Червоно-коричневий вірус

000
Четвер, 26 лютого 2015, 12:07
Олег Романчук
шеф-редактор журналу "Універсум", кандидат філологічних наук

"Фашизм – це стадія, яка досягається після того, як комунізм виявився ілюзією"

Петер Друккер

Те, що між комунізмом і фашизмом існує спорідненість, було помічено давно. Класик світової філософії Карл Ясперс охарактеризував держави, створені нацистами і комуністами, як злочинні і такі, що не можуть бути реформовані.

Їх можна лише ліквідувати. Нацистська Німеччина була ліквідована в 1945-му.

Через чотири десятиліття почалася модернізація одного з найстрахітливіших режимів на планеті – комуністичного. В серпні 1991 року цей процес привів до формальної заборони компартії, одначе режим так і залишився неліквідованим.

Партфункціонери, елітарна номенклатура, рядові члени КПСС без особливих зусиль трансформувалися, мімікрували в націоналістів і шовіністів усіх мастей та відтінків, у фашистів і демократів тощо.

Комуністичні ідеологи полюбляли вказувати на злочинну ідеологію фашизму. Тим часом біля ідейних витоків сталінщини – зловісна постать Нечаєва з його "Катехізисом революціонера", в якому проповідувалася цілковита відмова від будь-яких моральних норм задля перемоги ілюзорної мети – комунізму.

Пригадалося фото з журналу "Фашист", видання Головного штабу російських фашистів у США, 1934 рік. На ньому були зображені лідери російської фашистської партії серед дітей своїх поплічників. Вразило не фото, а підпис: "Вожди партии среди фашистских крошек". Саме так: "среди фашистских крошек"!..

У назві багатьох вулиць в Росії та Україні все ще подибуємо прізвища Халтуріна, Каляєва, Желябова, Перовської, Засулич… Тим часом саме вони, вбивці-терористи, були попередниками більшовиків з їхньою аморальною людиноненависницькою ідеологією.

Ще на початку партійної кар’єри італійський дуче Муссоліні завважив, що "большевизм переродився в слов’янський фашизм".

1926 року Володимир Винниченко занотував: "З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його".

Приблизно тоді ж відомий російський політик і запеклий шовініст Васілій Шульгін зробив майже аналогічний висновок: "На деле в России они (большевики – О. Р.), увидевши, что грабить больше нечего, стараются вернуться к условиям старого мира. И поскольку это им удается, они из уголовной сволочи превращаются в фашистов...".

Раушнінг, нацистський президент данцігського сенату, фаворит Гітлера, якому фюрер довірчо відкривав свої сокровенні думки, після втечі до Швейцарії видав у Цюріху 1940 року другу книгу "Розмови з Гітлером".

Нацист №1 висловлювався максимально відверто перед своїм підручним: "Узагалі, між нами і большевиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа і профспілкового бонзи ніколи не вийде справжній націонал-соціаліст, а з комуніста завжди".

Гайєк у відомій праці "Дорога до рабства" зазначав: "У Німеччині всі, і насамперед пропагандисти обох партій (комуністичної й націонал-соціалістичної – О. Р.) знали, наскільки легко навернути молодого комуніста в нациста і навпаки".

25 грудня 1939 року в "Правде" за підписом Сталіна був надрукований текст телеграми міністрові закордонних справ Німеччини фон Ріббентропу: "Благодарим Вас, господин министр, за поздравления. Дружба народов Германии и Советского Союза, скрепленная кровью, имеет все основания быть длительной и прочной".

Тож навряд чи лицемірив Іоахім фон Ріббентроп у розмові з італійським міністром закордонних справ Чіано 10 березня 1940 року, коли зізнавався: "Я почував себе у Кремлі, мов серед давніх партійних товаришів". Нині, приміром, стали відомі факти співпраці гестапо і НКВД.

Та повернімося в день сьогоднішній. Коли власкор "Комсомольской правды" Овчаренко запитала американського мільярдера Джорджа Сороса про те, скільки часу триватиме перехідний період у Росії, той відповів: "Боюся, що є велика небезпека переходу від однієї форми тиранії до іншої. Я хотів би бачити перехід від закритості до відкритості в Росії.

