Що довше триває окупація, то менше ми про неї говоримо

Що довше частина українських територій залишається під російською окупацією, то менше місця вони займають в українському інформаційному просторі.

За даними Інституту масової інформації, у 2024 році лише 2,1% новин у досліджуваних національних онлайн-медіа стосувалися тимчасово окупованих територій. У січні 2025 року таких новин було вже близько 1%.

Інше дослідження — медійного, культурного та наративного ландшафту теми тимчасово окупованих територій — показало, що у 2025 році лише 0,3% проаналізованих повідомлень у Telegram, Facebook, YouTube і TikTok стосувалися ТОТ. У телевізійному ефірі частка сюжетів про тимчасово окуповані території та переселенців становила близько 5,2%. При цьому майже половина телевізійних сюжетів про ТОТ була присвячена військовій активності, а не життю людей в окупації.

Ці показники отримані за різними методологіями, тому їх не варто механічно порівнювати між собою. Але всі вони вказують на одну проблему: окуповані території та люди, які там живуть, займають критично мало місця в українському інформаційному просторі.

І це відбувається не тому, що проблема стала меншою. Площа окупованих територій після 2022 року, навпаки, збільшилася. Там залишаються українці. Росія продовжує змінювати освітнє, культурне, релігійне та інформаційне середовище, переслідувати незгодних, мілітаризувати дітей, примушувати людей отримувати російські документи. Але що довше триває окупація, то складніше про неї розповідати.

Журналістика без доступу

Одна з найочевидніших причин — журналісти фізично не мають доступу до окупованих територій. Те, що в іншій ситуації є базовою журналістською роботою — приїхати на місце, поговорити з людьми, побачити подію, перевірити інформацію у кількох джерелах, — у випадку окупації часто неможливе. І з часом ця проблема лише поглиблюється.

Шеф-редакторка проєкту "Донбас. Реалії" Олена Механік розповідала "Детектору медіа", що до повномасштабного вторгнення редакція ще могла отримувати ексклюзивні відео з окупованих міст і сіл сходу України. Після 2022 року команда свідомо відмовилася від такого способу роботи. Причина проста: контакт з українськими журналістами може коштувати людині в окупації свободи або життя.

Схожий досвід описують і інші редакції. Шеф-редакторка "Східного варіанта" Анастасія Руденко говорить про "уламки реальності", з якими сьогодні доводиться працювати журналістам. На територіях, окупованих із 2014 року, кількість контактів із роками зменшується, контроль російських окупаційних адміністрацій посилюється, а люди стають дедалі вразливішими.

Тому дефіцит інформації про ТОТ — не стільки питання редакційного вибору, скільки наслідок умов, у яких отримання одного повідомлення, фотографії чи свідчення може становити небезпеку для людини, яка його передає.

Як перевіряти те, чого не можеш побачити

Є й друга проблема. Навіть коли інформація з окупованої території доходить до редакції, журналіст має відповісти на базове питання: чи можемо ми їй довіряти?

Місцеві реєстри та офіційні українські джерела часто недоступні. Частина інформації походить із російських ресурсів і телеграм-каналів. Фото й відео можуть бути старими або вирваними з контексту. А можливості зателефонувати людині на місці й попросити підтвердження часто немає, знову ж таки, через ризик для неї.

Журналістка "Громадського радіо" та представниця ІМІ в Луганській області Валентина Троян розповідає, що для перевірки інформації з окупації звертається до людей на місцях, яким довіряє. Якщо підтвердити інформацію не вдається, вона її не використовує. Але після 2022 року підтримувати такий зв'язок стало значно складніше й небезпечніше, тому особливу вагу має знання місцевого контексту, яке роками накопичували регіональні й релоковані редакції. Саме на них сьогодні значною мірою тримається системна робота з темою окупованих територій.

Хто тримає тему ТОТ

В Україні є редакції, для яких окуповані території ніколи не ставали "однією з тем". Після 2014-го, а потім після 2022 року багато таких редакцій були змушені виїхати, продовжуючи працювати для людей, які залишилися в окупації.

Щоразу, коли Росія обмежує доступ до чергового українського ресурсу чи платформи, редакціям доводиться шукати нові способи залишатися на зв'язку зі аудиторією в окупації.

Засновник і головред "Реальної газети" Андрій Діхтяренко описує цю логіку: блокують сайт — редакція переходить у соцмережі та YouTube; блокують Facebook — шукає інші канали; з'являються нові обмеження — йде туди, де її ще може знайти аудиторія. Сьогодні, за його словами, близько 20% аудиторії "Реальної газети" у TikTok — користувачі з окупованих територій.

