Військовий аналітик Майкл Кофман: Ситуація на фронті не настільки критична, що Україна має домовлятися на будь-яких умовах
У 1991-му, ще до розпаду Союзу, родина 9-річного київського школяра Міші Кофмана разом із ним емігрувала до США.
Три десятиліття по тому в Україну повернувся американський військовий аналітик і старший науковий співробітник фонду The Carnegie Endowment Майкл Кофман, щоб в епіцентрі подій складати реальну картину подій російсько-української війни.
Кофман належить до "червонокнижного" типу військових аналітиків. Він оцінює ситуацію не за роликами на YouTube і постами в соцмережах. А на підставі того, що бачить і чує, коли раз на три місяці по кілька тижнів спілкується "в полях" з українськими командирами різних рівнів. Його спостереження і висновки можна зустріти на сторінках New Yorker і Foreign Affairs, Guardian і Economist.
– Я думав, що за ці роки з'явиться багато людей, які об'їжджають фронт і роблять об'єктивну військову аналітику. Але ні. За винятком колег з RUSI (британський Королівський об'єднаний інститут оборонних досліджень – УП), таких західних аналітичних команд, як наша, не зустрічав в Україні, – дивується Кофман.
Наприкінці січня 2022 року, відповідаючи на запитання "Буде війна чи ні?", він попереджав:
"Українські чиновники намагаються применшити ситуацію, аби стабілізувати ринки та заспокоїти людей. І я це розумію. Але краще диктувати наратив, ніж відкрито заперечувати реальність".
Майже чотири роки по тому в інтерв'ю "Українській правді" Майкл Кофман розповідає про головні тенденції російсько-української війни 2025-го і різнокольорових "лебедів", які можуть прилетіти в 2026-му.
Чому тактика виснажливого наступу не дає росіянам можливості для великого оперативного прориву?
Хто здатний швидше і якісніше адаптуватися до змін на театрі бойових дій?
Чи варто очікувати перемир'я найближчим часом, і чому Україна сьогодні не має погоджуватися на мир фактично на умовах капітуляції?
В чому помилялися західні аналітики напередодні повномасштабної війни?
А також про хорошу і погану новину для України, геймчейнджерів війни, протистояння двох культур управління в ЗСУ і про те, чому твердження Залужного про Третю світову є перебільшенням.
Польові дослідження війни
– Ви народилися в Києві, але виїхали до США з України дитиною. І ось майже 35 років по тому перевідкриваєте країну для себе…
– За час війни я пізнав країну набагато краще, ніж коли жив тут.
До початку повномасштабного вторгнення я приїжджав в Україну кілька разів, зокрема й після 2014-го року, але не так регулярно, як зараз. Побував не тільки у великих містах, а й у численних містечках і селах.
Місяць тому був у Добропіллі, там майже нікого не залишилося. Цього літа, в липні, ми зупинялися в селищі Покровське Дніпропетровської області, тоді це був центр життя військових. Тепер вже там не зупинишся. Це прифронтова зона, яка піддається ударам дронів противника.
Міста, які добре знаєш, вмирають, і це дуже сумно.
– Коли ви в Україні, здебільшого проводите час не в Києві, а в прифронтовій зоні. Якщо спробувати пояснити на пальцях для тих, хто не знайомий з азами військової аналітики – у чому суть вашої роботи?
– У 2022 році я не хотів робити військову аналітику на основі того, що бачив на екрані комп'ютера за тисячі кілометрів від зони бойових дій. Було складно зрозуміти, як саме воюють українські війська. На жаль, позиція адміністрації Байдена полягала в тому, що Америка не матиме військовослужбовців поблизу лінії фронту або навіть за межами Києва, і вони не хотіли підтримувати військово-аналітичну діяльність.
Щоб зрозуміти реальну ситуацію на фронті, треба "в полях" ставити детальні питання на різних рівнях – від корпусів і бригад до батальйонів і рот. Це дає можливість бачити війну з різної перспективи, тому що у комбата вона своя, у комбрига своя, у командира корпусу – своя. Також необхідно взаємодіяти з різними типами підрозділів на одному і тому ж оперативному напрямку. Все це я маю зібрати, звести в загальну картину і проаналізувати.
