Закон "Ківалова-Колесніченка" як злочин і провокація
28 лютого 2018 року Конституційний суд визнав неконституційним закон "Про засади державної мовної політики" – так званий "закон Ківалова-Колесніченка". Причина – порушення процедури ухвалення документа.
Спробуємо згадати, що це за закон, коли і як його ухвалили, та яке місце повинно бути відведено цьому документу в українській історії.
2011-2012 роки були повним торжеством влади Віктора Януковича. Його команда арештовувала опозиційних політиків та позиціонувала себе в очах суспільства і всього світу "міцними господарниками".
Звісно, вони ж успішно підготували за досить короткий термін проведення української частини Чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012 і стабільно тримали курс долара на відмітці 8 гривень.
За часів президентства Віктора Ющенка під час підготовки до чемпіонату були серйозні порушення графіків, тож чиновники УЄФА серйозно розглядали можливість позбавити Україну права проводити свою частину чемпіонату. А Янукович, після свого повернення у владу, підготовку до чемпіонату серйозно форсував.
На початку 2012 року більшості громадян було не до політики – ми планували зустрічати тисячі туристів з усієї Європи, мріяли прийти на нові стадіони, підтримувати власну збірну у фан-зонах або будь-яких придатних для цього місцях.
Українці були єдині в цьому пориві. Наша футбольна команда грала один матч у Києві та два в Донецьку.
Тисячі вболівальників з усієї країни планували відвідати ті матчі, й абсолютній більшості було байдуже, хто якою мовою говорить – російською чи українською. Адже взаєморозуміння було прекрасне.
У цей час українське суспільство як ніколи було монолітне. Суспільні конфлікти, в основу яких було покладено регіональний поділ України, до 2012 року майже вщухли. Значною мірою громадяни просто ігнорували політичні процеси.
За таких факторів регіонали нібито "придумали", як мобілізувати свій електорат на сході України – вони вирішили захищати регіональні мови, фактично передбачивши в законі можливість прирівнювати такі мови (переважно російську) до української на великих частинах території країни.
Наприклад, закон дозволяв вільно впроваджувати регіональні мови "в роботі місцевих органів державної влади, та органів місцевого самоврядування, у державних і комунальних навчальних закладах, а також інших сферах суспільного життя".
Активна боротьба проти ухвалення цього закону дозволила мобілізувати своїх прихильників і національно-патріотичним політичним партіям та організаціям.
Але хто ж коли обмежував права російськомовних в Україні? Та ще й за повної влади Януковича? Жодних прикладів ніхто б не навів.
Під час підготовки цього закону автори цинічно посилалися на європейське законодавство, зокрема на Європейську хартію регіональних або меншинних мов. Хоча найбільш одіозні та конфліктні норми закону не мали європейського походження, а були повним "ноу-хау" саме команди Януковича.
Сам процес підготовки та ухвалення закону перетворили на фарс.
Колесніченко бігав по залі парламенту у футболці з написом "за русский язык". 3 липня 2012 року Мартинюк ставив закон на голосування з порушенням регламенту, під бійки в залі. Чимало депутатів, картки яких голосували, фізично були за стінами Верховної Ради.
Після голосування нині вже покійний Чечетов гордо говорив журналістам: "Ми розвели їх (політичних опонентів), як котят". У Києві тривало голодування активістів, що протестували проти ухвалення закону.
Цей закон був настільки далеким від реальних потреб українців, що навіть депутат Держдуми Кобзон після його ухвалення стверджував журналістам на Донбасі:
"Законы они принимают. Кто помешает и кто мешает сегодня в Верховной Раде разговаривать на русском языке? Кто мешает на Донбассе говорить на русском языке?
И кто удивится, если кто-то из вас заговорит на украинском языке? Никто не удивится".
Ті, хто стверджує, що закон про мови був наступом російського на українське, дивиться занадто поверхнево на речі.
Адже насправді це був вдалий механізм поляризувати українське суспільство за регіональним принципом, протиставити українців сходу та півдня українцям заходу.
Деякі експерти стверджують, що політтехнологи в обох таборах були задоволені ухваленням закону: регіонали та комуністи отримали прапор "Ми захистили/впровадили русский язик", а політики патріотичного спрямування, відповідно, – прапор "Ми будемо боронити українську мову".
Місцеві ради по всій країні наввипередки ухвалювали рішення щодо мовного закону: захід – "проти", схід та південь – "за".
Імовірно, авторам закону було начхати на будь-яку мову, й російську зокрема. Їм було потрібно закласти підстави для чергової провокації громадського конфлікту в Україні. І вони це успішно зробили.
Ухвалення мовного закону "Ківалова-Колесніченка" є таким же злочином та провокацією, як і побиття студентів на Майдані в Києві холодної листопадової ночі 2013 року.
Конституційний суд України у своєму рішенні чітко вказав причини для визнання закону неконституційним.
Це порушення "процесуального" характеру, зокрема: "голосування" за законопроект депутатами, які були за межами України, перебували за межами ВР; відсутність розгляду поправок та пропозицій до законопроекту; неособисте голосування; відсутність обговорення законопроекту.
Чи буде хтось з організаторів чи виконавців цього злочину проти України притягнутий до відповідальності?
Чи навчить це рішення Конституційного суду українських депутатів поважати процедуру ухвалення законів?
Чи буде зроблено висновки, що гуманітарна законодавча база повинна прийматися з метою розвитку та об’єднання країни, а не її поділу?
Лише позитивне вирішення цих питань та аналіз помилок українського законодавчого процесу дозволить нам розвивати, а не шматувати Україну.
Віталій Бойчук, юрист, Тернопіль, спеціально для УП
