту гуртуються перші люди – за годину тут має відбутись захід, присвячений перемозі Майдану.

На автотрасі чути дружні сигнали клаксонів – до місця збору під’їжджає харківський Автомайдан. Колона гудить різнозвучними клаксонами, хтось паркується неподалік і неголосно вмикає музику.

Невелика вантажна машина підвозить звукову апаратуру та інше обладнання, дівчата в блакитних одностроях нарізають бутерброди, люди прибувають. Усміхнені, з ніг до голови обвішані патріотичною символікою, сонце грає в темних водах численних калюж.

Загалом, ніщо не віщувало біди. Мав відбутися хоча й особливий, але знайомий багатьом майданцям захід.

Торік, у Палаці спорту, неподалік нинішній мер Харкова намагався відірвати "першу столицю" від України. А поряд, на цих широких заасфальтованих полях, зігнані насильно люди, що мали стати "масовкою", припинили боятись і пройшлись багатотисячним маршем від метро Маршала Жукова до найбільшої площі Європи, де того дня було доволі людно.

Цьогоріч очікували не меншої активності, проте за десять хвилин до початку мітингу кількість людей лише трохи перевищувала звичайне віче, що відбувається в Харкові щонеділі.

Почався мітинг, виступали активісти і звичайні громадяни, запустили в небо кульки з "антигероями", але на душі було якось тривожно.

По-перше, впала в око незначна кількість міліції, якої на таких заходах, як, наприклад, п’ятничне вшануванні Героїв Небесної Сотні, зазвичай буває більше.

По-друге, чимало містян не дуже добре ставились до мітингу. Дехто дивився з відвертою відразою, а деякі тихо шепотіли:"знову ці "майдануті".

Проте таких "тривог" нам щораз вистачає, і на них давно перестали звертати увагу. Мітинг завершився, почала формуватись колона для маршу до центру міста.

У центрі люди розгорнули велетенський прапор, почали вигукувати традиційні гасла, тупцювати на місці, словом, усе свідчило про те, що можна вирушати.

Настрій псували кілька гопників, які стояли на безпечній відстані, кричали "Слава Україні" і зігували. Міліція поряд ніяк не реагувала.

Аж тут раптом біля "голови" колони пролунав потужний вибух. Люди замовкли. Я побіг до місця, звідки йшов звук, і потрапив на справжнє поле бою: то тут, то там лежали поранені люди, яким намагались допомогти медики та перехожі.

На узбіччі траси лежав огрядний чоловік, якому намагалися запустити серце, трохи поодаль – двоє з батальйону "Харків-1", на тілі одного з яких було видно страшні отвори. "Може граната, – тихо сказав один із товаришів пораненого, – загалом, щось осколочне".

Позаду завили сирени швидких. Уражених вибухом почали інтенсивно переносити до карет, одна швидка не могла під’їхати ближче, заважав великий прапор, який усе ще тримали майданівці – довелось піднімати його палицями.

Кілька хвилин колона стояла на місці. Гадаю, що ми тоді б змогли йти далі, але організатори вирішили скасувати ходу, порадили всім малими групами йти в метро. "Ми не злякались, – вкотре лунає з гучномовця, – продовжимо мітинг біля пам’ятника Шевченку".

Не всім це подобається. "Давайте не знімати символіки, нехай, с…ки, знають", – пропонує якийсь чоловічок. Згортуємо прапор, йдемо крізь збентежений люд до метро, біля якого чути крики.

Підбігаю ближче. Хлопці з "Правого Сектору" намагаються дістати когось з натовпу біля магазину. Один із бійців розповідає, тримаючи в руках якийсь пакет: "Якісь розумники напали на жінку з українським прапором, ударили її в обличчя. В одного із нападників ми знайшли оце".

Боєць розкрив пакет, у якому виявилось з десяток фашистських медалей, переважно "хрестів".

З метро вийшов трошки раніше – на площі Конституції – і натрапив на натовп. І тут якийсь мітинг. Зі сцени представники різних релігійних конфесій закликали до миру і прощення, адже сьогодні Прощена Неділя.

Міліції більше, ніж мітингувальників, оцеплення, дороги перекриті. Чому таких заходів безпеки не вжили біля Палацу спорту? Ніби читаючи мої думки, свій здогад висловлюють люди з натовпу: "це мітинг Богословської, нагнала бюджетників".

Розмовляю з кількома іншими мітингувальниками, вони про участь Богословської на цьому мітингу нічого не чули.

Крокую до пам’ятника Шевченку. Тиха і навіть сонна вулиця Сумська залита світлом, гуляють люди. Після подій біля Палацу спорту дивитися на це незвично.

Біля Тараса – з десяток людей. Багато хто почимчикував на мітинг на площі Конституції, деякі взагалі не знали, що сьогодні буде збір ще й біля Шевченка.

Таким чином, у той день у Харкові відбулось три мітинги.

Проте скоро до пам’ятника почали підходити люди. Усі стомлені. Говорять, звісно, про вибух. Якась жіночка голосно переповідає: "Бачила, що на недобудові стояв чоловік, говорив по телефону і дивився на мітинг".

"Коректувальник, мабуть, – озивається чоловік зі стрічкою на куртці, – от гади". "Мене здивувало, що міліція перед самим вибухом розступилась, наче знала, – знову чути з натовпу, – а обеесєшники кинули машину і сховались у кафе…".

Останній на той день мітинг тривав недовго. Зібрали кошти пораненим та сім’ям загиблим і розійшлися.

Я думав, що після подій 1 березня 2014 та квітневих побоїв, у Харкові нічого страшнішого не буде. На жаль, 22 лютого стало найчорнішим днем у житті проукраїнської спільноти міста: загинуло троє, поранено близько десяти.

Серед загиблих – Ігор Толмачєв, волонтер, активіст Майдану. І це все сталось у день, коли треба прощати. Та це важко зробити.

Це – Непрощена неділя. А після неї проукраїнська спільнота міста стане ще міцнішою. Іншого виходу просто немає.

Арсеній Троян, для УП



powered by lun.ua

Вранці страхування ризиків — ввечері інвестиції

Хто розпоряджатиметься 123 млрд на українську медицину? Новий конкурс від Степанова

"Байконур. Вторгнення": кіно як ідеальна провокація та форма самопізнання

Наш спільний виклик: як Україна може допомогти побороти диктатуру Лукашенка

Когнітивна гнучкість – основна навичка епохи пандемії

КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва