Я думав, що в Києві буде безпечно. А потім почалося бомбардування
Я почувався боягузом, покидаючи Київ о сьомій ранку. Мене не полишало відчуття, що я зраджую своїх друзів. Нам було куди тікати, а вони й далі мали тут залишатись, очікуючи на подальші ракетні обстріли.
Мій колега Андрій Мизак із донькою їхали до мене через усе темне та принишкле місто, аби попрощатися. О п'ятій закінчилася комендантська година: Андрій сказав, що вулиці порожні.
Я думав, що ми вже розпрощались напередодні ввечері, коли я віддав йому привезені з Лондона хірургічні інструменти. Сказав, що більше приїздити не варто.
– Але що, як ми ніколи більше не побачимось? – відповів Андрій. – В тебе рак, у нас війна…
– Та побачимось ще, – відповів я трохи невпевнено.
Коли автобус рушив з місця, і я махав їм з вікна, вони все стояли на хіднику з виглядом, неначе трохи осиротіли.
Сирени повітряної тривоги ще не почали свого виття – нестерпно гидотний звук, – та ми не мали сподівань на те, що цього дня обстріли вщухнуть.
Сонце сходило, розливаючи багряно-золоте світло понад величним Дніпром. Мерехтіли золоті бані церков на стрімкому березі ріки. Мені аж ніяк не хотілося їхати.
Зізнаюсь, що своїм сидінням у бомбосховищі в підвалі готелю я нічого би не досяг. І мої вузькоспеціалізовані нейрохірургічні вміння не знаходять жодного застосування під час війни, тим більше, що два роки тому я облишив клінічну практику.
Цього разу я приїхав в Україну не оперувати, а взяти участь у культурній події у Львові, прочитати лекцію студентам-медикам і зустрітися з друзями та колегами.
Зі мною була ще одна моя колега Рейчел Кларк, фахівець з паліативної медицини. Вона приїхала подивитися, як можна поліпшити цю галузь в Україні. Я ж дуже хотів бути поряд зі своїми українськими друзями, прагнув, аби вони знали, що, коли Путін зі своїм військом збоченців намагається знищити цю країну та її унікальну культуру, світ про них пам'ятає.
За декілька тижнів до цього я приїздив до України – читати лекції та відвідати лікарні у Львові та Києві. Тоді в мене склалося оманливе враження спокою, хоча на сході України й точилися кровопролитні бої.
Україна є найбільшою країною Європи. Відстань від Львова до Києва – понад 500 кілометрів, і ще так само – від Києва до лінії фронту на сході. Під час тих попередніх відвідин досить легко було забути, що в Україні війна. Бари та кафе були відчинені, сирени звучали дуже рідко, і ні до Києва, ні до Львова не долітала жодна ракета.
Я планував візит до України разом із Рейчел ще до війни. Попри те, що українська медицина відчутно покращилась з часів мого першого візиту 1992 року, ставлення лікарів до пацієнтів подеколи залишається ще дуже далеким від прийнятих на Заході стандартів, а паліативна служба знаходиться в зародковому стані.
Приватні клініки вже можуть дорівнятися до будь-якої західної лікарні, і навіть похмурі, велетенські державні заклади радянського зразка потроху почали оновлюватися й ставати людянішими. Та загалом система охорони здоров'я досі в поганому стані.
Україна не є заможною – до пандемії та війни її ВВП на душу населення становив приблизно 4 тисячі доларів; із цим показником вона посідала 112-те місце в світі. Для порівняння, ВВП Китаю становить 10 тисяч доларів на душу населення, а США – 63 тисячі доларів.
Я познайомився з Рейчел після виходу моєї першої книги, і ми вмить стали добрими друзями – недарма ж ми обоє вивчали політологію, філософію та економіку в Оксфорді (щоправда, я – на 23 роки раніше).
