Етнічний сепаратизм та війна проти України: як не нашкодити невдалою термінологією

Середа, 29 червня 2022, 18:00

Одне з питань, яке подекуди постає в контексті ескалації збройної агресії росії до повномасштабної війни проти України з 24 лютого 2022 року – чому війна не призвела до виявів етнічного сепаратизму, а натомість зумовила консолідацію українського суспільства.

Сама постановка питання базується на оманливих переконаннях про існування в Україні етнічних кліважів, які ставлять під сумнів єдність суспільства та українську державу, а також про начебто протистояння влади та меншин.

Прикро, однак дискурс вищих посадових осіб держави та політиків, не кажучи вже про ЗМІ, після російського вторгнення 2014-го року також вдавався до порівнянь міжетнічної ситуації на заході України з тимчасовою втратою Україною контролю над окремими районами Донецької та Луганської областей.

Чи варто дивуватись такому стану справ, якщо з проголошенням незалежності України (насправді навіть раніше) російські спецслужби працювали над створенням осередків сепаратистських рухів як у Криму, так і на Сході та Заході України. Відповідні проєкти здебільшого провалились, однак сформувати відповідний інформаційний антураж цілком вдалося.

У такому заданому дискурсі начебто латентного сепаратизму ми й досі ведемо постійні внутрішні розмови. Тому відповідь на поставлене вище запитання проста: упередження про українське суспільство як нетолерантне й етнічно розділене були необґрунтованими, а дискурс про сепаратизм – позбавленим предмету.

На щастя, розмови про начебто етнічний сепаратизм – радше маргінальні. Втім, недоречні порівняння та неусвідомлене вживання терміну "сепаратизм" надто прикре та образливе для етнічних спільнот, яким подекуди може здаватися, що саме через призму сепаратизму центральна влада і сприймає їх. Це не так.

Якщо відкинути свідоме маніпулювання поняттям сепаратизму, можна виокремити дві ключові проблеми:

  • нерозуміння поняття та його інтерпретацій (почасти пояснюється фактично відсутньою популяризацією суспільних наук), зокрема в академічному дискурсі та західних колах;
  • невивчені уроки з російського вторгнення до України ще у 2014-му.

Етнічний фактор у війні росії проти України

Сепаратистські рухи були створені та діяли за підтримки росії ще з 90-х років у Криму. Росія при цьому використовувала прив'язку не до етнічної, а до мовної меншинної групи.

Російська мова не є маркером ідентичності російської етнічної спільноти в Україні.

Асиміляційні політики росії та державних утворень, які їй передували, спричиняли насильницьку асиміляцію. Вони також призвели до ситуації, коли рідною мовою для багатьох українців чи представників інших етнічних спільнот стала саме російська мова.

Час від часу росія підживлювала антиукраїнські настрої та продовжує це робити щодо інших етнічних груп як-от угорців, румунів чи українського субетносу – русинів. На щастя, безуспішно.

Втім, що найважливіше, діяльність сепаратистських рухів на території Кримського півострова не призвела до територіального відокремлення. А спроби росії створити такі рухи на Сході України провалилися.

Збройний конфлікт з лютого 2014 року, який включає окупацію Кримського півострова та окремих районів Донецької і Луганської областей – це не інтернаціоналізована громадянська війна, яка виникла через етнічні чи то мовні кліважі. Це збройна агресія росії проти України, майстерно замаскована під внутрішнє протистояння.

Можна заперечити, що самі українські ветерани називали своїх противників "сєпарами". Однак вони мають на це право – називати ворогів без обізнаності в кваліфікації і збройного конфлікту, і ролі комбатантів супротивника.

Хоча коректніше, може, було б говорити про них як про агентів росії чи колаборантів. Втім, "сєпар" – це радше висловлення зневаги, ніж ідентифікація статусу противника.

Один із індикаторів, який часто використовують, аби вирізнити кейс україно-російської війни від міжетнічного громадянського конфлікту – високий рівень перетину адміністративного кордону з тимчасово окупованою територією з обох сторін. В умовах міжетнічної ворожнечі такі інтенсивні міжлюдські контакти відсутні.

Інтерес представляє дослідження Аарона Ерліха та Келвіна Ґарнера щодо поглядів людей під час збройного конфлікту. На основі опитування мешканців східних областей України у 2015 та 2017 роках дослідження вказує на відсутність етнічного кліважу.

З початком воєнних дій рівень підтримки України населенням підвищився. Зокрема й тим, яке вказувало на російську ідентичність.

Дослідження доводить, що етнічна меншина не обов'язково є прихильною до держави, з якою асоційована її етнічність. Водночас етнічність може бути предиктором інтенсивності рівня упередженості особи до держави перебування.

Взагалі ж згадана стаття та окремі інші праці на суміжну тематику вказують, що в умовах збройного конфлікту може відбутися зміцнення надетнічної національної ідентичності, а не розкол суспільства за етнічною ознакою.