Натомість ми спостерігаємо процес її дезінтеграції, розпаду на дрібні й такі ж "закриті" системи. А це може обернутися ідеологією націоналізму".

І обертається. Оголошує свій маніфест російський націонал-соціалізм в особі дійсного члена Російської академії наук Осипова: "Перед обществом возникла дилемма поистине исторического значения: или Россия как крупнейшая из республик выступит в качестве объединительного ядра, вокруг которого сплотится большинство республик прежнего Союза ССР, и образует единое экономическое, политическое, демократическое пространство, или же распад страны станет полностью необратимым.

Если армия до этого времени не возьмет власть в свои руки, она примкнет к этому союзу, ибо только он в сложившихся условиях может вывести армию из кризиса и поставить ее па службу государству".

Відставний генерал Філатов, колишній головний редактор "Военно-исторического журнала", по-солдафонському прямолінійно заявляє: "Армия долго смотрела на весь этот бардак и надеялась, что премьеры наведут порядок. А они лишь разваливали.

И армейцы, я так думаю, сегодня поняли, что они не глупее премьеров. Сегодня начальник финансового управления может стать лучшим министром финансов, а начальник тыла Вооруженных Сил лучшим премьер-министром...".

Так само, як загравав колись із рейхсвером фюрер німецьких наці, шукають підтримки в армії російські націонал-соціалісти, шукає підтримки і президент Росії.

Невдала спроба жовтневого 1993 року заколоту, читай: добре спланованої провокації, про подробиці якої, можливо, так ніколи й не довідаємося, в Москві ще раз засвідчила, що для Росії "закон розвитку" за Гумільовим немов запрограмований усім попереднім ходом історії.

Польський журнал "WPROST" називає трагічні події в Москві жовтневою контрреволюцією, відтак вміщує на своїх сторінках портрет російського президента з чубом і вусами "а ля Гітлер".

Можна лише дивуватися політичній наївності деяких українських політиків, які поспішили зробити висновок, що "на стороні Єльцина і мораль, і сила".

Рівно через місяць після кривавих днів жовтня 1993 року в столиці колишньої совєтської імперії міністр оборони Росії Павло Грачов заявив, що Росія може першою нанести ядерний удар по державах, які володіють ядерною зброєю.

Натяк більш ніж прозорий на увазі мається Україна. Знову й знову Росія домагається в ООН мандата на проведення "миротворчих" військових операцій в будь-якій точці СНД...

У червні 1934 року населення Німеччини повідомили, що фюрер ліквідував зрадницький заколот, котрий задумали Рем і Штрассер проти німецького народу. Розправа з політичними противниками дозволила Гітлерові швидко й ефективно провести структурні й кадрові зміни в управлінському апараті.

Після того, як лідери опозиції – Хасбулатов, Руцькой і Ко опинилися в Лефортово, Єльцин також дістав унікальну нагоду провести чистку у вищих ешелонах влади, звільнитися від політичних супротивників.

Ідея парламентаризму в Росії зазнала краху. Фактів, які підтверджують дію "закону розвитку, що стосується етносів, як і будь-яких явищ природи", за Гумільовим, – безліч.

Ось лише деякі спостереження, зроблені в різний час різними людьми.

"Внаслідок специфіки подвійної, точніше потрійної культури російського народу побудова демократичного, правового суспільства і держави в Росії неможлива, як і взагалі немає підстав для довготривалої стабілізації режиму.

Демократія в Росії як ситуація, що встановилась, немислима, мислимий лише шлях до демократії.

Причому, як тільки демократія на цьому шляху набирає певного потенціалу, вона змітається російською націоналістичною реакцією, яка, своєю чергою, буде зметена якимись демократизаторськими процесами, а ті деякий час перегодом знову викличуть національну реакцію.

Таким чином, це щось на кшталт поганої безконечності. Сьогодні Росія йде шляхом демократизації, і, гадаю, цей шлях закінчиться тим, що демократизація буде зупинена й зметена" – Ханан, "Русская перестройка", 1990.

"Раніше чи пізніше еволюція країни (Росії – О. Р.) до фашизму може виявитися невідворотною. І мрія про російську демократію буде знову, вдруге в нашому столітті, похована" – Янов, "Новое время", 1993.