Якщо робити це кожні три місяці, то у тебе є більш об'єктивна картина еволюції бойових дій. Цю системну роботу неможливо замінити лише даними з відкритих джерел або комерційними супутниковими знімками. Вона не тільки розширює розуміння нинішньої війни, але й дозволяє винести уроки для будь-якої майбутньої війни з Росією, а також загалом зрозуміти зміни в характері сучасних воєн.
Більша частина моєї роботи не є публічною. Я працюю не один, а в команді аналітиків. Роботу організовуємо самостійно, але за підтримки Збройних сил України. Звісно, стежимо за тим, щоб не розголошувати інформацію, яка може нашкодити військовим діям України або створити проблеми для підрозділів, з якими спілкуємося.
Я б не сказав, що це дуже престижна і завжди приємна робота, особливо якщо ви повертаєтеся з інформацією, яку військові або політичні лідери не хочуть чути. Іноді наші висновки суперечать офіційній точці зору, але вони допомагають збалансувати дискусію. Зрозуміло, що я підтримую Україну, але при цьому оперую фактами, а не припущеннями і не пропагандою.
Підсумки 2025-го, війна на виснаження, хто краще адаптується
– На якому етапі війни ми зараз – майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення?
– Думаю, 2025 рік склався для України краще, ніж очікувалося. Можливо, нас чекає місяць – два стабілізації. Так само було і минулого року. Зазвичай набагато складніше вести наступальні дії з грудня до лютого.
Якщо характеризувати нинішній етап війни в цілому, то здебільшого це війна на виснаження з позиційними бойовими діями. Поширення високоточних засобів ураження і повсюдне спостереження на полі бою значно ускладнили для обох сторін проведення маневрів будь-якого масштабу.
Здатність сторін до оперативного прориву давно зникла, можливо, за винятком наступальної операції на Курщині у вересні 2024 року. Хоча навіть та операція була для України наступальною лише кілька тижнів, а більшу частину часу це була оборонна операція українського угруповання.
Виглядає так, що жодна зі сторін давно не може просунутися, але я б не сказав, що війна в глухому куті. Оборона України значною мірою базується на використанні безпілотних літальних апаратів у поєднанні з мінами та артилерією. Російські війська намагаються продавити лінію фронту. В основному атакують розсіяною піхотою, намагаючись здійснити інфільтрацію, або механізованими штурмами за підтримки легкомоторних військ.
Якщо дивитися на бойові дії в 2025 році, то можна подумати, що нічого кардинально не зміниться і в 2026-му. Але я на це не покладався б. Не все можна виміряти в захоплених або втрачених кілометрах. У війні такого типу набагато важливіше оцінювати ситуацію всередині протиборчих сил, оскільки зміна контролю над територіями є запізнілим показником.
2025 рік ознаменувався боротьбою за перевагу в зоні дії безпілотників між українськими та російськими підрозділами. Саме вона визначає ініціативу та відносний баланс втрат.
Ця війна не характеризується суцільними лініями оборони. Українські позиції являють собою розрізнені групи військ, розташовані на значній відстані одна від одної, і російські війська прагнуть їх обійти. Поле бою – перекриття зон дії безпілотників, де українські та російські позиції перемішані в містах. Присутність не означає контроль. Тому набагато складніше зрозуміти, хто що контролює, і лінія фронту перетворилася на набагато більш розмиту зону.
– Хто має перевагу у війні на виснаження – Росія, яка володіє більшим мобілізаційним ресурсом і стабільною підтримкою партнерів на кшталт КНДР, що не залежать від виборчих циклів, чи Україна, чий мобілізаційний ресурс виснажений, а підтримка партнерів підвішена?
– Війна на виснаження – це не тільки ситуація на фронті. Це ще й стратегічні ударні операції, і удари по критично важливих об'єктах інфраструктури, включаючи війну проти російських танкерів у Чорному та Середземному морях.
Так, з одного боку, Росію підтримують Китай, Північна Корея, Іран. З іншого, Україні допомагає коаліція країн, у яких набагато більше сил і ресурсів, незважаючи на те, що вони вже багато в чому вичерпали запаси військової техніки на складах. Але на сьогоднішній день війна вже не визначається кількістю важкої бронетанкової техніки та артилерії, як було в перші роки.
