Навколо України: боротьба за умови завершення війни — хто і чого домагається?
Переговори в Абу-Дабі ще не розпочалися, а вже отримали чимало авансів — аналітичних, експертних і дипломатичних. Навколо майбутньої зустрічі сформувалося ціле поле очікувань, прогнозів і трактувань.
Хотів би і я поділитися своїми міркуваннями щодо перспектив цього етапу переговорного процесу. Але почати варто не з прогнозів про те, чим він завершиться, а з простішого запитання: хто, власне, і за що торгується навколо України?
Показовим є вже сам склад російської делегації. Мединський знову її очолює, але цього разу представництво москви помітно посилене. До переговорів залучені представники дипломатичного відомства, військової розвідки та Генерального штабу. Підготовку до зустрічі путін обговорював особисто з членами Ради безпеки.
Це дає підстави припускати, що москва розглядає переговори значно ширше, ніж обговорення технічних параметрів припинення вогню. Її інтерес полягає не лише в закріпленні військових результатів агресії, а й у спробі домогтися політичних та безпекових змін, які обмежили б можливості України самостійно визначати своє майбутнє.
Для Трампа пріоритетом, схоже, є швидка домовленість, яку можна було б представити як його особистий дипломатичний успіх. Для путіна — угода, що дозволила б закріпити результати агресії та використати їх для перегляду архітектури європейської безпеки на користь москви.
Українська позиція принципово відрізняється від обох цих підходів. Для Києва припинення війни не може означати визнання права сили змінювати міжнародно визнані кордони, відмову від суверенного вибору або погодження на обмеження власної обороноздатності. Україна не може обміняти сьогоднішню тишу на відкладену загрозу нової війни.
Йдеться не лише про території. Йдеться про те, чи залишатиметься Україна повноцінним суб'єктом міжнародної політики, здатним самостійно визначати свою зовнішню та безпекову політику, обирати союзи й отримувати реальні, а не декларативні гарантії безпеки. Інакше переговори ризикують перетворитися на узгодження умов, за яких агресор отримає можливість продовжити досягнення своїх цілей іншими засобами.
Показовою є оцінка данського військового аналітика Андерса Пука Нільсена. Він звертає увагу на принципову різницю між українським і російським баченням переговорів. Україна готова обговорювати припинення бойових дій уздовж нинішньої лінії фронту, але без юридичного визнання окупації та за наявності надійних гарантій безпеки.
Для москви ж передача решти Донбасу — лише початкова умова для подальших вимог: обмеження української армії, зміни політичного устрою України та перегляду ролі НАТО у Східній Європі. Тобто за формулюванням "усунення першопричин конфлікту" фактично стоїть прагнення москви відновити сферу впливу й домовитися зі США про новий устрій європейської безпеки, в якому Україні відводиться роль об'єкта домовленостей.
Європа, своєю чергою, не хоче опинитися в ситуації, коли питання її безпеки вирішуватимуть без її участі. Але між усвідомленням цієї загрози та здатністю виступити єдиним політичним суб'єктом із достатнім впливом на переговорний процес усе ще залишається дистанція. Самої присутності європейців за столом, що поки також не є вирішеним питанням, для цього недостатньо.
Не варто недооцінювати й обставини, в яких Україна входить у цей процес: військовий тиск, систематичні удари по енергетичній інфраструктурі, залежність від зовнішньої допомоги та резонансні корупційні справи. Усе це створює додаткові проблеми для українського керівництва і може послаблювати його переговорні позиції. Тому особливо важливо, щоб внутрішні проблеми не ставали додатковим важелем тиску на Україну з боку її опонентів.
Можливо, ми спостерігаємо початок іншого процесу — боротьби за умови, на яких війна може бути припинена. І ця боротьба відбуватиметься не лише на фронті, а й за столом переговорів, у Вашингтоні, європейських столицях та в українській внутрішній політиці.
На моє переконання, головне питання сьогодні не в тому, чи вдасться Трампу посадити путіна за стіл переговорів, і навіть не в тому, чи вдасться їм про щось домовитися. Важливо, чи буде результат цієї домовленості сумісним із правом України самостійно визначати власне майбутнє та з безпекою Європи.
Для США це також буде серйозним стратегічним випробуванням. Якщо персональна домовленість із кремлем послабить довіру союзників до американських гарантій безпеки, її стратегічна ціна може виявитися значно вищою за короткострокові політичні дивіденди. Дипломатичний успіх президента ще не обов'язково означає стратегічний успіх держави.
Адже припинення вогню і завершення війни — не одне й те саме. А угода, яка не усуває причин агресії та не гарантує Україні можливості захистити себе, може виявитися лише паузою перед наступним етапом війни.
Євген Перелигін, надзвичайний та повноважний посол