Демографія України: майбутнє успішного суспільства залежить від людського капіталу, а не від чисельності населення

Демографічні виклики України добре відомі й справді серйозні. Багато хто змальовує перспективу меншого, старшого населення як таку, що неминуче призводить до колапсу систем соціального захисту, зменшення потенціалу для економічного відновлення і навіть загрожує самому існуванню країни. Однак, попри реальні зміни, ці побоювання аж ніяк не є неминучою реальністю.

Певною мірою війна прискорила довгострокову демографічну траєкторію України на кілька десятиліть. Але сам вектор руху залишається незмінним. Такі несхожі між собою країни, як Німеччина, США, Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Індія, Іран і Туреччина – попри всю різноманітність їхніх культур і економічних систем – стикаються з народжуваністю нижче рівня простого відтворення населення (менше 2,1 дитини на жінку) і прогресуючим старінням населення. Визнання глобального характеру цих тенденцій є необхідною передумовою для формування реалістичних очікувань щодо можливих змін.

Підтримка сімей, яка відповідає реальним потребам

Наприкінці 2024 року Україна ухвалила Стратегію демографічного розвитку до 2040 року, яка наразі реалізується. Фінансова підтримка сімей була нещодавно розширена: підвищено одноразові виплати при народженні дитини, запроваджено програму "ЄЯсла" (для дітей віком 1–3 роки), яка передбачає або забезпечення догляду за дитиною для батьків, які працюють, або сплату єдиного соціального внеску, якщо один із батьків залишається вдома.

Загалом пакет допомоги становить щонайменше 1,08 мільйона гривень на дитину – від народження до досягнення 18 років. Запроваджені зміни спрямовані на системну, всеохоплюючу підтримку здоров'я, освіти та соціального добробуту дітей з метою зниження навантаження на батьків.

Нові заходи мають універсальний характер. Гарантування мінімального рівня підтримки для всіх, безперечно, сприяє подоланню дитячої бідності, однак цього підходу, найімовірніше, виявиться недостатньо для суттєвого підвищення народжуваності.

Принципово важливо, щоб сімейна політика зосереджувалася на створенні умов для поєднання батьківства з трудовою зайнятістю – насамперед для зростаючої частки жінок, які вийшли на ринок праці. Інакше акцент на фіксованих розмірах виплат ризикує залишатися здебільшого символічним і малопереконливим для багатьох потенційних батьків, які працюють і які стикаються з перспективою значної втрати доходу.

Результати нещодавніх соціологічних досліджень свідчать, що високоосвічені й бездітні українці – категорії з вищим рівнем економічної активності – найчастіше планують народження дітей або після закінчення війни, або у невизначеній перспективі. Цей потенціал вказує на нагальну потребу в покращенні сумісності професійного й сімейного життя – шляхом гарантованого доступу до надійних дошкільних закладів із якісними послугами та гнучкого режиму зайнятості. Такі зусилля органічно поєднуються з паралельним державним інтересом – підвищенням рівня економічної активності населення.

Масштабне розширення заходів сімейної підтримки в Німеччині, Японії та інших країнах свідчить, що державні програми здатні справляти певний вплив. Безпосередні ефекти виражаються передусім у впливі на терміни прийняття рішень щодо народження дітей, що може спричиняти короткочасні демографічні підйоми, тоді як довгостроковий вплив на сумарний коефіцієнт народжуваності залишається значно скромнішим.

Для розуміння масштабів: країни ОЕСР, як правило, спрямовують від 1 до 4% ВВП на заходи сімейної політики, при цьому країни з вищим рівнем видатків демонструють помірно низьку народжуваність (1,8 дитини на жінку), тоді як ті, що витрачають менше, – дуже низьку (1,3 і нижче). Поза фінансовими міркуваннями, очевидно, що утворення сім'ї значною мірою визначається іншими, менш відчутними чинниками: конкуруючими життєвими пріоритетами, відчуттям стабільності, соціальною згуртованістю та впевненістю в майбутньому.

Читайте також: Демографічний тупик. Чому іноземні мігранти не врятують українську економіку

Якою має бути мета будь-якої демографічної стратегії?

