Протест за реформатора чи за реформу?
У липні 2026 року, під час зміни уряду, Михайла Федорова не перепризначили міністром оборони після приблизно пів року роботи. Уже 16 липня у Києві та інших містах почалися протести. Їхні учасники пов'язували Федорова з технологічними та закупівельними змінами й побоювалися, що без нього цей курс буде згорнуто.
Важливо відразу відкинути зручне перебільшення: цей протест не був безпредметним. Організатори вимагали повернути Федорова, звільнити головнокомандувача Олександра Сирського, пояснити кадрові рішення та зберегти курс на реформи. Були навіть конкретний дедлайн і обіцянка безстрокових акцій.
Отже, адреса була. Кадрова вимога також була. Не було іншого: публічного технічного завдання на реформу.
Протест добре пояснював, кого варто повернути і кого усунути, але значно гірше відповідав на запитання, що саме має змінитися наступного дня після кадрової перемоги.
Які рішення Федорова потрібно закріпити нормативно? Які закупівельні правила зробити незворотними? Якими показниками вимірювати результат? Хто має незалежно перевіряти ці показники? За яких умов курс треба коригувати?
Ця прогалина і є головною темою історії. Українська дискусія двічі шукає простий замінник складної системи: персоналію замість інституції та технологію замість організації війни. Обидві спокуси зрозумілі. Обидві можуть дорого коштувати.
Чому саме Федоров
Федоров став символом не просто чергової реформи. Він уособлює обіцянку іншої держави: швидкої, цифрової, зрозумілої користувачеві, менш залежної від паперу, ручного управління та старої бюрократії. У військовій сфері ця обіцянка отримала ще сильніше моральне звучання. Її найкоротша формула звучить так: "Воювати мають роботи, а не люди".
У цій фразі є людська правда. Держава зобов'язана прибирати військового з небезпечної місії всюди, де це може зробити машина. Наземний робот, який підвозить боєприпаси або евакуює пораненого, не є модною іграшкою. Дрон, який веде розвідку чи уражає ціль, може зберегти життя.
Роботизація для України є не забаганкою, а відповіддю на дефіцит людей, масштаб фронту та потребу воювати точніше.
Але моральний напрям ще не є планом. Фраза про роботів легко створює враження, ніби технологія здатна скасувати не окрему небезпечну роботу, а саму потребу в людях, підготовці, мобілізації, командуванні та дисципліні.
Сам Федоров у публічному плані Міноборони говорить також про навчання, корпусну систему, дані й людський капітал. Тому твердження, що у його моделі "людей немає", було б карикатурою. Проблема тонша: політичне гасло живе окремо від повного плану і породжує очікування, яких технологія поки не може виконати.
Так само заява Федорова, що він готовий працювати лише міністром оборони, є легітимною політичною позицією, але не доказом незамінності. Вона потребує конкретного пояснення, які саме повноваження цієї посади необхідні для плану і чому його не можна інституціоналізувати так, щоб він не залежав від однієї людини.
Не варто зводити всіх прихильників цієї обіцянки до людей, які просто не хочуть служити. Страх смерті, недовіра до поганого командування та небажання потрапити в безлад не є примхою. Це нормальні реакції на ненормальну реальність. Водночас обіцянка майбутньої війни без людей може стати зручним психологічним алібі: складне питання особистої та суспільної участі відкладається до моменту, коли нас нібито замінять машини.
Чесна політика має витримувати обидві правди. Технології повинні зменшувати людський ризик. Але найближчим часом вони не звільнять суспільство від людської ціни війни.
Технологія множить систему
FPV-дрон не воює сам. За ним стоять оператор, штурман, розвідка, зв'язок, ретранслятори, батареї, ремонт, логістика, аналіз частот, протидія РЕБ і командир, який розуміє, навіщо саме ця ціль важлива для загального задуму. Фахові описи застосування FPV окремо наголошують на навченості оператора, обслуговуванні, радіозв'язку та ретрансляторах. Дати однаковий апарат двом підрозділам не означає отримати однаковий результат.
Так само наземний робот може замінити людину в конкретній місії, але не прибирає людей із системи. Навіть операція "Хартії", яку описували як перший повністю безпілотний наземний штурм, вимагала тривалого планування, взаємодії різних платформ, операторів і військових, які потім утримували позиції. Машина забрала на себе частину ризику. Людське рішення, організація та відповідальність нікуди не зникли.
У цьому сенсі технологія є множником. Вона різко посилює добре навчену й організовану систему. Але вона так само здатна масштабувати хаос: несумісні платформи, випадкові закупівлі, нестачу запчастин, поганий зв'язок, невдалий вибір цілей і конкуренцію підрозділів за обмежений ресурс.
Тому запитання "скільки дронів купили?" важливе, але недостатнє. Потрібно також питати, яку бойову задачу вони вирішили, якою була повна вартість спроможності, скільки людей вона потребувала, як вплинула на втрати, темп операції та здатність противника наступати.