Якщо подивитися на стратегічному рівні, я б сказав так: на коротший термін Росія має перевагу в живій силі та матеріальних засобах. Її ударна кампанія зосереджена на енергетичній інфраструктурі, а зараз у нас настала зима. А українська ударна кампанія зосереджена на економічних ресурсах Росії та її здатності продовжувати війну. Це впливатиме на наступні 6+ місяців.
Інтенсивні наступальні операції – не сезонна кампанія. Вони часто проводяться цілий рік, починаючи з лютого, і тривають до кінця грудня. Тобто реально активні бойові дії в цій війні тривають 10+ місяців.
Цього року Росія зробила ставку на тактику інфільтрації та наступальні дії силами легкої моторизованої техніки. Тому вони втрачають менше броньованої техніки, але дуже багато людей. Ми бачимо уповільнення вже в грудні через те, що у них були великі втрати за останні кілька місяців.
Якщо подивимося на живу силу, цього року, найімовірніше, понад 90% контрактників, яких набирала Росія щомісяця, пішло на покриття втрат. Росія вже не може нарощувати свої сили, як це було в попередньому році. Якщо нинішні тенденції збережуться, у них виникнуть проблеми з укомплектуванням особового складу в підрозділах і з наявністю робочої сили в наступному році.
У Росії більше людей, але у неї критично не вистачає робочої сили в країні. Тобто з функціональної точки зору, в Росії практично немає безробіття. Знайти людей для війни і для військово-промислового комплексу обходиться для економіки дуже дорого.
Що це нам показує? Велике питання, чи здатні вони продовжувати бойові дії такої інтенсивності з такими втратами ще 12 місяців.
– Хто сьогодні демонструє кращу гнучкість і адаптивність?
– Я б розділив ваше питання на дві частини. Перша – про інновації на тактичному рівні. Друга – про те, хто системніше масштабує їх на фронті протяжністю 1200 кілометрів.
Сказав би так: обидві армії здатні до адаптації, при цьому Україна швидше застосовує інновації, а Росія краще копіює і масштабує їх.
Українські Сили оборони виглядають як система військових стартапів, кожен з яких пов'язаний зі своїми лабораторіями, виробниками тощо. Через це українська армія, як правило, випереджає російську в інноваціях, у застосуванні нових тактик.
Але коли справа доходить до того, хто краще адаптується як система, Росія часто має перевагу. Їхнє військове керівництво ухвалює рішення повільніше, але там, де вони бачать технологічні та тактичні підходи, які ефективно працюють і дають реальну перевагу, вони їх копіюють і потім масштабують.
Я знаю багато українських підрозділів, які намагаються не демонструвати на відео, як вони застосовують свої дрони, і не показують своїх підходів. Тому що бояться, що їх скопіюють.
Україна теж здатна на масштабування дронів, РЕБ тощо, але, на жаль, вона в цьому залежить від капіталу Заходу. В інших областях проблеми пов'язані з недоліками в західному оборонно-промисловому виробництві.
Як ви бачите, на Заході довго гальмували з виробництвом боєприпасів для артилерії. А потім, коли ми дійшли до виснаження ППО і ПРО, протиповітряної і протиракетної оборони, теж були великі складнощі з масштабуванням виробництва перехоплювачів, ракет і різних систем, яких потребує Україна.
На щастя, Росія стикається з аналогічними проблемами зі своїми власними боєприпасами для систем ППО і також стала залежною від зовнішніх поставок артилерійських боєприпасів.
Радянська спадщина в ЗСУ, геймчейнджери війни, Третя світова
– Якою мірою політична доцільність переважає над суто військовою логікою при ухваленні рішень військово-політичним керівництвом України? Наприклад, чи виправдана тактика утримання до останнього кожної посадки?
– Завдання будь-якої військової стратегії – пов'язати бойові дії з політичною метою війни і з тими завданнями, які політичне керівництво ставить перед військовими.
Підхід "ні кроку назад" створює обмеження, які не допомагають вести маневрену і мобільну оборону. Через це армія повинна вести позиційну оборону і намагатися зачепитися за кожне селище і за кожну посадку.
