28 років Римському статуту: чому він потрібен Україні та чи відповідає на виклики війни

Нам належить зробити ще один крок до входження

в європейську правову родину та прийняти

як власний той правовий стандарт,

який для більшості розвинених держав

став нормою. Тепер цей крок має здолати Україна.

28 років тому був ухвалений Римський статут — документ, який заклав основу діяльності Міжнародного кримінального суду. Україна ратифікувала його 21 серпня 2024 року, а з 1 січня 2025-го він набрав чинності. Уже 9 жовтня 2024 року Верховна Рада ухвалила імплементаційний закон, який має привести українське законодавство у відповідність до його положень. Водночас процес імплементації триває досі.

Мені здається важливим пояснювати цю тему не лише крізь призму змін до Кримінального кодексу. Імплементація Римського статуту – частина значно довшого процесу розвитку міжнародного кримінального права, яке нерідко критикують за повільність і недостатню дієвість. Однак міжнародне кримінальне право не працює як швидкий механізм реагування на порушення законів і звичаїв війни. Воно формує єдині правила, спільну мову і критерії відповідальності. Міжнародне гуманітарне право можна, на мій погляд, з оговорками порівняти зі зводом законів, викладених у Біблії: всі розуміють і визнають, що є заповіді (закони), однак суд за їх порушення буде не одразу.

Від "права на війну" до правил війни

Тривалий час в історії людства існувало уявлення про право на війну. Сильні держави могли починати війни, а право зосереджувалося на тому, як саме їх вести. У міжнародному праві для цього існує розрізнення між jus ad bellum (допустимість застосування сили) і jus in bello (правила поведінки під час війни).

Ідея постійного Міжнародного кримінального суду виникла задовго до Рима. У 1872 році один із засновників Міжнародного комітету Червоного Хреста Гюстав Муаньє запропонував створити суд, який би розглядав справи щодо порушення Женевської конвенції. Вже після Першої світової війни були нові спроби, які, втім, не завершилися створенням постійної установи. Однак Нюрнберзький і Токійський трибунали після Другої світової довели: за міжнародні злочини можуть відповідати не абстрактні держави, а конкретні керівники, командири й виконавці.

Важливо, що після створення ООН і прийняття його статуту підхід до війни змінився: її більше не могли розглядати як засіб ведення політики. Адже незаконний початок війни є порушенням міжнародного права і є злочином агресії.

У 1948 році Генеральна Асамблея ООН повернулась до створення постійного Міжнародного кримінального суду, але холодна війна зупинила процес. Вкотре за його створення взялися лише у 1989 році за ініціативою Тринідаду і Тобаго, яку просував прем'єр-міністр Артур Робінсон. Згодом комісія міжнародного права підготувала проєкт статуту у 1994 році. А 17 липня 1998 року на дипломатичній конференції в Римі його підтримали 120 держав, лише 7 проголосували проти, а 21 країна утрималася. Врешт-решт Римський статут набрав чинності 1 липня 2002 року. Тож від ідеї до реалізації минуло близько 130 років.

Навіть під час війни продовжують діяти правила. Вони не виправдовують війну, а обмежують насильство і визначають мінімальний рівень захисту для тих, хто не бере участі у бойових діях. Саме для цього існує Міжнародне гуманітарне право, під захистом якого цивільне населення, військовополонені, поранені й ті, хто більше не бере участі у бойових діях (hors de combat).

Правила ведення війни формувалися поступово. Вони містяться у Гаазьких положеннях, Женевських конвенціях 1949 року, додаткових протоколах до них, а також у звичаєвому Міжнародному гуманітарному праві (МГП). У цих документах тривалий час існували правила, порушення яких вважалися воєнним злочином. Втім, єдиного каталогу цих злочинів не було. На практиці це ускладнювало роботу, адже потрібно було не лише встановити факти порушень, а й правильно визначити, які з них є воєнними злочинами.

