Не панікуйте. Сеанс психотерапії для тих, хто почав сумніватися у перемозі України

Якби колективний українець прийшов на прийом до психолога через три місяці після вторгнення, то почув би приблизно таке:

"Не знецінюйте те, що вдалося досягти. Ви – неймовірні, вже зробили майже неможливе. Не забувайте про це, навіть якщо починає здаватися, що ви тупцюєте на місці, або ситуація стає тільки гіршою. Ви знаєте, що робити. Продовжуйте в тому ж дусі".

У масштабах психіки однієї людини знецінення власних успіхів – одна з головних перешкод у досягненні необхідного результату. 

У масштабах воюючої країни, на яку напав монстр, ця схильність мозку до знецінення, помножена на тисячі постів у соцмережах, новин і коментарів у ЗМІ, просто згубна.

На зміну жаху та неймовірному піднесенню українського духу в перші тижні після 24 лютого очікувано приходять песимізм та апатія.

Де ці новини про ромів та трактористів, які викрадають техніку окупантів?

Де ці героїчні українки, що пригощають росіян отрутою для щурів?

Де пенсіонерки, що збивають ворожі дрони банкою з огірками?

Куди зник Кім?

Чому Арестович більше не заспокоює та сам виглядає нервовим?

Якби колективний українець відвідав психолога, то почув би:

"Спробуйте без перфекціонізму. Спробуйте без емоцій, об'єктивно оцінити те, чого вдалося досягти".

Тим, хто увірував у швидку перемогу над ворогом, жорстоким, безпринципним, таким, що сильно перевершує за технікою та ж̶и̶в̶о̶ю̶ силою, треба не забувати про найголовніше. Лише три місяці тому держава Україна була на межі зникнення. Ворог стояв під столицею, але Київ уперше, щонайменше за останнє століття, відбився від окупантів.

Так, для повної перемоги звільнити Київську, Чернігівську, Харківську та Сумську області замало. Але хто, крім Арестовича і нас самих сказав, що перемога ось-ось має наступити?

Якби колективний українець прийшов до психолога, то отримав би просту пораду:

"Не треба жити завищеними очікуваннями. Чим вони вищі, тим складніша і болючіша реальність".

Ворог України все ще дуже потужний. Тепер він більш небезпечний, ніж 24 лютого. Не досягнувши того, в чому був упевнений, оговтавшись від приниження, він намагатиметься й надалі знищити Україну. Ворог теж вчиться на помилках, яким би дрімучим він не був.

Знецінення досягнень перших трьох місяців повномасштабної війни – це неповага. До українських воїнів, поліцейських, медиків, волонтерів, рятувальників, залізничників.

Якби колективний українець прийшов на сеанс до психолога, то насамкінець почув би дещо філософське. Те, що дратує своєю теоретичністю, але по суті дуже вірне і дієве:

"Ваша тривога живе у майбутньому. Ви боїтеся того, що може статися. Але майбутнього, як і минулого, не існує. Є лише тут і зараз. 

Чи варто турбуватися про те, чого немає? Займіться краще ділом, продовжуйте працювати над вирішенням проблеми. І тоді ваші страхи і побоювання з великою ймовірністю не виправдаються".

Євген Руденко