Відмінність між паліативною медициною і нейрохірургією може здатися колосальною, але насправді в нас багато спільного. І Рейчел, і я написали книжки про свою роботу. Навіть найбільш високотехнологічні галузі медицини – такі як нейрохірургія – вимагають від справжнього лікаря доброти та чуйності, які якраз лежать в основі паліативної допомоги.
У своїх лекціях я часто кажу, що оперувати легко. Найважче в нейрохірургії – приймати рішення: це означає вміти слухати пацієнта, співчувати та працювати в команді. Тепер, коли я сам вже хворію на онкологію, в своїх книгах розповідаю, як часто раніше мені це не вдавалось, надто в перші роки кар'єри.
Коли мене запросили виступити на літературному заході у Львові, організованому спільними зусиллями Форуму видавців і літературного фестивалю міста Гей-он-Вай, я потелефонував Рейчел.
– Я залюбки поїду, – сказала вона. – А це безпечно?
Я безтурботно відповів, що, авжеж, безпечно. Ракетних ударів по Львову й Києву вже давно не було, та й українці перейшли в рішучий наступ і почали відтісняти російських загарбників геть зі своєї землі.
Тож ми поїхали в Україну. Після семи годин очікування на польському кордоні ми прибули до Львова о десятій вечора.
Львів дуже гарний: це одне з нечисленних українських міст, які не були зруйновані під час Другої світової війни. Власне, це моє улюблене місто в Східній Європі: його середмістя та історичні будівлі в центрі нагадують про часи, коли теперішній захід України був частиною Польщі.
Важливо розуміти, що значна частина української території ніколи не належала до Росії, але була анексована Радянським Союзом в останні роки Другої світової.
Наступного ранку я влаштував собі недовгу пробіжку брукованими львівськими вулицями, а невдовзі ми з Рейчел уже сиділи в старовинному приміщенні кафе "Атлас" з його арочними стінами та балковою стелею. Я бував тут вже безліч разів. Погода була прекрасна, і мені було напрочуд добре.
Літературний захід, на який ми приїхали, теж минув дуже успішно. Багато відомих письменників узяли в ньому участь як наживо, так і онлайн.
Ми з українськими колегами говорили про унікальну культуру й історію України, про те, що вона не є російською колонією, як намагається всіх переконати гидотний Путін.
Обговорювали також питання воєнних злочинів, адже на окупованих росіянами українських територіях відбуваються зґвалтування, убивства, викрадення і торгівля дітьми. Видатні воєнні журналісти – а не ті, що захоплюються воєнним туризмом, – розповідали, як на їхніх очах путінські війська стирали з лиця землі чеченську столицю Грозний та сирійське місто Алеппо.
Лікарні цілеспрямовано бомбардували бетонобійними снарядами. Убити лікаря означає вбити і всіх його пацієнтів, яких він міг би ще врятувати. На жаль, відповідальний за ці діяння безжалісний генерал Суровікін очолив зараз російське вторгнення в Україну.
Назавтра ми з Андрієм поїхали в хоспіс у місто Самбір, що неподалік від польського кордону. Я захоплено спостерігав, як працює Рейчел, як розмовляє з привітними та відданими своїй справі лікарями й медсестрами хоспісу. Напередодні я слухав її чудову лекцію для студентів-медиків, а вже наступного вечора у Львові вона презентувала українське видання своєї книжки "Любе моє життя". Її переклав Андрій – не лише майстерний нейрохірург, а й чудовий перекладач, який говорить бездоганною англійською.
У неділю нічним потягом ми вирушили до Києва. Поїзд котився повільно, час від часу викрешуючи колесами малоприємний металевий скрегіт.
Я то засинав, то прокидався, пригадуючи першу свою мандрівку поїздом до Києва з Москви тридцять років тому. Тоді ми зупинялися посеред ночі на заметених снігом безлюдних станціях і чули оголошення російською мовою. То був напрочуд хвилюючий досвід. Нині ж я не відчував ніякого хвилювання – тільки злість, що в цій черговій тряській нічній поїздці через усю Україну мені ніяк не вдається нормально поспати.
