Конкуренція легітимностей: новий вимір української політики

На жаль, рейтинги довіри самі по собі не пояснюють природу політичних конфліктів у країні, яка вже п'ятий рік живе в умовах повномасштабної війни і водночас намагається поєднати централізацію влади, тимчасові обмеження окремих прав, свобод і політичної конкуренції зі збереженням демократичних інститутів.

Щоб зрозуміти природу українських політичних криз під час війни, варто врахувати одну важливу обставину. Вимушене поєднання демократичних засад із практиками концентрації влади змінює саму природу демократичної легітимності – тобто тих підстав, на яких громадяни погоджуються визнавати право політичного класу здійснювати державне управління.

Звичайно, довіра до влади залишається надзвичайно важливою і під час війни. Проте дедалі частіше політичні конфлікти виникають не через її дефіцит. Показово, що Володимир Зеленський увійшов у політичну кризу липня 2026 року з рівнем довіри у 61% — показником, який для лідера будь-якої демократії є надзвичайно високим. Політичні кризи дедалі частіше виникають не тому, що громадяни перестають довіряти владі, а тому, що вони по-різному відповідають на запитання: що саме робить владу гідною цієї довіри.

Якщо проаналізувати дискусії, що розгорнулися навколо відставок Михайла Федорова та Олександра Сирського, стає очевидно: українці очікують від влади одночасного досягнення цілей, які нерідко суперечать одна одній. Вона має діяти швидко, рішуче й ефективно, не відступаючи від принципів верховенства права; забезпечувати соціальну справедливість, не підриваючи економічної свободи; послідовно боротися з корупцією, не порушуючи прав людини і права на приватність.

Безумовно, кожне з цих очікувань є легітимним у демократичному суспільстві. Водночас дедалі частіше вони вступають у взаємний конфлікт – і не лише між різними суспільними групами, а й у системі переконань однієї й тієї самої людини. Саме тому найскладніші політичні рішення дедалі рідше мають однозначно правильну відповідь. Керівники держави змушені шукати баланс між конкуруючими, але однаково обґрунтованими демократичними цінностями.

За таких умов вирішальними стають вже не окремі вимоги громадян, а здатність влади управляти фундаментальними дилемами демократичного врядування. До них під час повномасштабної війни належать:

• співвідношення безпеки та свободи;
• баланс між оперативністю ухвалення рішень і демократичною підзвітністю;
• баланс між державним втручанням та економічною свободою;
• узгодження централізації управління з автономією місцевого самоврядування та громадянського суспільства;
• розподіл обмежених ресурсів між потребами оборони, соціального захисту та післявоєнного відновлення;
• забезпечення прозорості влади без створення ризиків для національної безпеки.

Американський політичний теоретик Бенджамін Студебейкер назвав цей механізм "Гідрою легітимації". Подібно до Лернейської гідри з давньогрецького міфу, розв'язання владою однієї проблеми майже неминуче породжує нові суперечності. Зрештою, боротьба за легітимність перетворюється не на рух до остаточного розв'язання конфліктів, а на безперервний процес балансування між конкуруючими суспільними очікуваннями.

Саме ця метафора допомагає зрозуміти ще одну важливу зміну, яку переживає українське суспільство. На початку повномасштабного вторгнення конкуренція різних критеріїв оцінки влади фактично відійшла на другий план. Домінувала спільна для більшості громадян логіка: легітимною є влада, здатна забезпечити виживання держави, організувати оборону та зберегти суспільну єдність. Інші критерії оцінки влади – ефективність державного управління, верховенство права, соціальна справедливість, економічна свобода та якість демократичних процедур – не зникли, але тимчасово поступилися місцем безпековому імперативу.

Однак чим довше триває війна, тим слабшою стає ця консолідація. Українське суспільство поступово повертається до природної для демократії конкуренції різних уявлень про те, що саме робить владу легітимною. Йдеться не про заперечення української державності чи демократичного курсу. Навпаки – про дедалі гострішу дискусію щодо того, якою має бути демократична влада в умовах війни і за якими критеріями її слід оцінювати.

Саме тому навіть проведення виборів навряд чи усуне цю конкуренцію. Вона лише набуде нових форм – у дискусіях про мобілізацію, боротьбу з корупцією, соціальну політику, економічні свободи, баланс між безпекою і правами людини. За таких умов одним із головних завдань української політики стає не досягнення універсального консенсусу, а вироблення інституційних механізмів, які дозволять узгоджувати ці конкуруючі уявлення про легітимну демократичну владу.

Фактично сучасна українська політика дедалі менше зводиться до вибору між правильними й неправильними рішеннями. Натомість вона дедалі більше стає мистецтвом пошуку балансу між різними, але однаково легітимними демократичними вимогами. Саме здатність влади знаходити цей баланс, переконливо пояснювати суспільству свій вибір і зберігати підтримку різних груп громадян визначатиме головну лінію політичних конфліктів найближчих років. Від цього значною мірою залежатиме і якість української демократії після війни.

Наталія Кононенко, політолог, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України