Українці воюють з любові

До повномасштабки я дивилась серіали, де головною проблемою було питання екології чи ресайклінг речей. Ми жили в світі, де треба берегти екологію, а навколо – Гаррі Поттер, аніме та ресторани. Пам'ятаю, як на початку лютого 2022 ми з друзями довго емоційно обговорювали, чи треба їсти суші в ресторані одноразовими паличками чи краще носити з собою палички в чехольчику. Навіть посварились з подругою. Вона казала, що треба носити з собою, але замовляти дешеві палички на Аліекспрес – неправильно бо збільшує цей, як його, слід. Чи викид. Слід і викид.

І тут раптом світ тріснув навпіл і нам, власникам ультімейт підписки на Х-боксі, довелось іти в окопи. Неправду кажуть, що вони схожі на окопи першої світової війни. Ні, вони не схожі, це і єсть ті самі окопи. Просто тепер у ворога значно більше способів нас убити.

Ми поклали пульт від кондиціонера на матрас з Jusk та пішли, щоби воювати, жити в ямі посередині поля та стріляти з автомата у ворога. Щоби, можливо, померти заради інших. Які глупі шекспірівські страсті, да? Запитайте чат GPT, що він думає про самопожертву. Він скаже, що це властива людям нерозумна поведінка. І помилятиметься, бо не всім людям властива ця нерозумна поведінка.

Люди не хочуть воювати, люди хочуть жити життя. Завжди хотіли і зараз хочуть. Діди наші і баби хотіли, з такою самою силою, хоч і жили без доставки продуктів. Нам здається, що вони були трошки не такі живі. Але ні, у них був секс, була смерть і була любов.

Армія – то машина часу. Вона переносить у девʼятнадцяте сторіччя. В часи панталон, суфражисток, пічного опалення, волосся на лобку і під пахвами, простих знарядь праці та мисливства. Тому у нас в підрозділі дуже цінувалися люди, які виросли в селі.

Ми, батальйон сформований з киян, і тому ми не знали відповідей на безліч важливих питань. Як розпалити пічку вологими дровами? Як почистити колодязь, щоб там з'явилася вода? Що робити з конем, який ходить по селі, кричить і кусається? Серйозно, є багато неочевидних проблем, коли переносишся на два століття назад. От, наприклад, ми зазвичай жили в закинутих хатах поблизу лінії фронту. І якось восени на нашу хату напали миші. Це не значить, що в хату зайшли дві приємні пухнасті мишки і вкрали сир, ні. Десятки мишей ночами гризли стіни старенької сільської мазанки. Я лежала при світлі каганця і думала, що вони зараз з'їдять всю хату, а потім мене.

Війна це інший, доволі хріновий світ. Люди не хочуть туди. Люди хочуть в безпеку, в Варшаву.

Був у мене до повномасштабки колега Віталік. Він мав білосніжні кросівки, які чомусь виглядали занадто великими на його ногах, вечори проводив в спортзалі та часто повторював що "справжній мужик має належати всім жінкам, а не якійсь одній". Хоча я не памʼятаю, щоби хтось питав його думку на цю тему.

Після початку повномасштабної війни я рік не чула про нього. Аж раптом він написав мені в месенджері зі своєї нової квартири в Варшаві:

– А як ти тримаєшся морально, шо помагає? Бо мені так морально важко.

Пишу йому зі свого сирого підвалу в районі міста Бахмут:

– Та ніяк я не тримаюсь. Я ще в перший тиждень в армії мала би зійти з розуму, просто встати в повний зріст посеред прифронтового села і кричати, кричати, кричати. Так би мене в дурку і забрали. Там я теж кричала би в перервах між обідом і вечерею, по чотири години на день, до самої смерті. Але я якось перетерпіла, навчилась дихати напівобʼєму грудей і вірити на чверть мрії. Мені було надто стидно поїхать в дурку, поки інші тримаються.

Віталік:

– Ееееее… Ти щось таке незрозуміле говориш.

Я:

– Ок, вибач. Попіл героїв стукає в моє серце!

Віталік:

– Ааа, понятно, оце ти молодець, залізна людина, я б так не зміг.

Я:

– Чуєш, а як в тебе виходило так помить кросівки, щоб вони виглядали такими білими?

– Що?

– Кросівки. В тебе завжди були кросівки, як нові.

– Ааа, так Доместосом. Ллєш Доместос на зубну щітку і треш підошву. Але в жодному випадку не шкіру, тільки підошву. Спробуй обовʼязково.

– Спробую – кажу я і дивлюсь на свої грязні берці кольору "койот".

Я думаю, що Віталік зміг би воювать. Кожен би зміг. Немає нічого такого геніального в тому, щоб помиться холодною водою з бочки, попрати носки руками в тазу, взять автомат і поїхати на пікапі чергувати в бліндаж, поки росіянин намагається тебе вбить з усіх видів зброї. Для цього не треба багато сил. Он, навіть діди справляються. Просто треба забути все, що ти знаєш про Гаррі Поттера. Нетфлікс та екологію. Кинути ці знання в Стікс, так би мовити. На переправі біля стели з написом "Донецька область".

