Камери і муніципальні варти. Наскільки безпечне "безпечне місто"? 

Четвер, 20 травня 2021, 16:00

В останні роки в Україні активно впроваджують програми "безпечне місто", "безпечна громада", "безпечний двір" і навіть "безпечна школа".

Риторика убезпечення дедалі більше проникає у міські політики, які часто-густо єдиним інструментом захисту мешканців і мешканок вбачають нарощування спостереження. Саме до відеонагляду майже виключно зводяться подібні програми по всій країні: від Львова до Запоріжжя, від Тернополя до Дніпра. 

Відеокамера навіть стала символом "безпечного міста" у Києві, а n-кількість розміщених пристроїв нібито повинна свідчити про посилення безпеки в столиці.

Ототожнення відеоспостереження до безпеки ‒ тривожна тенденція. 

Те, як ми говоримо про проблему, впливає на те, що ми будемо робити із нею. Через те, що гроші у бюджеті обмежені, у момент, коли міська рада розпоряджається витратити кошти на відеоспостереження, вона водночас вирішує не інвестувати в острівці безпеки, освітлення вулиць або відмовляється створити притулок для бездомних. 

Відеонагляд – далеко не єдина проблема гарантування захисту, однак дуже ілюстративний приклад нерефлексивного підходу до безпеки в українських містах.    

Чому камери не зроблять наші міста безпечними?

Щороку на системи відеоспостереження витрачають мільйони гривень і, як правило, саме в межах програм "безпечне місто". Фактично, такі програми ‒ це продовження та розширення програм підтримки правоохоронних органів від органів місцевого самоврядування. 

Це начебто приклад того, коли співпраця міста та поліції має сприяти безпеці громади. Аналітичний центр Cedos та Центр соціології права та кримінології зараз працює над спільним дослідженням на цю тему. 

Це дослідження виявило, що встановлення відеонагляду, на думку тих, хто формує безпекові політики у містах, зараз – найбільш бажаний і пріоритетний захід, дієвість якого ні у правоохоронців, ні в міських чиновників не викликає сумнівів. 

Водночас, міжнародні дослідники стримано оцінюють вплив відеокамер на зменшення рівня злочинності, надто тоді, коли відеонагляд – єдиний інструмент втручання. 

Камери мають ефект здебільшого на майнові злочини, як-от крадіжки або викрадення автомобілів, але доволі обмежені у стримуванні насилля.

 

Кримінологи, як і інші соціальні науковці, давно говорять про ліміт раціонального вибору: люди діють під впливом емоцій, і майбутні злочинці – не виняток. 

Коли порушник перебуває у пориві агресії або напідпитку, наявність камери для нього не має значення.

Камери можуть допомогти відстежити злочин, але водночас загрожують звести роботу поліції виключно до зафіксованих інцидентів. 

Питання, яке треба ставити вже зараз: скільки камер достатньо, де доцільно їх розміщувати, а де ні? Техніка буде розвиватись, і старі камери змінюватимуть новіші з більшими можливостями розпізнавання. 

Під час дослідження один службовець говорячи про наступні кроки сказав, що це і є "якісний", а не кількісний підхід до безпеки. На жаль, баланс між приватністю і безпекою губиться у намірах охопити місто, і кожен його двір, відеонаглядом.

Повсюдне спостереження і порушення приватності – далеко не єдина загроза такого підходу. 

Відеонагляд може збільшувати тривогу, а тому підриватиме відчувану безпеку  – камера може асоціюватись з тим, що щось негаразд. Крім того, місто таким чином пріоритизує запобігання злочинам проти майна, посуваючи особисту безпеку і спокій мешканців на задній план. 

Якщо й надалі у програми "безпечне місто" закладатимуть лише відеонагляд, то ми отримаємо систему, яка відтворює себе.  

Більше патрулів, але чи більше порядку?

Так сталось і з залученням Національної гвардії до охорони громадського порядку, що натепер самостійно патрулює парки і вулиці наших міст. 

Якщо реформа патрульної поліції закладала демілітаризовану та сервісну модель поліцейської діяльності, то зараз повноваження патрульних дублюють почасти і Нацгвардійці, і муніципальні вартові, що розмиває підзвітність. 

Дроблення структур відбувається як на рівні держави, так і на рівні міста. Тоді, як МВС вирішує долучати військовослужбовців і розвивати квазі приватну "поліцію охорони", міста створюють часом одразу декілька комунальних підприємств з охорони громадського порядку, аби кошти не виділялись в один кошик. 

За цими рішеннями стоїть інше типове реагування на проблему безпеки ‒ посилення патрулювання. Справа у тому, що поліція або будь-які її замінники – часто далеко не найкраща ідея. 

Американський соціолог Алекс Вітале у своїй популярній книзі "Кінець поліціювання" закликає насамперед переосмислити роль поліції і ті сфери, де залучення органів правопорядку може бути не лише неефективним, але й згубним. 

"Поліцейські часто наголошують, що мешканці в спільнотах з високим рівнем злочинності вимагають більш рішучих дій поліції. Однак ми часто не зауважуємо, що ті самі спільноти просять про кращі школи, парки, бібліотеки і робочі місця: такі послуги їм рідко надають", ‒ пише автор. 

Тоді, як вразливим громадам найбільше потрібна робота, підтримка соціальних працівників і допомога психологів, але  усе, що їм пропонує влада, – це посилений контроль із боку поліції, що лише погіршує ситуацію.

Читайте також: Проведення масових заходів: де межа між хуліганством та мирним протестом?

Альтернативи, базовані на фактах і доказах

Не все, що створює небезпеку, є злочинним, і далеко не у всіх випадках залучення поліції допоможе відновити спокій. 

Як з камерами, так і з додатковими патрулями поліції, Нацгвардії чи муніципальних варт в Україні – поки що відсутні дані щодо їхнього впливу на безпеку, особливо відчувану. 

Іншими словами, чи потрібно це мешканцям і мешканкам? І чи почуваються вони від таких інтервенцій влади більш захищеними? 

Зрештою, перед тим як впроваджувати такі заходи, міська влада може виділити кошти на дослідження, що могло б виявити потреби громади у безпеці і вже на основі цього планувати, як витрачати гроші найефективніше. Саме це можуть закладати у програми "безпечне місто".

Дослідження і досвід показують, що є заходи, дієвість яких доведена. Острівці безпеки, безпечні тротуари, притулки для бездомних та людей, які пережили домашнє насильство, освітлення вулиць, служби, що займаються безпритульними тваринами, гуртки для молоді, публічні простори і заклади культури, де діти мають нагоду соціалізуватись ‒ часто роблять для безпеки більше, ніж зовнішній контроль. Нам треба також впроваджувати ці заходи. 

Але для цього потрібно змінити підхід до безпеки, а отже думати не лише про відеокамери і патрулювання, коли говоримо про безпечне місто.

Сергій Баглай

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  



powered by lun.ua

Чи потрібні державі 78 спиртзаводів?

Романтики, заробітчани та злочинні угрупування "чорного копу"

Щоденник Скотта: близиться день зимового сонцестояння, поворот на літо

Рольові ігри: Байден як психоаналітик для України

Дія City – шанс для української IT-індустрії

Що не так із новим концептом процедури банкрутства?