Підтримка сімей – як і будь-які інші заходи демографічної політики – не повинна перетворюватися на самоціль підтримання певної, довільно встановленої чисельності населення. З одного боку, Стратегія визнає важливість міркувань, що виходять за межі суто кількісних індикаторів. Проте водночас вона визначає "необхідність зупинення скорочення чисельності населення" і забезпечення "демографічної стабільності" як ключові пріоритети.

Чисельність населення сама по собі не є змістовною метою. Першочергове значення мають якісні характеристики населення, а не його кількість. Багато з найбільш процвітаючих суспільств не вирізняються ані великою чисельністю, ані щільністю, ані молодою віковою структурою. Навпаки, їхнє населення нерідко є "нечисленним" (як у Канаді чи Швейцарії) зі "старою" статево-віковою пірамідою (як у Південній Кореї, Іспанії, Японії).

Вирішальним предиктором добробуту й сили – економічної, культурної чи будь-якої іншої – є людський капітал: сукупний рівень здоров'я, знань і здібностей населення. Навіть з військової точки зору саме застосування технологій і тактичної майстерності, а не чисельна перевага, в кінцевому підсумку визначало перебіг конфліктів за участю Фінляндії, Афганістану, В'єтнаму та Ізраїлю.

Коефіцієнти демографічного навантаження – що розраховують співвідношення між утриманцями та економічно активним населенням – є широко вживаним індикатором для оцінювання довгострокової стійкості систем соціального захисту. Цей показник відображає дисбаланс між тими, хто є економічно незалежним, і тими, хто потребує підтримки — зокрема пенсійного забезпечення та соціальних послуг.

Стратегія України також послуговується цим показником, однак розмежовує зазначені групи виключно за віковим критерієм, що закономірно демонструє тривожне зростання навантаження, зумовленого старшими віковими когортами.

Між тим дослідження, проведені стосовно Європейського союзу та Китаю, свідчать, що застосування більш диференційованих визначень – заснованих на фактичній зайнятості, а не на віці, – здатне докорінно змінити прогноз, роблячи очікувані зміни значно більш керованими, ніж вважалося раніше. В інерційних сценаріях зростання демографічного навантаження в наступні десятиліття становить лише близько 20%, а не 60%, як випливає з традиційних розрахунків, а сценарії з підвищеним рівнем зайнятості населення взагалі допускають можливість його повного запобігання. Це означає, що демографічна криза в Україні може виявитися значно менш гострою, ніж здається на перший погляд.

Нарощування людського капіталу пропонує реалістичний і конкретно реалізовуваний шлях уперед. У практичному плані це означає зміцнення громадського здоров'я шляхом пропаганди здорового способу життя й розвитку профілактичної медицини — насамперед стосовно українських чоловіків, які впродовж десятиліть відзначаються нижчою тривалістю життя порівняно зі своїми ровесниками з країн зі схожим рівнем доходів або з того самого регіону. Це також означає неухильне підвищення якості освіти – від розширення доступу до програм раннього дитячого розвитку до вдосконалення освітніх програм для дорослих. Якщо за кількісними показниками охоплення вищою освітою Україна демонструє досить високі результати, то з точки зору якості ситуація виглядає інакше: українські учні стабільно показують результати нижче середнього рівня в міжнародних порівняльних дослідженнях.

Україна також має суттєвий потенціал для ефективнішого використання наявного людського капіталу. Рівень економічної активності населення має значні резерви для зростання: за цим показником країна відстає від деяких регіональних сусідів більш ніж на 10 відсоткових пунктів. Зокрема, особи старшого віку, жінки та внутрішньо переміщені особи є ключовими групами, повноцінніше залучення яких до ринку праці можливе через запровадження гнучких форм зайнятості (неповний робочий день, поетапний вихід на пенсію) і реалізацію адресних програм професійної підготовки – за зразком багатьох країн ОЕСР.

З огляду на обмеженість ресурсів особливо важливо зосередитися на змістовних демографічних цілях.

Найефективнішою й найдалекогляднішою відповіддю на демографічні виклики є інвестиції в потенціал людей – їхнє здоров'я, освіту та участь у ринку праці, – а не спроби впливати на чисельність чи структуру населення як такі. Саме людський капітал, а не розмір популяції, є основою успішних і згуртованих суспільств та ключем до будь-якого можливого відновлення.

Нітін Умапаті, провідний економіст та Керівник програми з людського розвитку у Східній Європі, Світовий банк