Часто можна почути, що Україна використовує таку тактику для виснаження російської армії, але ті, хто в темі, розуміють, що українським військовим на зміну позицій і на відступ з будь-якої посадки треба мати схвалення на дуже високому рівні. І система, яка так працює, звичайно, обмежена цими підходами.
– Мікроменеджмент, брехня, яку доповідають нагору, "паперові генерали", про яких нещодавно писав командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький. Ви бачите в цьому системну проблему української армії чи стиль управління вищого командування?
– Очевидно, що в українському війську є напруга між двома культурами. З одного боку, культурою нової армії, інновацій, самостійності на рівні молодшого офіцера при прийнятті рішень на полі бою. З іншого – культурою централізованого командування, яку часто визначають як радянську. До речі, це неточно і не дуже правильно.
Радянська система була здатна і на масову мобілізацію, і на великомасштабне застосування військ у конвенційній війні: з ешелонами командування – на рівні полку, дивізії, загальновійськової армії тощо. Була культура централізації, але при цьому кожен ешелон мав своє завдання і свою зону відповідальності.
Українська армія в деяких аспектах успадкувала негативні елементи радянської військової культури, але при цьому забула про інші. Думаю, найточніший опис – це армія, яка перебуває в процесі трансформації, однією ногою в минулому, але багато людей намагаються вивести її в майбутнє.
Елементи радянського менталітету все ще існують, але без тієї системи управління, підготовки, організації та розуміння розподілу обов'язків.
Україна розпочала цю війну без органічної системи управління військ вище бригади. Армією керували тимчасові, я б сказав, феєричні органи типу ОТУ (Оперативне угруповання військ), ОСУВ (Оперативно-стратегічне угруповання військ), ТГ (Тактична група) з постійною ротацією кадрів, які там опинилися після відставки або без військового досвіду. На щастя, їх нарешті прибрали цього року, але це вже четвертий рік повномасштабної війни.
Перехід на систему корпусів (хоча на практиці це дивізії) я вважаю позитивною тенденцією, але з одним уточненням. Корпус повинен бути уповноважений вести бойові дії у своїй зоні відповідальності. Вся ідея корпусної системи саме в цьому і полягає, а якщо такого не буде, то система центрального командування і мікроменеджменту просто нівелює переваги корпусної системи. Деякі підрозділи вже проявили себе в бою, іншим знадобиться час, щоб перетворитися на згуртовані бойові формування.
Тому те, про що ви говорите, – це, з одного боку, системна проблема культури управління армією в цілому, іноді – проблема міжособистісних відносин. В умовах війни вносити корективи непросто, тому я думаю, будь-яка критика повинна бути виваженою.
– У Гаррі Гаррісона є оповідання "Абсолютна зброя" – про винахід лука, завдяки якому вдалося перемогти людей з палицями і кам'яними списами. Сьогодні улюблене слово багатьох – "геймчейнджери". Чи справді існує "срібна куля", здатна змінити хід війни?
– Я вважаю, що це неправильний підхід до тривалої конвенційної війни. Геймчейнджери можуть бути, якщо війна короткострокова. Наприклад, в останній війні між Вірменією та Азербайджаном, яка тривала менше ніж 90 днів, дрони стали для азербайджанців геймчейнджерами. У Вірменії на адаптацію не було достатньо часу, сил і засобів.
Часто виникає тенденція зациклюватися на нових технологіях, але це дуже поверхневий погляд на війну. Існує також безліч невдалих історичних аналогій. Всі ці історії про те, що танки змінили хід Першої світової війни, не мають відношення до реальності. І танки, і авіація в Першій світовій мало що змінили на полі бою.
Що робить технічне або тактичне нововведення настільки значущим, що воно змінює динаміку на полі бою або способи ведення бойових дій? Є технології, які спочатку використовують, а потім масштабують, і вони можуть створити тимчасову перевагу однієї зі сторін під час проведення наступальної або оборонної операції. Але це на оперативному, а не на стратегічному рівні. Особливо якщо війна йде з противником, здатним знаходити способи протидії або копіювати ваші підходи і застосовувати подібні типи систем.