Коли ми під'їхали до Центрального київського залізничного вокзалу, Рейчел поглянула на екран свого телефона.
– Господи, Київ бомблять, – сказала вона. Андріїв мобільний забринів сповіщеннями тривоги. Почулося противне виття сирен.
На мить моє серце сіпнулося від жаху, а тоді – сам не збагну, як так сталося, – я відчув абсолютний спокій. Це не можна було назвати відвагою. Мені просто перестало бути страшно. Мабуть, я заспокоївся, коли подумав, що смерть від ракети позбавить мене необхідності змиритися з тим, що я вмиратиму від раку.
Я навіть завагався, що така загибель може бути кращим варіантом, хоча в дійсності ймовірність скалічитися чи осліпнути від ракетного удару набагато вища, ніж миттєва смерть. На кожного загиблого припадає в рази більше тих, хто зазнав жахливих поранень, і про кого ми часто забуваємо.
– Треба якнайшвидше вибратися з вокзалу, – сказав нам Андрій. – Вони найперше будуть цілити по вокзалах.
Паніки не було: ми вийшли з поїзда разом з іншими пасажирами, спокійними, але похмурими, і нам усім наказали спуститися в підземний перехід під станцією. Андрій спробував вивести нас, але поліціянти закричали, щоб ми повернулися в перехід. І щойно ми спустилися, як зовсім поруч пролунали три потужних вибухи й розлетілося скло на рекламних щитах біля входу в підземку.
– Треба йти до іншого виходу, – сказав нам Андрій.
Ми пробиралися слідом за ним довгим підземним переходом, де юрмилися пасажири (багато хто з дітьми), і врешті вийшли на яскраве сонячне світло.
Софія, головна організаторка наших подій у Львові, уже чекала на нас з автобусом. Вона була бадьора й зібрана і, якщо й нервувалася через обстріл, то ніяк цього не показала.
Ми їхали безлюдним містом у яскравому світлі сонця. Я навіть трохи тішився, дивлячись, як водій щоразу законослухняно зупинявся на червоне світло на порожніх вулицях, незважаючи на те, що ми тікали від можливої загибелі.
У готелі нас поквапили до підземного паркінгу, що слугував за бомбосховище. Але прильотів більше не було, хоча телефонних чуток гуляло багато.
Увечері була повня. Ми вийшли пройтися і подивитися на вирву від снаряда, що впав неподалік. Двадцять футів завглибшки, не менше! На щастя, вночі тривогу не оголошували, тож я міг спати у себе в номері, а не спускатися в укриття.
Організатори наполягали, щоб ми негайно евакуювалися, та й наші рідні вдома переживали за нашу безпеку. Я неохоче погодився їхати.
Дивний різновид болючої безпорадності – знати, що в Україні твої друзі щодня живуть під загрозою бомбардувань і ракетних обстрілів. Російське вторгнення в Україну – це акт великого зла. І крапка.
Будь-які домовленості з Путіним тільки зумовлять нове зло в майбутньому. Його чинитиме не лише він зі своїм режимом, а й інші диктатори.
Українці – винятково сміливі та винахідливі люди, але в них немає вибору: вони борються просто за те, щоб жити.
Ми, громадяни вільних західних країн, можемо відвертатися і вдавати, що це не наш клопіт. Але свобода – це наша спільна справа, і Путін та його режим становлять загрозу для нас усіх.
Битва за Україну означає битву за свободу як таку, і ми не маємо права програти цей бій. Тим паче, що єдиний спосіб зменшити наслідки майбутньої катастрофи внаслідок зміни клімату – це міжнародні домовленості та спільні зусилля, а не війна і вбивство.
Генрі Марш, спеціально для "The Sunday Times" та "Української правди"
