Як я тролив Путіна
У 2014 році, після здійсненої Володимиром Путіним в Україні військової авантюри, найкращий ефірний час на телеканалах Росії вщерть заповнила лавина вміло спродюсованих, бундючних ток-шоу.
Путін мусив продати ідею війни своєму електорату, і Кремль на повну запустив свою потужну машину контрольованих державою друкованих й ефірних медіа.
Ці шоу створили альтернативну, задзеркальну реальність, у якій Україна перетворилася на агресора, що діє за підтримки Заходу.
А Росія стала жертвою.
Я, народжений в українському Донбасі, уже бачив, як московський дезінформаційний апарат бомбардував серця і розуми місцевих жителів, нацьковуючи брата на брата, поки ледь замасковані російські танки котилися землями сходу України.
Будучи продемократичним проукраїнським активістом, який живе в Америці, я також невдовзі почав отримувати десятки запрошень на політичні круглі столи та телепрограми, створювані рейтинговими російськими телеканалами з мільйонними аудиторіями.
І не дивно: щоб мати дрібку вірогідності та зробити шоу цікавішим, ці пропагандистські дійства потребують персонажів, які даватимуть контраст. З огляду на мою історію та політичні погляди, я ідеально підходив на цю роль.
На російському телебаченні українських учасників для такої символічної присутності обирають відповідно до їхньої здатності відіграти певну роль. Залежно від того, що це за ток-шоу, вони можуть бути глибоко серйозні і вдумливі, можуть бубоніти щось трошки абсурдне або незрозуміле, а можуть бути і відвертими клоунами.
Зазвичай запрошують принаймні одного гостя з України й одного нібито союзника – як правило, це іноземець із Заходу, з якого легко можна зробити карикатуру, або дискредитований місцевий "ліберал".
Коли ведучий зважив, що їм уже приділили "справедливу" кількість часу й уваги, починається сцена "всі на одного". Проросійська більшість задавлює українця та його нещасних союзників кпинами й насмішками, поки ведучий добирає вирвані з контексту статистичні дані, часто представлені в оманливий спосіб, і демонструє їх на великому екрані.
Були випадки, коли українських гостей чи їхніх союзників безцеремонно викидали зі студії або їх навіть фізично атакував ведучий.
Зазвичай, я відповідав на такі пропозиції відмовою. Бачив забагато ситуацій, у яких з українських гостей глузували і виставляли їх у програшному світлі, під’юджуючи і спрямовуючи в часто гладіаторського типу поєдинки за істину в постановці, у якій їхню долю заздалегідь визначено.
Чому вони погоджуються на таке публічне приниження? Деякі, безсумнівно, роблять це з надією донести істину. Більшість, підозрюю, беруть участь заради грошей. Мені пропонували суми в районі 500-1000 доларів (я від них відмовлявся). За українськими мірками це – значна сума.
Коли я нарешті пом’якшав і погодився взяти участь у "60 хвилинах", спробував зробити це на своїх умовах: без грошової винагороди і через Skype.
Очікувалося, що я виголошу звичний антипутінський потік звинувачень. Натомість я використав відведений час, щоб звернутися напряму до російського президента з доведеною до абсурду сатирою: закликав його реалізувати агресивний план на підкорення собі всього континенту і помахав перед екраном кухонними ножами, натякаючи на його брязкання зброєю.
Найжахливіше було те, що певний час аудиторія, схоже, поставилася до моїх слів схвально. Ведучі не могли зрозуміти: чи то я фанат Путіна, чи то глузую з російської позиції.
Коли ми маємо справу з настільки потужним втручанням, невеличкі сцени такого політичного театру можуть здаватися дрібницею. Російська пропагандистська машина бачиться занадто великою, занадто добре налагодженою, щоб її можна було зупинити. Ми ще не знайшли способів ефективно їй протистояти.
Але на тлі розповзання путінських стратегій дезінформації західними ліберальними демократіями – включно зі Сполученими Штатами – варто взяти досвід України як нагадування: ми зобов’язані зробити все від нас залежне, аби хоч трохи цю машину послабити.
Пітер Залмаєв, політолог-міжнародник, спеціально для УП