Другий момент: геймчейнджери – це не суперзброя, як багато хто думає, не "срібна куля", а зміни в оперативній концепції, структурна адаптація до нових умов, зміни в структурі збройних сил, в системах командування військами. Ось це змінює здатність армії воювати.
Ми часто не помічаємо, скільки допоміжних технологій потрібно для того, щоб система озброєння запрацювала і стала ефективною. Україна зробила це в кінці 2023-го і в 2024-му. Україні треба було знайти спосіб, як воювати, незважаючи на те, що Росія мала перевагу в живій силі й матеріальних ресурсах. І в основному через це пішла "лінія дронів" і всі інвестиції в безпілотні сили.
Коли армія знаходить нову технологію, вона просто додає її до конвенційних підходів. Наприклад, безпілотні літальні апарати, вперше застосовані в цій війні, спочатку використовувалися для розвідки і коригування вогню традиційної артилерії. Генерали зазвичай так і думають: ось щось нове, просто додамо до того, що у нас вже є. А з часом вже розглядають це інакше: що потрібно змінити, щоб з цього виросло нове бачення війни, нова концепція застосування сил?
Йдеться про системний підхід, що вимагає змін у всій військовій системі, щоб вести бойові дії по-іншому – це набагато більше, ніж просто впровадження нової технології.
Окрема зброя або технологія не можуть стати фактором, що змінює правила гри. Самі по собі нові технології призводять до циклів адаптації та протидії. Спочатку безпілотники різних типів протидіяли засобам радіоелектронної боротьби, а тепер їм протидіють інші безпілотники.
– Чи згодні ви з думкою Залужного про те, що війна в Україні має все більше ознак Третьої світової?
– За цією логікою майже будь-яка війна, яку я можу пригадати, стає "світовою". Наприклад, війна в Афганістані – в ній брали участь країни-члени НАТО. В'єтнамську війну теж можна було б вважати "світовою".
Так, підтримку Україні та Росії надають багато країн – більша частина країн Заходу, Китай, Північна Корея. Корейці воювали на російському боці в Курську. На боці України воюють небагато іноземців, з деякими з них я знайомий особисто. Але це незначна кількість у масштабах воюючих армій. А головне – особливість світових воєн у тому, що події відбуваються в різних регіонах світу і на різних театрах бойових дій.
У 2025-му ми бачимо розширення зони бойових дій, вже не обмежених кордонами України і Росії, наприклад, коли Україна атакує російський "тіньовий флот". Один із трендів року, що минає – горизонтальна ескалація. Стратегія США і НАТО утримати розширення конфлікту не працює: ризики регіональної ескалації зростають.
І все-таки я б назвав цю війну регіональною, а не глобальною.
Умови перемир'я, роль США, допомога союзників
– Хто зараз більше потребує перемир'я – Україна чи Росія?
– З одного боку, перемир'я потрібніше Україні. Але головне питання – на яких умовах.
Я б сказав, що ситуація на фронті не настільки критична, що Україна має домовлятися на будь-яких умовах. Європейці оголосили, що знайшли варіант, як фінансуватимуть українські потреби на наступні два роки. Росія ще довго воюватиме за ту частину Донецької області, яку хоче отримати без бою на своїх умовах миру. І навіть після виходу з Покровська я не бачу великих шансів, що буде прорив з їхнього боку або фронт посиплеться. Зараз важка ситуація для України, але восени 2024-го багато що виглядало гірше.
У 2025-му Путін зробив дві ставки. Перша – якщо вони будуть тиснути, то рано чи пізно фронт десь посиплеться, підуть прориви на оперативному рівні. Цього не сталося. Навіть незважаючи на локальні прориви в Добропіллі, в Запоріжжі, українська армія тримає оборону і здатна стабілізувати ситуацію.
Друга ставка Путіна – на те, що російська дипломатія зможе вивести з гри Сполучені Штати. І якщо це станеться, то вся допомога Заходу піде разом із США. І тоді знову-таки фронт обвалиться, оскільки без військової та фінансової підтримки важко уявити, як Україна може його утримати.
Жодна з цих двох ставок Путіна в 2025 році не зіграла.