Римський статут вирішив цю проблему – у ньому зібрали низку існуючих правил та виклали зрозумілий каталог міжнародних злочинів. Для воєнних злочинів таким каталогом є стаття 8 Римського статуту. Саме тому навіть до ратифікації Україною Римського статуту на нього й орієнтувалися юристи, слідчі, прокурори і суди.

До Римського статуту національні моделі справді були нерівномірними. Злочин агресії переважно спирався на Нюрнберзький досвід і рідко мав придатну національну конструкцію. Геноцид держави часто криміналізували через Конвенцію 1948 року. Воєнні злочини були розпорошені між загальними кримінальними нормами і прямими посиланнями на міжнародне право. Окремого складу злочинів проти людяності у багатьох кодексах взагалі не існувало. Римський статут узагальнив і систематизував підходи, які до того вже існували в міжнародному праві.

Читайте також: Чому Європі так важко побачити українських цивільних у полоні?

Хто є в системі Римського статуту, а хто – поза нею

Станом на 2026 рік учасницями Римського статуту є 125 держав, серед яких усі члени Європейського Союзу, а також Канада, Велика Британія, Австралія, Японія, Республіка Корея, більшість держав Латинської Америки і частина африканських держав. Поза системою залишаються, зокрема, США, Китай, Індія, Росія, Ізраїль і Туреччина.

Для демократичних держав участь у цій системі важлива не тому, що вони не довіряють власним судам. МКС не замінює національне правосуддя, а втручається тоді, коли держава не бажає або не здатна провести належне розслідування.

США, Росія та Ізраїль свого часу підписали статут, але згодом заявили, що не хочуть бути учасниками. Бурунді та Філіппіни вийшли зі статуту. Цьогоріч про вихід повідомили Буркіна-Фасо, Малі та Нігер, однак ці рішення набудуть чинності у 2027-му.

Росія підписала Римський статут у 2000 році, але не ратифікувала його, а у 2016-му повідомила ООН, що не хоче бути державою-учасницею. Тож Росія не взяла договірного обов'язку співпрацювати з судом, виконувати його запити, передавати підозрюваних і будувати внутрішні процедури співпраці. У політичному контексті це рішення ухвалили аби не допустити незалежного зовнішнього контролю за діями військово-політичного керівництва.

Як притягнути росіян до відповідальності, якщо РФ не ратифікувала статут

Те, що Росія не є учасницею Римського статуту, не означає, що її громадяни недосяжні для правосуддя. МКС має право розслідувати геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини, вчинені на території України, незалежно від громадянства підозрюваних. Юрисдикція МКС визначається місцем вчинення злочину, а не громадянством підсудного. Такий принцип діє і в національному праві: іноземець, що скоїв злочин в Україні, несе відповідальність за Кримінальним кодексом України, і для цього не потрібна згода держави його громадянства.

Україна визнала юрисдикцію МКС, подавши дві заяви відповідно до статті 12(3) Римського статуту. А з 1 січня 2025-го стала повноправною державою-учасницею. Тому всі воєнні злочини та злочини проти людяності, вчинені на території України з 20 лютого 2014 року, підпадають під юрисдикцію МКС незалежно від громадянства виконавців і без згоди Росії. Практичним підтвердженням цього стали ордери на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової у справі про депортацію українських дітей, а згодом — і представників вищого військового командування Росії.

Однак щодо злочину агресії діють інші правила. Стаття 15 bis Римського статуту не дозволяє МКС вести юрисдикцію щодо громадян держави, що не є учасницею статуту, якщо справу не передала Рада Безпеки ООН. Але у випадку Росії такий механізм не працює, адже вона, як постійний член Радбезу, може заблокувати рішення своїм вето. Саме тому створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії є критично важливим.

Читайте також: Росія руйнує систему міжнародної кримінальної юстиції. А Захід мимоволі сприяє цьому

Що ратифікація Римського статуту змінює для України

Для України це питання стало особливо актуальним після початку російської агресії у 2014 році. А також після вторгнення у 2022-му, коли масштаб воєнних злочинів значно збільшився. Наша держава щодня стикається з необхідністю розслідувати вбивства цивільних, катування, незаконне позбавлення свободи, депортацію, сексуальне насильство, атаки на цивільні об'єкти, жорстоке поводження з військовополоненими.

