Чому знову не збили?

Що активніше росія обстрілює Київ, то частіше в соцмережах лунає "Чому збили не все?", "Де наші ракети?" і так далі. Голова Dignitas Fund Любов Шипович відповідає на розповсюдженні питання щодо ППО, Fire Point, реактивних шахедів та роботів.

Чому зараз?

Чому така активність почалася саме зараз, можна дискутувати. Думаю, вплинули політичні причини: з кожного чайника звучить, що в України закінчуються кошти, Європа нічого не дає, і ми на межі краху. Ворог відчуває, що треба просто піднажати й добити.

Якщо це справді його тактика, для нас це не погана новина. З того, що я знаю, я не вважаю, що наша ситуація аж настільки критична. Якщо ворог зараз кидає в бій максимум ресурсів, це теж частина нашого виснаження противника. На деяких "Геранях-5" і так званих "Бандеролях" уже стоять дуже дорогі двигуни: замість того щоб закидати нас дешевими "балалайками", росія переходить на дорожчі засоби.

А ще ворог погано розібрався в психотипі українця: нас дуже важко дотиснути. Звісно, від цього не легше містам, які зараз потерпають від атак. Тому варто чесно поговорити, що ми можемо протиставити цьому тиску — і чого не можемо.

Чому не все збивають?

Коли ми кажемо "ППО", то думаємо про момент збиття. Але протиповітряна оборона — це цілий комплекс, і починається він з виявлення. Якщо ми не бачимо, що ціль на нас рухається, збити її неможливо.

Радари — це не один типовий комплекс. Під різні цілі потрібні різні типи: один бачить пуск балістики, зовсім інший веде повільний дрон, тобто будь-яку ціль на дозвуковій швидкості. А тактичні радари, якими супроводжують ціль та допомагають її збити, мають відносно невеликий радіус дії — від 5 до 30 кілометрів.

Не треба бути великим математиком, щоб порахувати, скільки їх потрібно на всю територію України. У світі стільки просто не виробляють. Саме тому на картах прольотів шахед летить, потім зникає, а потім з'являється в зовсім іншому місці. Він не стає невидимкою: просто в цьому місці немає радарного поля, і ми можемо лише прогнозувати, де він пролітає. Без радара на конкретній локації навести на ціль неможливо. А якщо радар є, поруч ще мають бути засоби, здатні працювати саме по цій цілі.

Що по балістиці?

Коли на Київ летить балістика, зробити ми можемо небагато: крім Patriot, антибалістичного захисту в нас немає. Дефіцит ракет PAC-3 і навіть PAC-2, які потрібні Patriotʼу, у світі величезний. Країни не поспішають віддавати свої запаси, бо всі зрозуміли, що розраховувати треба на себе. Виробництво тривале. Європа законтрактувала ракети для України, але коли будуть поставки, невідомо: американці теж поповнюють власні склади, особливо після загострення на Близькому Сході.

Чи з'явиться власна антибалістика? Це складне питання не лише для нас. Систем, здатних збивати балістику, у світі одна-дві. Це багатомільярдні розробки з циклом у 10–15 років. Компанія Fire Point заявляє про роботу над антибалістикою і має певні успіхи, але скоріше за все це не буде рівень PAC-3. Швидкості, температури, висоти — фізично неможливо знайти тут швидке і дешеве рішення. Тож на магію, що за два місяці в нас з'явиться антибалістика, я б не розраховувала.

Чим збиватимуть реактивні шахеди?

З крилатими ракетами і дронами, які вже майже ракети, ситуація інша: тут значно більше і світового, і українського досвіду, і ширше коло рішень. Реактивні дрони наближаються до крилатих ракет, а засоби протидії крилатим ракетам відомі. Що вища швидкість, то передбачуваніша траєкторія: вмикаються математика і розрахунки.

Але це точно не буде один магічний засіб, як свого часу перехоплювачі для шахедів із двигунами внутрішнього згоряння. На низьких висотах потрібні одні засоби, на середніх — інші, на надвисоких — ще інші. Також не варто вкидати всі кошти в реактивні перехоплювачі з оптичним наведенням: вони чудово працюють у ясну погоду, але почалися дощові й туманні дні, коли навестися просто неможливо. До того ж треба розуміти, де брати для них двигуни і чи можемо ми виробляти чи купувати їх тисячами — бо саме стільки реактивних цілей на нас летить.

Непогано справляються ПЗРК, проте західні ПЗРК мають шалені ціни, і збиття стає неймовірно дорогим. Так, це дешевше за наслідки влучання. Але якщо щит значно дорожчий за меч, у якийсь момент меч переможе економічно. Тому ресурси треба розподіляти розумно.

Українські ПЗРК досить непогані, але виготовляються в обмеженій кількості. І тут питання до держави: чи не час розсекретити технологічні схеми виробництва певних ракет, ПЗРК, установок і віддати їх приватним виробникам? Мені здається, приватники швидше знайдуть ланцюги постачання і наростять виробництво.

Коли воюватимуть лише роботи?

Державні закупівлі налаштовані купувати те, що вже працює, кодифіковано і має замовлення. Новітнім розробкам і тестуванню в цій схемі місця немає. Brave1 дає гранти на інновації, і це чудовий інструмент. Але буває, що щось треба протестувати прямо завтра: купити, випробувати, відкинути як неробоче або, навпаки, підсилити. Жоден чиновник не погодиться за це платити: якщо не спрацює, його потім доганятимуть правоохоронці.

Саме цей розрив і закриває фонд Dignitas. Ми гнучкіші, можемо експериментувати. Ми також є містком між західними виробниками, українськими виробниками і військовими: рішення спершу випробовують на полігонах, потім у бойових умовах. А бойові умови для ППО в нас буквально над головою — далі Київщини везти західних партнерів не треба.

Зараз ми ведемо великий проєкт із модернізації класичного ППО: разом із кількома виробниками оснащуємо старі зразки новими технологіями, щоб вони працювали точніше, ефективніше й зручніше. Тестуємо і цілу низку безпілотних платформ.

Винищувачі F-16, армійська авіація, гелікоптери досі відіграють дуже важливу роль. Але ми хочемо прибрати людину з неба: коли летять цілі різних типів і працюють різні види ППО, пілот завжди ризикує. Тому ми працюємо над непілотованими платформами: великими літакового типу, які можуть піднімати на висоту дрони-перехоплювачі, нести ракети чи кулемети.

І тут велику роль відіграє штучний інтелект. На швидкостях понад 450 км/год людина фізіологічно погано справляється з керуванням і рішеннями. Для ШІ таких обмежень немає, лише технологічні: чи встигають обчислювальні потужності. ШІ вже допомагає шукати, ідентифікувати ціль й автоматично наводитися на неї. Але повна автономність небезпечна: рішення про ураження не варто повністю віддавати машині.

І ще одне. Що більше роботів в армії, то більше там потрібно людей. Людина, при всій своїй физиологічній крихкості, поки що може робити значно більше, ніж можуть робити роботи. Ми ставимо собі на мету замінити людину роботом, але це не буде виглядати так: люди пʼють коктейлі й дивляться, як роботи воюють. Якщо раніше логістична місія — це був один водій пікапа, то зараз один НРК обслуговує цілий взвод: майстерня, оператор, штурман, командир, водії. Те, що робила одна людина, подекуди роблять 15–20, але ці люди в більшій безпеці.

І що більше роботів на фронті, то більше людей нам потрібно у війську. Але розумних людей.

Любов Шипович, голова Dignitas Fund