– На вашу думку, наскільки переговорні позиції України та Росії відповідають реальному стану справ на фронті?
– Цілі, яких хоче досягти Україна в цій війні, у 2025-му стали набагато більше відповідати реальності на фронті та боєздатності української армії.
І навпаки – російська переговорна позиція, на мій погляд, далека від можливостей та ефективності збройних сил РФ. Ті умови миру, які вони пропонують, ґрунтуються не на досягненнях, а на тому, чого вони хочуть досягти. Але при цьому ніхто не може передбачити, чи вистачить їм ресурсів підтримувати таку інтенсивність бойових дій ще рік або довше.
Думаю, очевидно, що вони хочуть домогтися шляхом переговорів того, чого не змогли досягти на полі бою.
– Наскільки велика ймовірність виходу США з мирного процесу?
– Мінімальна. Тому що США якраз зосереджені на цьому і просувають мирний процес.
У цьому є і хороша, і погана новина для України.
Як казав один із моїх улюблених письменників Оскар Вайльд, є дві трагедії в житті: одна – коли не отримуєш те, що хочеш, а інша – коли отримуєш. І в даному випадку невідомо, що гірше для України.
– Якщо США все ж таки виходять з мирного процесу і накладають ембарго на поставки зброї, технологій військового або подвійного призначення та розвідданих, чи має Європа потенціал, достатній для підтримки України?
– Скажу так: замінити цю допомогу економічно – так, можливо. Тому й створили систему PURL, яка дозволяє європейцям закуповувати в США для України критично важливе озброєння.
Технічно – ні. Частково можливо, але не повністю, і вони не можуть замінити американські системи або боєприпаси до них. Оскільки є системи і боєкомплект, яких Україна потребує, що виробляють тільки Сполучені Штати. Те саме і з розвідданими, їх просто не можуть своїми силами забезпечити європейські партнери.
Україна вже виробляє чималу частину того, що вона потребує для ведення бойових дій. Звичайно, з великими винятками – ППО, ПРО, різні типи високоточного озброєння. У наших європейських партнерів і союзників розвивається здатність до виробництва таких систем, але повільно. На жаль, не знаю, наскільки вона встигне розвинутися в достатній мірі для потреб України протягом цієї війни.
Флешбеки та прогнози
– Перш ніж перейти до прогнозів на наступний рік, зробимо флешбек у минуле. За два дні до початку повномасштабного вторгнення у Foreign Affairs вийшов ваш текст "Russia's Shock and Awe". Як і більшість західних аналітиків, ви давали небагато шансів Україні протриматися довше ніж кілька місяців. Що це було – переоцінка можливостей Росії, недооцінка здатності України до опору?
– Так, я пам'ятаю цю статтю, вона відображала загальноприйняту думку того часу. Тільки заголовок не мій, а редакційний, клікбейтний – у мене тоді не було часу сперечатися з редактором.
У тій статті моїм завданням було описати не всі можливі сценарії, а найгірший, де Україна зазнає поразки в конвенційній війні. В січні у виданні "War on the Rocks" вийшла інша стаття, більш повна, в якій я описував різні сценарії російського вторгнення.
Думаю, американські військові аналітики були праві в своїх оцінках, що Росія розглядала саме варіант повномасштабного вторгнення в Україну з метою окупації значної частини країни, захоплення політичного керівництва і зміни влади. Нагадаю, що багато європейців, у тому числі мої колеги в Україні, не вірили, що Росія планує повномасштабне вторгнення.
Існує міф, що західні аналітики або співробітники розвідки вважали, що Київ буде захоплений за три дні, або що Україна програє війну протягом тижня. Це не так, і, на мій погляд, більшість людей, які говорять про такі оцінки, ніколи їх не бачили.
Загальна думка полягала в тому, що Україна, ймовірно, програє початковий етап війни, але Росія не зможе повністю окупувати країну або встановити над нею повний контроль. Я впевнений, що якщо ми вивчимо офіційні українські оцінки, плани і рішення, зроблені до повномасштабної війни, вони також виявляться досить цікавими для обговорення.