Тепер варто перевірити, чи свідчать публічні цифри не лише про масштаб технологізації, а й про системний ефект.
Що насправді кажуть цифри
Було б несправедливо стверджувати, що за технологічною риторикою немає реалізації. За даними Міноборони, у 2026 році через систему Є-Бали, один із механізмів замовлення техніки підрозділами, війську вже поставили понад 181 тисячу одиниць безпілотної техніки, засобів РЕБ та іншого обладнання, а вартість замовлень перевищила 14 мільярдів гривень. Станом на 31 липня наземні роботизовані комплекси виконали понад 66 300 місій, а держава законтрактувала понад 22 тисячі таких систем.
Це свідчить про масштаб упровадження. Але масштаб постачання сам по собі не доводить стратегічної результативності. Кількість поставлених платформ є показником роботи системи забезпечення, а не остаточною відповіддю на запитання, чи військо стало спроможним ефективніше зупиняти ворога з меншими втратами.
Варто також взяти до уваги, що децентралізація замовлень дає підрозділам змогу швидше отримувати потрібне, але створює ризик локальної оптимізації. Кожна частина може поліпшувати власний результат, тоді як військо загалом не обов'язково отримує правильну структуру спроможностей. Парламентська слідча комісія саме тому рекомендувала створити єдиний механізм визначення потреб, пріоритизації та систему, яка пов'язує потребу, вартість, постачання, фінансування і бойовий ефект.
Протест мав вимоги, але не мав програмного мандата
Від стихійного громадянського протесту не можна вимагати готової оборонної доктрини. Люди мають право реагувати на непрозоре кадрове рішення, захищати політика, якому довіряють, і вимагати пояснень від влади. Було б зверхністю порівнювати їх із дитиною, яка плаче в магазині й не знає, чого хоче. Вони знали, чого хотіли на кадровому рівні.
Та коли протест проголошує конкретного міністра гарантом реформи, виникає вища вимога до змісту. Суспільству потрібно знати не лише ім'я носія змін, а й предмет захисту. Інакше після повернення людини контроль закінчується там, де мав би початися.
Наприкінці липня організатор акцій запропонував дати Федорову рік, а потім оцінити результат. Це вже рух у бік відповідальності, але без визначених критеріїв слово "результат" залишається порожньою рамкою.
Один табір назве успіхом кількість закуплених дронів. Інший скаже, що фронт не стабілізовано. Третій візьме статистику уражень, не врахувавши зміну противника, погоди, структури цілей та правил верифікації.
Отже, найточніший опис такий: протест мав адресу і кадрову вимогу, але не створив публічного технічного завдання. Це був персоналізований вотум довіри, а не суспільний контракт на оборонну реформу.
Медіа: між доступом і перевіркою
Якраз у контексті персоналізованого вотуму довіри досить дивними виглядають публікації низки незалежних ЗМІ, що продукують останнім часом досить "теплий" до Федорова продукт. Так, звучали питання про мобілізацію, закупівлі, аудит, конфлікт із Сирським і особисті амбіції. Водночас "Детектор медіа" справді називав окремі великі інтерв'ю компліментарними, а UNITED24 Media взагалі на день призупинило публікації, щоб долучитися до протесту. У другому випадку редакція фактично перейшла від висвітлення до відкритої адвокації.
Сама адвокація не заборонена. Проблема виникає, коли читачеві не пояснюють, у якій ролі перебуває медіа, або коли доступ до популярного героя підміняє перевірку його тверджень.
Професійний стандарт тут доволі простий. Після слів про візію мають звучати питання про рішення. Які нормативні акти ухвалено? Які кошти витрачено? Яка була початкова точка? Що змінилося? Хто перевірив результат? Що не спрацювало? Хто блокував необхідне рішення і якими документами це підтверджується?
Активісти: захищати не носія, а незворотність
Дивною також виглядає і позиція окремих представників антикорупційного руху, що роками переконував суспільство, що правила важливіші за прізвища, процедури надійніші за добру волю, а незалежний контроль потрібен навіть тим, кому ми довіряємо.
Активісти роками відстоювали прозорі конкурси, незалежні наглядові ради, аудит і процедурні запобіжники. У випадку Федорова уся ця рамка не зникла: її представники називали конкретні зміни у формуванні потреб, конкуренції постачальників, контролі якості та роботі АОЗ. Водночас публічна кампанія помітно персоналізувала захист реформи. Офіційні канали вимагали повернути "ефективного міністра", а його відставку подавали як майже неминучий відкат.
Тут і виникає принципове питання. Якщо центральними є механізми, суспільству потрібно пояснити, які з них уже закріплені, які може скасувати наступник і чому їхня незворотність залежить саме від повернення Федорова. Захист конкретного реформатора може бути виправданим, але він не повинен замінювати вимогу зробити реформу незалежною від його прізвища.