"Нам, росіянам, доведеться ще усвідомити власну психологію, особливо з погляду її негативних проявів, і зв'язок цієї психології з політикою та економікою" –  Комаров, журнал "ЭКО", 1991.

Лавиноподібне зростання екстремізму, пошук ворогів – внутрішніх й зовнішніх – завжди притаманні періодам економічної нестабільності, політичного хаосу й соціальної невизначеності, галопуючої інфляції.

Тому в середовищі обивателів, злюмпенізованої маси різко зростають акції тих, хто спритно маніпулює демагогічними й популістськими гаслами.

"Найважливіша справа це реставрація російської імперії на її основних кордонах, тобто в кордонах Совєтського Союзу. Досить встановити сильну владу в Москві, залишити сепаратистські республіки у взаємознищувальній боротьбі, як це діється на Кавказі, після чого вони просто лаштуватимуться в чергу, щоб просити доступу до стану російської провінції.

Так воно станеться з балтійцями і також з українцями. Щодо останніх, то Москва має розпочати з домагання відокремлення цілого Сходу України, де живе 12 мільйонів росіян". Це Володимир Жириновський в "Ле Монді", 29 вересня1992.

"Ми розмалюємо несправедливості чужих урядів, створимо таку до них неприязнь, що народи тисячу разів погодяться на рабство, яке гарантує їм мир і порядок, аніж захочуть вдовольнятися своєю хваленою свободою". Це Альфред Розенберг, ідеолог фашизму.

"Я прихильник права націй на самовизначення... за винятком права на відокремлення від Росії". Це слова Бориса Єльцина, сказані ним 6 листопада 1993 року під час зустрічі з лідерами суб’єктів Російської Федерації...

Але повернімося до економіки. Перед першою світовою війною один американський долар коштував чотири німецькі марки. На початку 1921-го – 75. Через рік – 400. 1 серпня 1923-го – 1 мільйон марок, 1 листопада – 4 мільярд. Затим рахунок пішов на трильйони...

Фюрер німецьких націонал-соціалістів чітко вловив політичну кон’юнктуру: "Якщо люди з жахом помічають, що, втрачаючи мільярди, вони вмирають від голоду, то вони повинні зробити такий висновок: ми більше не станемо підкорятися державі, збудованій на шахрайській ідеї більшості. Ми бажаємо диктатури!".

Ці гасла знаходили благодатний ґрунт у країні, що терпіла від економічної кризи, галопуючої інфляції, коли гроші, які ще звечора щось вартували, на ранок перетворювалися на купу сміття, а обиватель бився в істериці, панікував, не бачачи перед собою якихось перспектив...

Тотальна пропаганда нацистів проти Веймарської республіки принесла свої плоди...

Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП



powered by lun.ua
Рада громадського контролю при Держбюро розслідувань: режим паузи та правовий нонсенс
Як громадськість позбавили права здійснювати цивільний контроль за діяльністю ДБР.
Незручні українці: МОЗ усуває пацієнтські організації від контролю закупівель
Нас усувають від процесу прийняття рішень. Але страждають від цього тисячі українців, які лишаються зі своїми хворобами сам на сам.
Ігри без правил: закон vs рейдерство
Рейдерські захоплення — не кричущий виняток, а масове явище. Чи є законні способи боротьби з ним і куди звертатися постраждалим? (рос.)
Пристебніть паски: суд визнав націоналізацію Приватбанку незаконною
Яких наслідків чекати після рішення Окружного адміністративного суду Києва про визнання націоналізації Приватбанку незаконною? (рос.)
Можлива катастрофа: у чому економічні виклики для майбутнього президента
Ключове завдання для майбутнього президента — забезпечити економічну безпеку країни.
А якщо не стадіон?
Зеленського можуть не сприймати всерйоз, але українці втомились почуватися зобов'язаними боятись. Це викликає обурення. А обурення – один з основних мотивів "протестного електорату".
Втеча від реальності: яким стане зовнішній курс України за президентства Зеленського
В Україні немає суспільного запиту на реанімування проросійської політики. Проте втеча виборців у світ уявної справедливості створює умови для істотної зміни зовнішньополітичних пріоритетів.