Але військову стратегію застосування сил і військ та концепцію операції ми неправильно оцінили. Тому що ми оцінювали її раціонально і логічно. Ми припускали два основні напрямки: Київ і спроба оточення українських військ на сході країни. Втім, російський план передбачав одночасний наступ за численними напрямками, без підготовки до затяжної війни, по суті coup de main.
У нас було дуже мало інформації про українську армію, про плани оборони. І готовності до оборони, якщо чесно сказати, ми не бачили. Експертизи щодо української армії у нас майже не було. Та й звідки вона б з'явилася? В той час не було особливого інтересу до цієї теми, і ніхто не фінансував дослідження про збройні сили України.
Зараз я багато думаю про 2021–2022 роки, про те, чого ми не врахували, про що мало знали і що неправильно оцінили. У підсумку, ми переоцінили військовий потенціал Росії та її здатність здійснити вторгнення. Ми недооцінили військові можливості України, і багато чого нам було невідомо. Нарешті, у нас були істотні прогалини в знаннях, і ми неправильно оцінили план російського вторгнення, а також взаємодію наступальних і оборонних дій у початковий період війни.
Я часто обговорюю цю тему з колегами, які займаються військовою аналітикою Китаю. Вважаю, що при першому ж випадку масштабного застосування збройних сил цієї країни, яких ми давно не бачили в дії, теж буде багато сюрпризів. Можу побажати колегам успіхів, тому що на ці граблі я вже наступав під час російсько-української війни.
– Прогнози – невдячна справа. І все ж таки: звідки можна очікувати "лебедів" у 2026-му?
– З "чорними лебедями" такий парадокс: якщо ти можеш їх передбачити, вони вже не лебеді, а качки.
На що б я звернув увагу в наступному році. Перше: війна йде 3–4-місячними циклами, коли одна зі сторін застосовує нові технології або тактику, а інша адаптується і знаходить відповідь. Більшу частину 2025 року ми спостерігали масштабне виробництво різних типів дронів російською стороною, якісне поліпшення застосування ними безпілотних сил за рахунок підрозділів типу "Рубікон". Важливо, як ЗСУ адаптуються до цих нових умов і чим зможуть відповісти.
Мене цікавить, як Україна застосовуватиме мідлстрайк – високоточне озброєння і системи розвідки на відстанях від 30 до 300 кілометрів. Це ключовий недолік Сил оборони на сьогоднішній день, оскільки більша частина ударних засобів сконцентрована на кілька десятків кілометрів. А потім вже йдуть далекобійні дрони. Між ними дуже великий проміжок простору, де є кардинальний дефіцит засобів з українського боку.
Думаю, що ескалація ударних кампаній і розширення війни стане одним із ключових "лебедів": українці б'ють по російських танкерах, росіяни розширюють ударну кампанію, зокрема з порушенням повітряного простору країн НАТО. У листопаді, якщо пам'ятаєте, росіяни вдарили по танкеру LPG, який стояв у терміналі в районі Ізмаїла, піднялася тривога, навіть була евакуація декількох румунських сіл.
Війна набуває все більш регіонального характеру. Питання в тому, як на це будуть реагувати інші гравці, регіональні актори типу Туреччини і міжнародна спільнота.
Є ще й міжнародний фактор, звідки можуть прилітати "лебеді". Згадайте, як відволікла ресурси і увагу 13-денна війна Ізраїлю з Іраном, ударні кампанії проти хуситів.
Уявіть, якщо наступного року буде військова операція проти Венесуели або війна Китаю з Тайванем. Найімовірніше, не буде, але наскільки це змінило б загальну картину і підтримку США України? Звісно, кардинально змінило б.
Всі інші конфлікти не чекатимуть закінчення цієї війни. Їх важко передбачити, але вони точно будуть на неї впливати.
Війна за своєю логікою – це нестабільна система. Багато що змінюється кожні 3–4 місяці. Є зміни технологій, тактики, підходів, які проявляються на полі бою. А ми часто розглядаємо майбутні події за логікою минулих, будуємо прогнози, базуючись на тому, що вже спостерігали. В цьому і полягає головна складність прогнозування. Багато що ґрунтується на минулому, але єдине, в чому можна бути впевненим, це те, що зміни неминучі.
Севгіль Мусаєва, Михайло Кригель – УП