Яким має бути суспільний контракт
Оборонна реформа не може бути повністю відкритою під час війни. Частина даних закономірно залишатиметься закритою. Але таємність операцій не скасовує відповідальності. Потрібен достатній публічний контур і незалежний контроль, який має доступ до закритої частини.
Для кожного великого напряму мають бути названі проблема, рішення, відповідальний, ресурс, строк, вихідна точка, показник результату, спосіб незалежної перевірки та умова перегляду. Так само слід інституціоналізувати процедури закупівель, конкурентний доступ виробників, правила розподілу ресурсів, парламентський контроль і наступництво політики. Тоді суспільство захищатиме не харизму і не бренд, а конкретний курс. Тоді й звільнення міністра не означатиме автоматичного демонтажу зробленого.
Україні не потрібно обирати між Федоровим і "генералами старої школи", між дроном і солдатом, між технологією та людьми. Це фальшиві альтернативи. Армія без технологій марнує людські життя. Технології без навчених людей, командування, логістики та загального задуму марнують гроші й створюють красиву статистику без стратегічного ефекту.
Сильний міністр потрібен. Сильна технологічна політика також потрібна. Але справжній успіх реформатора настає не тоді, коли суспільство не уявляє реформу без нього. Він настає тоді, коли створена система здатна пережити його відставку.
Машини мають зменшувати ризик для людей. Інституції мають зменшувати залежність держави від "незамінних" людей. Саме ця подвійна вимога і повинна бути центром розмови про Федорова, протести та майбутнє української армії.
Хто має ініціювати, розробити і впровадити зміни?
Після всіх вимог залишається питання, яке протест так і не поставив уголос: хто суб'єкт затребуваних змін. Незручна відповідь полягає в тому, що єдиного виконавця немає.
Деперсоналізація реформи означає, що "чарівний хтось" розкладається на функції, кожна з яких має власного інституційного власника. Частина цих власників існує, частина працює впівсили, а ключовий поки вакантний.
Сировина для суспільного контракту вже написана: звіт парламентської слідчої комісії з рекомендацією створити єдиний механізм визначення потреб, оприлюднена рамка Міноборони, конкретні напрями називало НАКО. Конкурентні тендери, автоматизацію закупівель, диверсифікацію постачальників, контроль виробничих спроможностей і державне гарантування якості.
Бракує того, хто консолідує ці документи в пакет рішень і проведе через процедуру. За конституційною логікою це Верховна Рада: під час воєнного стану вибори неможливі, тож чинний парламент, попри втому його легітимності, залишається єдиним майданчиком, здатним перетворити вуличну вимогу на закон, а профільний комітет – конвертувати рекомендації власної ж ТСК у законопроєкти.
Тут і виникає головний парадокс. У системі воєнного часу жодне оборонне рішення не рухається всупереч позиції верховного головнокомандувача та його офісу. Тобто контракт має імплементувати влада, проти непрозорості якої він спрямований. Цей парадокс розв'язується єдиним способом – ціною. Протести вже довели, що кадрові рішення без пояснень мають політичну вартість. Завдання контракту в тому, щоб так само дорого коштував демонтаж механізмів.
Виконувати мають міністерство як інституція, Генштаб як замовник спроможностей і закупівельні агенції як оператори контрактів. Виконавець тут – посада. Прізвище – змінна.
Якщо система працює лише в руках конкретного міністра, це аргумент проти системи. Найслабша ланка – перевірка: повноцінного аналога американського GAO з оборонною спеціалізацією Україна не має, Рахункова палата має мандат без спроможності, внутрішній аудит підпорядкований тим, кого перевіряє. Тому розбудова незалежного аудитора з доступом до закритої частини сама має стати пунктом контракту.
Гарантією незворотності здатен бути зовнішній якір: індикатори Ukraine Facility, переговорна рамка з ЄС, безпекові угоди із зобов'язаннями щодо закупівель і цивільного контролю.
Українські реформи ставали незворотними тоді, коли внутрішній попит зустрічався із зовнішньою умовністю і відкат починав коштувати грошей та репутації.
Нарешті, самі протестувальники. Найкорисніше, що може зробити цей рух, – перестати бути подією і стати структурою, як після 2014 року Реанімаційний пакет реформ писав законопроєкти й проводив їх через Раду.
Замість дедлайнів на повернення міністра – власний законопроєктний пакет, публічні слухання, щоквартальна звірка за наперед визначеними показниками. Це і є конверсія вотуму довіри в контракт.
Отже, писати технічне завдання мають експерти разом із профільним комітетом, ухвалювати – Рада та уряд, виконувати – міністерство і Генштаб як інституції, перевіряти – аудитор із допуском та військовий омбудсман, гарантувати незворотність – міжнародні зобов'язання. А ціну за саботаж призначає суспільство, яке вже показало, що вміє виходити на вулицю. Якщо жодна з цих ланок вимогу не підхопить, відповідь на питання "хто" буде коротшою: ніхто. І тоді протест залишиться в історії вотумом довіри одній людині, а розмова про суспільний контракт – гарною публіцистикою.
Сергій Мельничук