Небойова втрата ментального здоров’я

У будь-якому селі ви побачите алею героїв — великі портрети захисників і захисниць, які віддали своє життя у війні за незалежність. Це найстрашніша і найочевидніша ціна війни. Її неможливо не побачити. Її неможливо не назвати.

Так само ми поступово вчимося говорити про інші видимі втрати: полон, зникнення безвісти, поранення, ампутації, довгу реабілітацію. Для цього з'являються програми підтримки, фонди, центри реабілітації, окремі журналістські історії. І так має бути.

Але війна руйнує не лише тіла, будинки й міста. Вона руйнує сім'ї, зв'язки між батьками й дітьми, нормальне дорослішання наших дітей, наше ментальне здоров'я. Ці втрати не стоять на алеях героїв. Їх не завжди видно збоку. Про них складніше говорити, бо поруч завжди є внутрішній цензор: ти живий, руки й ноги на місці — чого скаржишся?

Я не хочу ставити знак рівності між смертю, полоном, пораненням і втратою сімейного життя. Це різні речі. Але всі вони — наслідки однієї війни. І якщо ми не навчимося говорити про невидимі втрати, вони просто залишаться всередині мільйонів людей.

Я говорю про батьківство, материнство, сім'ю та нормальне дорослішання наших дітей.

Уявіть собі: ви пішли служити з початком вторгнення. Ваша дружина та діти — у безпечній Європі, подалі від ракет та шахедів ворога. Усім тяжко, всі на стресі: вам, бо ви на фронті; їм — бо вони в чужій країні та в чужому суспільстві вимушені адаптуватися на умовах місцевих маргіналів.

Замість того, щоб навчити вашу дитину ходити, читати, плавати чи кататися на велосипеді, ви можете лише побачити її обличчя на екрані смартфона. Добре, коли вашій дитині 12 чи 13 років і у вас уже є спільні спогади. А коли доньці чи синові рік чи два? Вони потім не впізнають тата, який раз на пів року може приїхати у відпустку.

"Я втрачаю найцінніше з життя мого сина", — говорив мені один із багатодітних батьків, син якого живе в Канаді, поки тато воює.

Або уявіть іншу ситуацію. Ваша родина живе в Польщі чи Німеччині, адаптується до місцевого життя, ви звикаєте до армійського побуту, втрат побратимів, штурмів ворога. Проходить два чи три роки, і ваша сім'я розпадається. Не тому, що ваша дружина вас зрадила чи зрадили ви. Просто така сумна статистика. Певний відсоток пар не витримує випробування відстанню. Так влаштована людська психіка. І тепер ви не знаєте, за що ви воюєте. За свою країну? Так, цього не відняти. Але раніше була ця надважлива мотивація: я тут, аби мої діти, моя дружина жили в мирній та вільній країні. Так воно і відбувається — вони тепер живуть у вільній країні, просто країна інша: Польща, Німеччина чи Чехія. І дружина тепер не ваша, а колишня. Діти ваші, але не факт, що тепер у їхньому житті не з'явиться інший тато.

За даними Eurostat, навесні 2026 року в ЄС під тимчасовим захистом перебували понад 4,3 млн людей, які втекли від війни в Україні. Найбільше — у Німеччині, Польщі та Чехії. Більшість серед них — жінки та діти. Тобто йдеться не про окремі родинні драми, а про масове розділення українських сімей.

Польська статистика дає ще один важливий штрих. У 2024 році українці були найчастішими іноземними партнерами в шлюбах із громадянами Польщі. Це не пояснює, скільки українських родин розпалося через війну. Але показує інше: за роки розлуки люди не просто чекають. Вони адаптуються, змінюються, будують нові зв'язки й нове життя.

Іноді про це пишуть у блогах чи соціальних мережах, але в дуже ідіотському ракурсі — звинувачуючи жінок, які вирішили не чекати на чоловіків-українців та знайшли їм заміну серед німців чи поляків.

Протилежна ситуація теж трапляється: чоловіки, які залишилися в Україні, знаходять заміну своїм дружинам. І взагалі питання не в тому, хто кого кинув і хто подав на розлучення. Правда в іншому. Сам по собі союз чоловіка та жінки не може тривалий час існувати на відстані тисяч кілометрів і з нормальним живим спілкуванням раз на півроку.

Так само страждають і наші стосунки з дітьми.

Моя молодша донька почала вчитися плавати саме перед вторгненням. Ми ходили разом у басейн, я знімав на відео її навчання та викладав у сторіс, аби похизуватися, який я класний батько. Але донька не встигла довчитися — почалася велика війна, про басейн усі забули. І ось нещодавно вона навчилася плавати. У басейні в маленькому містечку в Німеччині, де вона живе вже четвертий рік. Вона навчилася цього без мене. Так само, як і кататися на велосипеді.