Після ратифікації Римського статуту Україна ухвалила імплементаційний закон. Він змінив низку положень Кримінального кодексу. Зокрема, оновили підходи до міжнародних злочинів: додали злочини проти людяності, змінили положення про воєнні злочини, а також внесли пункти про відповідальність військових командирів. Це важливий крок, адже без такого механізму розслідування зупиняється на тому, кого найпростіше встановити. Тому у нас воєнний злочин часто має обличчя російського солдата і значно рідше — офіцера, генерала або цивільного посадовця, який створив протиправну практику.

Наприклад, для масового обстрілу потрібні не тільки розвідувальні дані, ціль, боєприпаси, а й наказ, доповідь про виконання і оцінка результату. Для системи катувань або незаконного утримання потрібні приміщення, персонал, перевезення, фінансування і мовчазне або пряме схвалення керівництва. Право має навчитися відтворювати весь ланцюг відповідальних. Це стосується і переслідування українських військовополонених та цивільних у Росії. Важливо карати безпосередніх виконавців, але саме відповідальність організаторів й керівників здатна створити справжній ефект стримування.

Для чого потрібен каталог воєнних злочинів

Широке формулювання статті 438 ККУ дає змогу охопити різні види воєнних злочинів, однак позбавляє вироки необхідної конкретики. У рішенні суду можуть зазначити, що людину засудили за цією статтею, однак це не пояснює, який саме злочин вона вчинила. Йдеться про широкий спектр діянь — від умисних вбивств, катувань і незаконного позбавлення волі до сексуального насильства та атак на цивільні об'єкти.

Формулювання "порушення законів і звичаїв війни" не завжди дає зрозуміти, про який саме злочин ідеться. Однак для правосуддя точність має принципове значення. Якщо йдеться про катування, сексуальне насильство, депортацію дітей чи незаконне переміщення цивільних, це має бути у правовій кваліфікації.

Саме тому створення окремого каталогу воєнних злочинів — не лише питання вдосконалення законодавства. Від цього залежить ефективність розслідувань, якість обвинувачення та справедливість судового розгляду. Слідчий має чітко розуміти, який злочин розслідує, прокурор — правильно сформулювати обвинувачення, а суд — оцінювати конкретне діяння, а не лише загальне порушення норм МГП. Не менш важливо, щоб потерпілі бачили: держава визнає саме той злочин, жертвами якого вони стали.

Вироки у справах про воєнні злочини з часом стають не лише актами правосуддя, а й джерелом знання про війну. Якщо різні злочини залишаються під однією загальною статтею, то майбутня картина буде менш точною.

Важливо аби ми не сприймали імплементацію як механічне перенесення каталогу воєнних злочинів Римського статуту до нашого Кримінального кодексу. Статут є безумовним орієнтиром, однак сучасна війна показує, що деякі форми злочинної поведінки потребують чіткого опису.

Наприклад, Римський статут передбачає відповідальність за вербування або використання дітей віком до 15 років для участі у бойових діях. Водночас українське законодавство виходить з того, що дитиною є людина до 18 років, ця позиції підтримується МКЧЗ і слідує із міжнародного звичаєвого права. Так само потребують оцінки й злочини проти культурної спадщини, незаконного переміщення дітей, депортації, примусової паспортизації, тиску на цивільних в окупованих регіонах.

Відтак Україна може рухатися у двох напрямах: виконати базову роботу і гармонізувати своє законодавство з Римським статутом та обережно й професійно запропонувати власні підходи до воєнних злочинів, які проявилися у війні, що триває.

Медійна ініціатива за права людини брала участь у роботі групи при Офісі Генерального прокурора, яка напрацьовувала пропозиції щодо імплементації Римського статуту і деталізації положень КК України. Зокрема, йшлося про перегляд статей 437 і 438 ККУ, розробку каталогу воєнних злочинів, санкції, а також питання, пов'язані з міжнародними злочинами. Очевидно, що цей процес слід довести до законодавчого втілення. Тут важливо не втратити час, адже без повного каталогу воєнних злочинів імплементація залишається незавершеною.