Нещодавно опублікували дисертацію дослідника Якоба Хаутера, у якій автор максимально об'ємно співставляє факти та аналізує, що ж спричинило війну в регіоні Донбасу. Адже участь у воєнних діях з 2014 року брали й локальні мешканці, і російські військові.

Хаутер стверджує, що саме участь росії стала визначальною при веденні війни. Без її втручання не відбулося б жодної насильницької події, а контроль України над територіями було б швидко відновлено.

Відтак мала місце не інтернаціоналізація внутрішнього конфлікту, а саме від початку війна росії проти України з залученням та створенням росією угруповань на локальному рівні, які замаскували керівну роль росії.

Отож, агресія росії проти України, починаючи з 2014 року, травматизувала поняття сепаратизму до його вузького значення – територіальних втрат держави. При цьому причини порушення територіальної цілісності України не внутрішні, а зовнішні.

Якби не чітка прив'язка поняття сепаратизму до тимчасових територіальних втрат, яких Україна зазнала внаслідок збройної агресії росії, ще можна було б теоретизувати стосовно настроїв населення. Адже у суспільних науках поняття сепаратизму є значно об'ємнішим.

Тому новини про сепаратизм, які бачимо в західних ЗМІ, нерідко мають зовсім інакше лінгвістичне забарвлення, ніж коли ми вживаємо відповідну термінологію в україномовному контексті.

Реклама:

Що таке сепаратизм і як його досліджують

В академічній літературі переважно про сепаратизм не говорять як про явище саме по собі, а у прив'язці до конкретного суспільно-політичного руху.

У вузькому розумінні під сепаратизмом мають на увазі вимоги автономії (культурної абощо), у широкому – прагнення до відокремлення.

Утім, континіум "автономія – відокремлення" може змінюватися разом зі зміною динаміки діяльності суспільно-політичного руху, його вимог та мети. Тим паче, сам такий рух переважно складається з різних груп, кожна з яких може переслідувати власні цілі.

Заклики до автономії можуть перейти до вимог відокремлення. Однак трапляється і зворотнє. Групи можуть висувати сепаратистські вимоги зокрема і на основі спільної етнічної ідентичності.

Для того, аби зрозуміти динаміку сепаратистського руху, до аналізу варто включити максимально можливу кількість факторів. Переважно подібні опитування вивчають ставлення до суспільно-політичного руху, який вже сформований та активно функціонує.

Можна виокремити низку предикторів, які вказують, за яких умов етнічна група починає висувати сепаратистські вимоги та коли такою вимогою є територіальне відокремлення. До них належить низка змінних, пов'язаних із групою (її соціальні характеристики, причини невдоволення та мотиви, стратегічна й ресурсна спроможність), та структурних особливостей держави (політичний режим, форма правління тощо). 

Вимірювання лише ставлення населення до тієї чи іншої проблематики не є достатнім предиктором виникнення сепаратистського руху, а надто територіальних змін держави.

Саме вимірювання такого ставлення – складне завдання.

Методологи працюють над різними способами виявлення явних та імпліцитних поглядів респондентів, а також проведення найбільш точних опитувань на чутливі теми (як-от рівень підтримки "Талібану" абощо). Для цього недостатньо та методологічно некоректно прямо запитати про ставлення до держави чи руху або ж дізнаватися думку респондента щодо можливості зростання сепаратистських настроїв у зв'язку з певними чинниками.

При проведенні опитування варто враховувати:

  • чутливість до окремих питань,
  • різні знання щодо складної тематики (децентралізацію чи федералізм респонденти розумітимуть по-різному),
  • вдало підбирати сам час опитування, аби мінімізувати фактор емоційної відповіді.

Треба мати на увазі, що респондент міг ніколи раніше не цікавитись поставленим питанням, а тому його відповідь може виявитися ситуаційною. Тому важливо уникати таких питань, а також порівнювати динаміку змін.

У розпорядженні дослідників наявні певні техніки, котрі дозволяють мінімізувати викривлення реальної картини. А інструментарій таких опитувальників постійно вдосконалюється.

Тож варто взяти на озброєння практичну пораду: якщо у публічний простір потрапляє матеріал, який наче на основі емпіричних даних спростовує чи підтверджує сепаратизм, варто дуже детально цікавитися методологією такого дослідження: від рівня його репрезентації до конкретного переліку питань.

Цифри самі по собі не кажуть нічого. Все починається інтерпретацією проблеми, щодо якої проводять опитування, і завершується інтерпретацією, але вже результатів.

Окремі дослідження вказують, що етнічний сепаратизм є все ж переважно відповіддю на політичні умови, а не вираженням культурних відмінностей чи економічних можливостей самим по собі.

Відтак хибно встановлювати каузальний зв'язок між етнічністю та сепаратизмом. Більше того, етнічна ідентичність не завжди є домінуючою.