Мені боляче усвідомлювати, що мої діти дорослішають без мене. І те саме відбувається з мільйонами українців. Тато, який пожертвував своїм батьківством. Мама, яка пішла служити та залишила дітей на рідних. Або мама, яка виховує своїх дітей без чоловіка поруч, бо він захищає країну і лише раз на рік — але не завжди — може провести з ними тиждень чи два. Всі ці мільйони людей приносять свої жертви.

Я не кажу, що за це треба виплачувати якісь компенсації. Я кажу про інше: давайте хоча б почнемо звертати увагу на цих людей. Тобто на самих себе: які не втратили життя чи фізичне здоров'я, в яких на місці руки та ноги. Але які втратили свої родини, нормальне сімейне життя, дитинство, ментальне здоров'я. Ніхто не поверне нам хвилин поруч із нашими дітьми, ніхто не створює центрів психологічної підтримки для таких людей — батьків та матерів, які спочатку втратили емоційний контакт між собою, а потім і свою сім'ю.

Згадайте загальновідомі цифри. Більше 1 млн людей у війську. З них 90% — чоловіки, значна частина з яких у віці після 30, коли в переважної кількості випадків у них уже є дитина. Або кілька дітей. Близько 4,3 млн українців залишилися жити біженцями за кордоном. Переважно це жінки з дітьми. Це означає, що мільйони українських дітей дорослішають без тата поруч.

Всі ці люди вчинили так само, як і ті, хто загинув, опинився в полоні чи втратив здоров'я на цій війні. Вони стали на захист країни, вони взяли на себе ризик втратити все.

Кілька простих прикладів із реальності.

Бойовий офіцер служить на фронті, постійно на передовій та постійно на службі. Повертається до рідного міста та помирає в ДТП.

Або інша ситуація. Сапер, який споряджав саморобну вибухівку на дрон, але помилився та помер від вибуху. Боєць, який загинув через дружній вогонь, — хто вони: герої чи ні? Очевидно, що так, вони взяли на себе всі ризики війни.

Так само і решта захисників та захисниць, які віддали в жертву час поруч зі своїми коханими. Час поруч зі своїми дітьми. Час, який ніхто ніколи не замінить, не компенсує, не поверне. Старі фотографії, на яких не "дитячі історії смішні", а побратими, бліндажі й обличчя дитини на екрані смартфона. Перші слова, перші кроки, домашнє завдання — все це дистанційно, а не поруч із найдорожчими для нас у світі людьми.

Дитина, яка дорослішає без батька поруч, не обов'язково матиме проблеми. Це важливо сказати одразу, бо життя складніше за будь-яку статистику. Але дослідження показують: тривала відсутність батька, особливо коли вона поєднана з розлученням, бідністю, вимушеним переїздом або війною, підвищує ризики для дитини.

З більшою вірогідністю такі діти матимуть проблеми із завершенням школи, соціально-емоційною адаптацією дітей та психічним здоров'ям у дорослому віці.

Інший метааналіз, який охопив 66 досліджень, показав статистично значущий зв'язок між залученістю батька та освітніми результатами дітей.

А дослідження сирійських дітей-біженців у Лівані продемонструвало: діти, розлучені з батьками через війну та переміщення, мали більше депресивних симптомів і гірше самовідчуття.

Тато поруч — це не просто ще один дорослий у квартирі. Це окремий тип зв'язку, підтримки, безпеки й досвіду. І коли цього зв'язку немає роками, це залишає слід.

Все це про нас із вами. Про людей, які живі, здорові, на свободі. Але в яких болить серце за роки, втрачені поруч із нашими сім'ями та нашими дітьми.

Річ не лише в татусях або мамах. А у всіх нас. Кожен українець віддає свою жертву в цій війні. Кожен втрачає щось важливе: квартиру, зруйновану ракетою; машину, спалену шахедом; бізнес, зруйнований під час обстрілу. Рідний дім в окупованому місті. На все хтось витратив гроші чи роки свого активного життя. І все це — теж травма, все це теж болить. Але ця жертва не така очевидна як інші. І тому, здається, що вона не така важлива. Адже ти живий і здоровий, руки та ноги на місці, хулі ти скиглиш.

Але це не так. Ми всі потребуємо підтримки один одного.

Нам треба всю країну зробити центром реабілітації та простором піклування про своє ментальне здоров'я. Це і буде перемогою.

Поки наші вороги будуть бити та лаяти один одного в чергах за бензином, ми будемо обіймати та співчувати однин одному. Не в тому сенсі що будемо ставити знак рівності між тими, хто втратив кінцівку та тим, хто втратив житло. Або тим, хто втратив рідних на війні із тим, хто втратив бізнес. А просто — із повагою один до одного. Розуміючи, що кожен із нас платить свою ціну. І для кожного із нас ми не знаємо кому більш боляче і за що саме.

Повага — це те, за що була Революція гідності. Поважати один одного, розуміти біль один одного — це і буде перемога цієї революції та цієї війни.

Владислав Головін