У Віталіка в Польщі все складається чудово, але йому чомусь соромно зі мною балакать. Поступово більшість людей в тилу починають вважати пацанів в армії трошки більше героями і трошки менше людьми. "Їм не так сильно хочеться жити, вони – воєнні. Вони – інші, мотиви в них інші, а бажань майже немає. Нам не понять, ми б так не змогли. Це тепер не люди, а функції", – думають про військових люди. Дівчат починають ненавидіти.

– Що ти забула там, серед грубих мужиків? Ти завжди була якась сумашедша – каже мені Віталік і підозрює, що я тут заради мужа хорошого.

– Чому? Бо я мала великий гріх народитись жінкою.

Хлопець в армії. Всі:

– Бухий проспав виїзд на позиції? Ну буває, втомився, дамо йому попередження і пожалієм.

– Не може знайти координати на карті? Ну, бо це складно, було мало навчань, не всім дано.

– Розігнався по приколу на трасі до 200 кілометрів і перевернувся на дах? Оце по-нашому, ризиковий козак!

Дівчина в армії. Всі:

– Поки не здасть зборку, разборку і теорію – зброю не дамо!

– В окопи не пускать, бо комбат запрітив. От, канєшно, безполєзні ці жінки, не сидять зі всіма в окопі.

– В смислі ти не розумієшся в армійських документах? Сідай і вчись, будеш замінять замполіта, коли він у відпустці. Є цицьки – значить є уважність і хист до діловодства.

– Машину побило уламками в трьох місцях і вона не заводиться? Ну понятно, це ж дєвочка, хто її взагалі за руль пустив.

Поблизу кожного воїна стоїть міф і шепоче йому на вухо казки про хрестоносців, Вальгаллу та вільне козацтво. За дівчиною немає нічого. Пустота. Є лише народний шепіт – шукає мужа, погана мати, нереалізована, спорчена, жадна до грошей.

Так, рольовою моделлю для жінки може бути відома військова з інстаграму. На рекламних банерах армії попадаються дівчата в формі. Але всі ці сучасні конструкції не замінять тисячоліть людського пошуку відповіді на просте солдатське: "Чому я?" – заточене під чоловіка. Розпаковуючи це питання можна віднайти цілий всесвіт. Щоправда, повна розпаковка доступна тільки в бліндажі. Там можна місяцями перераховувати свої втрати.

"Чому саме я втратив родину і дружина знайшла собі іншого в Німеччині?", "Чому саме я втратив карʼєру, а колеги живуть як жили і ходять в пʼятницю в паб?", "Чому саме я втратив роки життя?".

І так аж до головного питання: "Чому саме я маю померти?".

Тут вступає міф, він як турботлива нянька заколисує солдата:

"Бо ти – воїн",

"Бо ти хижах в своїй зграї",

"Бог воїнства чекає на тебе в райских чертогах",

"Це еволюція твоєї мужності та справжності".

Міф порівнює солдата і каже: "Ти ж не баба. Чоловіки, які залишилися в цивільному житті – це не чоловіки. А жінок та дітей ти зобовʼязаний захищати за своєю природою".

Кого за міфом має захищати двадцятирічна снайперка? Чому саме вона? Чи пустять її в Вальхаллу?

Я майже впевнена, що все буде як в армії, тому Одін скаже: "Ні разу не бачив жінок в бою. До речі, в бій ми жінок не берем. А краще б ти дома сиділа".

Міф не пускає її до воїнства за фактом наявності грудей. Міф не приготував для неї пояснень, заспокійнивих мрій і надії. Тому і шукають дівчата опори в казках про відьом, про знахарок і віщуній. Цього замало і жінки воюють без опори, без няньки.

Втім, все це лише спосіб зменшити біль. Війна триває, її зарано аналізувати. Зараз головне зігритись, смачно поїсти, прожити ще один день і любити в ньому когось. Пошук сенсу лише вводить в оману ніби у нас є сенс.

Пані та панове, не шукайте сенсів на війні. Їх тут забагато розкидано літературою. Особливо багацько розкидав Ремарк. Всі вони тимчасові, непевні. Сенси бояться крові, як мікроби – Доместосу.

Під час пошуку сенсу на війні можна випадково застрелитись. Тоді побратими надінуть на твоє мертве тіло бронежелет і каску, а командир напише "пряме влучання ворожого снайпера", аби твоя мама отримала посмертні виплати та блискучу, красіву медаль. Чому? Бо люблять. Бо в армії ви велика, хоч і дивна, родина.

Під час пошуку сенсу в тилу можна випадково зрадити чоловікові, родині, країні і навіть самій собі. Можна стати пафосною і пустою, як розважальна дитяча іграшка. А можна заблукати поміж сенсами і втопитись в міцних алкогольних напоях.

Тому, пані та панове, не шукайте сенсів, шукайте любові. Любов існує. На крові вона тіки швидше росте, як паличка золотистого стафілококу. Любові багато, вам вистачить і ще зверху стане.

Нам всім більше нічого не лишається, окрім любити.

Аліна Сарнацька, ветеранка, письменниця, PhD в галузі соціальної роботи

Есе підготовлено в рамках опенколу Української Феміністичної Мережі