Але водночас Діхтяренко формулює проблему, яка стосується вже не лише релокованих редакцій: українському медіапростору бракує зв'язку між медіа, які системно пишуть про ТОТ, і загальнонаціональними редакціями. Журналістика про окуповані території не може залишатися переважно відповідальністю тих редакцій, які самі походять із Луганська, Донецька, Мелітополя, Херсона чи інших окупованих міст. Їхня експертиза, джерела і знання локального контексту мають ставати частиною загальнонаціональної журналістики. Не обов'язково кожній великій редакції створювати окремий відділ із питань ТОТ. Але співпраця, обмін перевіреною інформацією, спільні матеріали, використання експертизи релокованих медіа можуть допомогти повернути цю тему у щоденний порядок денний.

Чому ми дедалі менше знаємо про людей в окупації

Є спокуса пояснити низьку увагу до окупованих територій лише складністю журналістської роботи. Але цього пояснення недостатньо.

Олена Механік звертає увагу ще на одну причину: для людей, яких із тимчасово окупованими територіями майже нічого не пов'язує, інтерес до того, що там відбувається, з часом може згасати. На четвертому році повномасштабної війни українці щодня мають безліч власних проблем — обстріли, втрати, мобілізацію, економічну невизначеність. Це зрозуміло. Але тут виникає пастка.

Що довше люди живуть в окупації, то менше ми про них знаємо. Що менше ми про них знаємо, то легше вони перетворюються в нашому уявленні на абстрактних "жителів ТОТ".

Зникають відмінності між містами й регіонами. Зникають окремі досвіди. Зникає розуміння того, як люди пристосовуються, чинять спротив, виховують дітей, зберігають українську ідентичність або просто намагаються вижити.

І поступово слабшає відчуття, що йдеться не про якусь територію на карті, а про частину українського суспільства.

Саме тому мені видається дуже точною думка Олени Механік: люди в окупації мають відчувати, що їх не викреслили з українського інформаційного простору.

Журналістика про ТОТ працює у двох напрямках. Вона допомагає людям на підконтрольній території знати, що відбувається в окупації. Але водночас вона передає сигнал у зворотному напрямку: ми про вас пам'ятаємо, ваш досвід важливий, ви залишаєтеся частиною нашої спільної розмови. І це вже значно більше, ніж питання медійної видимості. Це питання зв'язку між людьми, який Росія намагається розірвати.

Писати про ТОТ — не означає писати лише про фронт

Присутність окупованих територій у новинах сама по собі не означає, що ми знаємо, як там живуть люди. Дослідження медійного, культурного та наративного ландшафту показало: близько 44% сюжетів про ТОТ у телеефірі стосувалися військової активності Сил оборони. Це зрозумілий і необхідний фокус під час війни. Але окупована територія — це не тільки "напрямок" на карті бойових дій. Це школи, лікарні, робота, релігійні громади, діти, культура, економіка, стосунки між людьми, російська пропаганда й опір їй.

Водночас матеріали, які показують ці різні виміри життя в окупації, з'являються. Цього року на спеціальну номінацію конкурсу "Честь професії" для матеріалів про життя українців в умовах тимчасової окупації* надійшла 91 робота.

Серед них — розслідування, репортажі, документальні проєкти та історії про різні аспекти життя на ТОТ. Це показує важливу різницю: проблема не у відсутності журналістів, які працюють із темою, чи матеріалів про окупацію. Проблема в тому, що вони не формують достатньої системної присутності ТОТ у загальнонаціональному інформаційному просторі. Сильні окремі роботи не замінюють постійної уваги до того, що відбувається з українцями в окупації.

Якщо цей вимір зникає, ми можемо знати, що відбувається біля окупованої території, але дедалі менше розуміти, що відбувається всередині неї.

Колись Україні доведеться відновлювати зв'язки між людьми, повертати інституції, працювати з досвідом тривалої окупації та реінтеграцією громад. Робити це буде значно складніше, якщо роками ці люди та їхній досвід залишатимуться на периферії нашої суспільної уваги.

Тому питання не лише в тому, скільки матеріалів про окуповані території виходить сьогодні. Важливо, чи залишаються ці території частиною щоденної розмови про Україну, причому в контексті не лише бойових дій, а й людей, які залишаються там.

Що довше триває окупація, то складніше зберігати цей зв'язок. Росія послідовно намагається розірвати його — фізично та інформаційно. І що менше ми говоримо про людей в окупації сьогодні, то складніше буде відновлювати цей зв'язок у майбутньому.

Вадим Міський, програмний директор ГО "Детектор медіа", член Наглядової ради Суспільного мовлення

*Спеціальна номінація "Найкращий матеріал про життя українців в умовах тимчасової окупації" ініційована спільно ГО "Детектор медіа" та Програмою "Партнерство за сильну Україну", яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.