Тоді як завершення процесу потрібне для щоденної роботи правозахисників, слідства, прокуратури, судів та потерпілих. Це також необхідно для того аби наші вироки у справах про воєнні злочини були зрозумілими не лише юристам, а й суспільству.

Читайте також: Переосмислення доказів у справах щодо воєнних злочинів: матеріали, здобуті негласним шляхом

Як інші держави проходили шлях імплементації

Інші держави також пройшли шлях імплементації Римського статуту у національне законодавство. Зокрема, Канада у 2000 році ухвалила окремий Crimes Against Humanity and War Crimes Act, спрямований на імплементацію статуту. Велика Британія пішла шляхом окремого International Criminal Court Act 2001. Німеччина ухвалила окремий кодекс злочинів, який діє на рівні із загальним кримінальним законодавством. Франція вносила зміни до кримінального законодавства і поступово включала до нього положення про міжнародні злочини.

Шлях імплементації зайняв від кількох місяців до більш ніж десяти років. Так, Канада ухвалила спеціальний закон в 2000 році і одразу ратифікувала Римський Статут. Велика Британія ввела свій International Criminal Court Act у дію у вересні 2001 року, за місяць до ратифікації. Німеччина ратифікувала статут у грудні 2000 року, а за два роки ухвалила окремий Кодекс злочинів проти міжнародного права з широким застосуванням універсальної юрисдикції. Франція ратифікувала Статут у 2000 році, врегулювала співпрацю із судом у 2002 році, але адаптацію кримінального законодавства завершила лише у 2010-му. Швеція ратифікувала статут у 2001 році, а комплексний закон про геноцид, злочини проти людяності і воєнні злочини ввела в дію лише у 2014-му.

Для України цей порівняльний досвід має не лише академічне значення. Особи, яких ми розшукуватимемо, можуть опинитися в Німеччині, Франції, Канаді, Великій Британії або іншій державі, яка застосовує власні правила щодо міжнародних злочинів. Законодавство не має бути дослівно однаковим, але основні склади злочинів і форми відповідальності повинні бути сумісними. Це зменшує суперечки щодо подвійної кримінальності, полегшує екстрадицію, міжнародну правову допомогу, передачу доказів і, за потреби, передачу самого провадження. Імплементація Римського статуту є не лише виконанням міжнародного зобов'язання. Це налаштування українського правосуддя на спільну правову мову з державами.

Імплементація під час війни

Більшість держав проходили імплементацію Римського статуту в умовах правової стабільності. А Україна робить це під час триваючої війни, що ускладнює процес, але й дає можливість бачити, які норми потрібні.

Під час війни змінюються правила суспільного життя. Наприклад, на окупованих територіях наші люди, які залишаються громадянами України і хочуть бути лояльними до своєї держави, стикаються з вимогами окупаційних адміністрацій. На лінії фронту діють правила ведення бойових дій. У тилових містах і громадах, які формально не є полем бою, страждають через ракетні удари, атаки безпілотників на енергетичні, промислові або військові об'єкти. Ці фактори вимагають точнішого правового регулювання. Ми можемо сформулювати підходи, які враховуватимуть їх одночасно. Це потрібно робити обережно та вдумливо, щоб якісно виписані норми могли бути корисними не лише для українського правосуддя, а й для подальшого розвитку підходів до захисту людини в інших збройних конфліктах.

Тому двадцять восьма річниця Римського статуту не лише дата у календарі. Для України це нагадування, що міжнародний консенсус потрібно перетворити на працюючі норми, які ведуть від конкретного злочину до наказу, від наказу до системи і від українського провадження до затримання підозрюваного за кордоном. Лише тоді принцип невідворотності покарання перестає бути декларацією і стає процедурою.

Андрій Яковлєв, адвокат, експерт МІПЛ з міжнародного гуманітарного права