Лист у Європу
"Українська правда" публікує есе переможців проєкту European Union in Ukraine до Дня Європи
Привіт, Європо!
Сьогодні 16 квітня, зараз близько третьої години ночі і я починаю писати тобі листа, знаходячись у коридорі, поки за моїм вікном чутно вибухи від балістичних ракет. Через декілька г один я піду в школу, невиспана, проте з повним ентузіазмом, бо сьогодні за розкладом історія України, мій улюблений предмет. А там ще й громадянська освіта, де ми почали вивчати демократію – твою найбільшу цінність.
Знаєш, це трохи іронічно: вчити про свободу, рівність і права людини, сидячи на холодній підлозі в коридорі. Але саме тут я найкраще розумію, що ці слова означають. Не як визначення в підручнику, а як щось, за що доводиться боротися щодня.
Я хочу розповісти тобі про своє життя й свою країну. Про те, які випробування стоять перед нами й як це бути українцем у 2026 році.
Україна — країна, де люди вміють триматися одне за одного навіть у найтемніші часи. Це ранкова кава після безсонної ночі під звуки сирен.
Це діти, які вчаться в укриттях і все одно мріють стати лікарями, дипломатами, митцями.
Це волонтери, які за кілька годин можуть зібрати допомогу для тих, кого навіть не знають особисто.
Це вчителі, які продовжують пояснювати складні теми, навіть коли за вікном небезпечно.
Україна — це також про гідність. Можливо, ти пам'ятаєш, як багато років тому українці вийшли на площі, щоб відстояти своє право обирати власне майбутнє. І це було не лише про політику — це було про цінності, про вибір бути частиною світу, де поважають людину, її свободу і голос.
І саме тут починається наша євроінтеграція. Вона не лише про документи, реформи чи політичні рішення. Вона про зміни всередині. Про те, як ми поступово будуємо суспільство, де закон важливіший за зв'язки, де права людини — не формальність, а реальність, де кожен має шанс бути почутим.
Ми хочемо бути ближчими до тебе не тому, що нам просто "так вигідніше", а тому, що ми поділяємо ці цінності.
Ми хочемо жити там, де чесність має значення, де кордони — це не бар'єри, а можливості, де співпраця сильніша за страх.
Пам'ятаю, як одного разу я приїхала в Прагу. Це мало б бути про легкість, нові вулиці, красиву архітектуру, інше життя хоча б на кілька днів, але сталося інакше. Коли я почула гучні звуки — різкі сигнали, гуркіт, навіть шум літаків — у мене всередині піднялася хвиля паніки. Не радість, не захоплення, яку я мала відчути від приїзду в нове місто й країну, а тривога, яка переросла просто в істерику.
Моє тіло не могло повірити, що я в безпеці, що тут літають цивільні літаки й не літають дрони. Воно все ще жило в реальності, де будь-який гучний звук може означати небезпеку. І тоді я зрозуміла: війна — це не лише те, що відбувається ззовні. Вона залишається в тобі, навіть коли її немає поруч.
Але водночас я хочу, щоб ти розуміла: українська євроінтеграція — це не лише про прагнення стати "офіційною" частиною Європейського Союзу. Все ж це також про внесок у неї. Ми приносимо із собою досвід стійкості, який не вчать у школах.
Ми знаємо, що означає захищати свободу не лише словами.
Ми вміємо цінувати прості речі — тишу, світло й воду в будинку, можливість планувати завтра.
Можливо, ми ще не ідеальні, звісно, ми маємо проблеми, які потребують вирішення, навіть негайного. В нас є помилки, які ми ще виправляємо, але бачиш, ми не стоїмо на місці склавши руки, ми рухаємось. І головне — ми не зупиняємось.
Іноді мені здається, що ми ростемо швидше, ніж встигаємо це усвідомити, усі українські діти й підлітки можуть підтвердити мої слова.
Війна змусила нас подорослішати набагато раніше, змусила нас переживати не лише за власну безпеку, а й за безпеку рідних, але водночас не забрала в нас мрію. А ця мрія дуже проста: жити у країні, де ніч — це просто ніч, можливо з грозою чи дощем, а не сидіння у коридорі під звук сирени та вибухів. Де слово "безпека" не звучить як розкіш. Де майбутнє — це щось, що можна планувати, а не лише уявляти.
Я пишу тобі цей лист не як прохання і не як вимогу, я пишу його як розповідь, як спробу бути почутою. Як нагадування, що ми поруч не лише географічно, а й ціннісно.
Можливо, одного дня я знову напишу тобі листа, але вже не з коридору під звуки вибухів, а з тихого ранку, де найбільший шум — це місто, яке прокидається.
І саме тоді я розповім тобі не про війну, а про справжнє українське мирне життя, якого ми так давно не бачили.
До зустрічі, Європо.
Щиро, з вірою, що ми станемо ближчими — Україна та її народ.
Таїсія Шустова