На практиці особа може мати кілька ідентичностей, рівноцінних або ж з домінуванням однієї чи кількох. Тому кліваж, за яким проходить конфлікт, визначити часто непросто.

І в теоретичних дискусіях, і у практичних політиках можна спостерігати конкуренцію та взаємодоповнення двох теоретичних підходів:

  • визначення етнічної приналежності через об'єктивні характеристики;
  • самоконструювання ідентичності.

Стандарти Ради Європи щодо національних меншин ґрунтуються на принципі самовизначення.

Цей принцип означає, що індивід має право визначати самостійно, чи він бажає вважатися таким, що належить до національної меншини, чи ні. Тим не менше, таке рішення повинно ґрунтуватися на об'єктивних критеріях, пов'язаних з ідентичністю, зокрема таких як релігія, мова, традиція та культурна спадщина.

Принцип самоідентифікації захищає від так званої тиранії належності до національної меншини, за якої особа вважається належною до меншини та не має індивідуального вибору інших ідентичностей, які можуть витіснити етнічну ідентичність чи бути рівнозначно цінними.

Прикро, але ми все ще надто мало знаємо і про склад населення України, і про настрої в динаміці, аби вести предметні розмови про сепаратистські настрої чи їхню відсутність.

Наразі такі дискусії не дають уявлення про суспільні процеси, а лише підривають довіру у суспільстві та формують ґрунт для маніпуляцій.

Втім, можна стверджувати напевно, що в Україні відсутні суспільно-політичні рухи за етнічною ознакою, які ставлять вимоги про відокремлення.

Реклама:

Кейс угорської етнічної спільноти України

Некоректне вживання термінології надто позначається на угорській етнічній спільноті України.

Це пов'язано з кількома факторами, зокрема:

  • нестачею зв'язків між етнічними угорцями та іншими суспільними групами України,
  • в окремих випадках закритістю й самої угорської спільноти,
  • а іноді – мимовільною інерцією сприймати угорську етнічну спільноту крізь призму порівняно дружньої до росії політики чинного уряду Угорщини.

Етнічні угорці, яким чинна угорська влада дає, окрім відчутної та вміло публічно прорекламованої соціальної підтримки, відчуття причетності до єдиної угорської спільноти і які водночас відчувають громадянську українську ідентичність, через дивну позицію Угорщини стосовно війни можуть віднайти себе у ситуації конфлікту ідентичностей.

Відбувається формування образу Угорщини як держави, котра поділяє агресивну політику Кремля. Це почасти пов'язано з публічною риторикою офіційного Будапешта, періодичним нагнітанням ворожості в угорському медіапросторі та поширенням дезінформації щодо політики України стосовно національних меншин.

У цій ситуації варто розуміти, що бути етнічним угорцем та частиною більшої спільноти – це ще не означає підтримувати політику уряду Орбана. Наразі у публічному просторі з'являються матеріали, у яких етнічні угорці – громадяни України – закликають Угорщину допомогти Україні у війні проти росії.

Одна з найбільших громадських організацій угорської спільноти зі всеукраїнським статусом "Демократична спілка угорців України" публікувала звернення до уряду Угорщини про закриття неба над Україною, надання Україні озброєння та підтримку вступу України до ЄС. Угорщина заявляє про підтримку європейської інтеграції України, однак інших прохань уряд Орбана, на жаль, не чує.

Приклад Угорщини та угорської спільноти України демонструє, що сама етнічна спільнота не є продовженням так званої материнської держави, а екстраполювати політику Орбана на угорську меншину – некоректно і явно не в інтересах інтеграції суспільства.

Хоч, не виключаю, підтримувати рівень конфліктності й у двосторонніх, й у міжетнічних відносинах цілком може бути в інтересах уряду Орбана. Адже як інакше просувати імідж захисника етнічних угорців, якщо не на фоні начебто неспроможної та байдужої України?

Опитування війною

З певним рівнем пафосу, який може собі дозволити неакадемічний матеріал, можна припустити, що повномасштабна війна росії стала свого роду опитувальником.

Участь та консолідація національних меншин України у протидії російській агресії засвідчує, що політичні сили держав, які прагнуть використовувати фактор нацменшин в Україні для своїх цілей, не знайдуть тут підтримки.

Окремі випадки колаборації з тих чи інших причин, на жаль, супроводжують будь-який збройний конфлікт. Втім, цивільний та воєнний опір вже показав силу українського народу – громадян України різних етнічних ідентичностей.

Важливо, аби публічний дискурс віддзеркалював цю реальність, а не бездумно дублював непридатну термінологію.

Слова мають значення у будь-який час, а надто у воєнний.

Вікторія Халанчук

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб

Чому "Азов" досі не отримує західну зброю? 

Навіщо потрібен держреєстр осіб, які постраждали внаслідок агресії РФ

Чому бізнесу вигідно вкладати кошти в освіту та хто повинен контролювати ці інвестиції