Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті 

Вівторок, 01 серпня 2023, 10:30

Я переживала смерть багато разів: смерть коханого, друзів, побратимів, свою. 

Щоразу, коли ти чуєш, як авіація влучає в твою будівлю, ти розумієш, що поверх за поверхом наближається смерть.

Кожне поранення супроводжувалось думкою за секунду "до": це все. Та тоді я була в бою, зі зброєю, я працювала і я мала вибір, можливість сховатись, втекти, покинути все або прийняти долю воїна. Та в полоні… в полоні було страшно, бо твоя доля, сильного та непереможного в бою, зараз залежить від гнилих виродків. 

Ти – незламна скеля, ти не боїшся смерті. Але там… ти відчуваєш себе постійно у небезпеці, мов твоє тіло постійно знаходиться у пекельному полумʼї і горить, горить живцем.

Та ніч розказала мені, що таке пекло, в якому горять праведники. Пекло, де демони вчинили переворот в раю. Пекло, де останнє коло покарання призначене для найкращих, найчистіших синів своєї країни.

Я збиралась спати. Оскільки своє місце для сну я віддала дівчатам, то спала по черзі з "пекарями". Цього разу була черга спати на підлозі в правому кутку, на бетоні, застеленому нетовстим спальником Наді. Я роззулась, випила трошки води і дочитала якусь книгу російською мовою. Було дуже спекотно. І судячи за торохкотінням радіо – десь одинадцята. Зміна найжорстокіших конвоїрів не змінилась в звичний час. Це було вперше за ці місяці. 

Два дні до того пришвидшено тягали ліжка в новостворений барак для азовців. Їх чомусь вирішили відселити окремо. Їх переселили того ж дня. 200 людей. В задушливому смороді туалету та спітнілих тіл відчувався тонкий запах тривоги. І тиша. Мертва тиша.

Вибух. Вибух. Без свисту. Без шуму. Крик. Дим. Зарево вогню. Крик. Дуже багато крику.

Нас замкнули і побажали нам згоріти так само, як зараз горять хлопці. І якщо втікатимемо – нас відразу розстріляють.

Нас замкнули і покинули. На довгі години.

Хтось кричав. Розриваючи залишки серця, кричав усю ніч. Ні, він волав. Кричали інші. Багато, багато вогню і крику я бачила крізь металеві ґрати і колючий дріт маленького віконечка 30 на 30, стоячи навшпиньки на деревʼяній лавці. 

Дівчата плакали, обійнявшись. Було страшно. Снували думки: наші? Чи нас хочуть просто під шумок прибрати?

Я сподівалась, що наші. Взулась в берці, що подарував Ярик, без шнурків, підвʼязані коротким клаптиком футболки, щоб не злітали. Сподівалась, що доведеться йти, що зараз сюди зайдуть високі кремезні воїни у пікселі, ми всі сядемо на великий БТР і поїдемо обійматись, цілувати українську землю, та перед цим знищимо всіх і кожного, хто щодня завдавав нам мук, болю, знищував нас, нашу землю, нашу гідність.

Вони благали про допомогу. Лунали кулеметні черги. Тріщало палаюче дерево, з гуркотом падали зруйновані балки. 

За стіною когось вітали з днем народження. Хіба вони не чули? 

Дівчата плакали, підвиваючи. Мене сердило все. Де ж наші? Де? Я хочу знову в бій, звільніть, я ж допоможу!

Все стихло за кілька годин, які тривали довше мого молодого двадцятиоднорічного життя. 

Всюди стояв запах горілого металу і плоті. Повернулись конвоїри, гучно сміючись, жартуючи та запитуючи нас: "Ну що, бачили? Так вам і треба. І всі ви тут так подохнете, ну як, не чекали? На сотню гнид менше". Вони довго пили та святкували. Гучно. З музикою. Дуже любили вони музику. Ту, якої я ніколи більше не слухатиму. 

Читайте також: "Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців

Їдкий дим заповнив всі мої думки. Дівчата перебирали варіанти того, що могло статись. Я просто лягла в куток, підібгавши ноги під себе, довго думала та намагалась заснути.

Наступного дня нам сказали, що винні наші ЗСУ. Як завжди, нічого нового. Тільки спохмелілі конвоїри щасливо реготались та вітали одне одного з такою успішною ніччю. 

Але я знала. Звідки – то вже після перемоги. Та знала…Наступного дня наша мізерна порція каші стала вдвічі більшою. Їсти дуже хотілось. Але розуміння, що снідати цією їжею мали не ми, ставало клубком в горлі. І конвоїри, які казали: їжте, це вам порції тих, що подохли вночі.

Я не забуду запах та смак беззахисності, страху, відчаю і болю. Я не забуду, що таке смерть. Я не пробачу і не заспокоюсь, поки дихатиму. 

Вони приходять вночі до мене, крізь щілинку в дверях, обгорілі і збентежені – чому я не рятую їх. Вони не мали загинути так. Для багатьох це чергова дата ще якогось дня вшанування якихось там воїнів. Для мене – причина жити. Жити і помститись.

Пташка (Катерина Поліщук)

Джерело

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Інсайти Мюнхенської безпекової конференції. Чому у Шольца бояться дати Taurus

Річниця вторгнення і ждуни "руского міра" у Верховній Раді 

Стимулювання інновацій у місті: як ефективно використовувати місцеві бюджети під час війни

Штучний інтелект проти людського невігластва. Що насправді важливо?

Ненависть до росіян – це ненависть до того, що тебе хочуть вбити

На кого Кремль перекладає відповідальність за вбивство Навального та що думають "хороші росіяни"