Динарій не для імітаторів. Відкриті питання Кабміну, Президенту і силовикам
Є біблійна притча, яку багато хто знає, але мало хто любить насправді. Господар виноградника виходить рано-вранці на ринок, де стоять чоловіки з порожніми руками, і наймає перших за динарій на день, як домовилися. Потім він виходить о третій годині, о шостій, о дев'ятій, і щоразу когось бере; навіть об одинадцятій, коли сонце вже лягає на лозу і працювати лишається година, він знаходить тих, хто простояв цілий день без діла, і кличе їх також. А ввечері платить усім однаково, по динарію, і перші обурюються, що вони несли тягар дня і спеку, а ці попрацювали годину. Господар же відповідає спокійно, як відповідають люди, що знають ціну своїм грошам і своєму слову: я не кривджу тебе, чи не за динарій ти домовився зі мною?
Цю притчу зазвичай читають про віру: мовляв, немає різниці, коли ти прийшов до Бога, головне, що прийшов. Але я цього літа читаю її інакше, бо господар у ній платить не за стаж і не за спеку, а за те, що людина нарешті стала до роботи. І якщо дивитися так, то всі, про кого я думаю останніми тижнями, стоять біля тих самих воріт, просто на різній від них відстані. А деякі, видно, взагалі переплутали, навіщо прийшли.
Почну з тих, до кого претензій найменше.
Молоді люди з картонками на майданах, з маркерами, з дотепними гаслами, з обуренням через звільнення уряду, та, зокрема, Федорова — це ті, кого покликали об одинадцятій годині, і їхній прихід є найкращою новиною цього літа.
Вони зайшли у виноградник і вчаться демократії єдиним способом, яким їй можна навчитися, — практикуючи її ногами, картоном і голосом.
Вони поводяться по-різному: посилають матом головкома під час війни, дають поради кому вважають за потрібне, сексуалізують Федорова та самовиражаються як можуть. Питання до них прийде саме, з часом: рано чи пізно доведеться розібратися, що стоїть за прізвищем на картонці, якою має бути повага до очільника армії під час війни, що стоїть за системою, яка породжує такі дії.
А поки що в мене питання до інших.
До вас, панове з Кабінету Міністрів і державних компаній. Нагадаю етимологію, яку ви, судячи з усього, здали разом із перепусткою попереднього місця роботи: слово "служба" походить від "служити", і служать у цій конструкції не міністрові, не куратору з Офісу і не власній кар'єрній траєкторії, а тим людям з картонками під вашими вікнами, які платять вам зарплату.
Тож питання прості.
Коли ви востаннє ухвалювали рішення, яке було вигідне країні та невигідне вам?
Скільки з ваших реформ пережили б публікацію повного списку бенефіціарів?
І чому єдиний зворотний зв'язок, який ваша система здатна почути, це площа?
Наявність кількох притомних міністрів та кількох десятків менеджерів середньої ланки, які дійсно служать своїй країні у форматі 24/7 і легітимізують власною репутацією та своєю службою загальну поведінку системи, тільки підкреслює загальний цинізм ситуації.
Політолог Ґільєрмо О'Доннелл називав це відсутністю горизонтальної підзвітності: коли інституції всередині держави перестають контролювати одна одну, суспільству лишається тільки вертикальний канал, вулиця.
Країна, яка чує своїх людей лише тоді, коли вони виходять на площу, живе з вимкненим слухом, і будувати систему, здатну чути тихіше, — це і є ваша робота у винограднику, а не пожежна евакуація з нього.
До Вас, пане Президенте. Ганна Арендт у праці "Про насильство" розрізняла владу і силу: влада народжується там, де люди діють спільно і довіряють, а сила з'являється саме там, де влада закінчується, і жодна сила ще ніколи не компенсувала втраченої влади.
У лютому двадцять другого Ви мали владу в арендтівському сенсі, найбільшу в новітній історії цієї країни, бо мільйони людей добровільно стали поруч.
Питання до Вас одне, і воно страшніше за будь-який рейтинг: на що Ви цю владу обмінюєте? Бо коли державні рішення дедалі частіше пояснюються не інтересами оборони, а логікою Ваших персональних битв, коли заручниками цих битв стають десятки мільйонів співгромадян, яких Ви присягнули захищати, то Ви власними руками робите те, чого не змогла зробити російська армія: конвертуєте владу в силу, а довіру в апарат. Історія цього обміну завжди закінчується однаково, і закінчується вона не для країни, а для того, хто міняв.
І до вас, панове силовики. Сьомого липня ДБР провело обшуки в компанії Vyriy Industries, одному з найбільших виробників FPV-дронів країни, і проводило їх без ухвали суду, одночасно на десятках виробничих локацій, в офісі компанії та за місцем проживання керівництва.
Версія слідства полягає в тому, що компанія, яка поставила державі безпілотників на майже сім мільярдів гривень, штучно завищувала їхню вартість.
Власник компанії відповів цифрами: середня ціна їхнього 10-дюймового FPV-дрона становить 16 314 гривень проти 21 967 — у конкурентів, тобто приблизно на двадцять відсотків нижче за ринок. Я не суд і не беруся встановлювати істину в цій справі, але в мене є питання процедурне: якщо у вас є докази, чому немає ухвали суду, а якщо немає ухвали суду, то що саме ви демонстрували десятками одночасних обшуків у виробника чверті українських FPV — як не силу заради сили?
А через два дні, дев'ятого липня, "Українська бронетехніка" заявила, що під час обшуку співробітники СБУ жорстоко побили у власній оселі першого заступника директора компанії, що призвело до численних травм, струсу мозку та госпіталізації.
На відео з домашніх камер, яке оприлюднила компанія, чути, як озброєні чоловіки наказують йому стати на коліна і називають його нецензурними словами, і команда ця, зверніть увагу, лунає російською: "На колени". СБУ побиття заперечила. Тож мої питання дуже конкретні.
Хто ці люди на відео поіменно?
Якою мовою написані їхні службові посвідчення, якщо працюють вони мовою окупанта?
Хто віддав наказ і хто його виконував?
І головне: чи розуміє хтось у ваших кабінетах, що соціолог Чарльз Тіллі описував державу, яка спершу сама створює загрозу, а потім продає захист від неї, як рекет, і що різниця між державою і рекетом тримається рівно на одному: на процедурі? Обшук без ухвали, коліна, наручники і струс мозку — це не "перегини на місцях". Це і є момент, коли держава перестає відрізнятися від того, з чим воює.
Тепер про нас, публічних інтелектуалів, бо ми в цій картині не глядачі. Я говорю не збоку і не з ефірної студії: двадцять з гаком років я роблю проєкти руками, фестивалі, освітні програми, соціальні інновації, роботу з громадами й територіями, і тому знаю, скільки ця робота коштує. Тож маю право сказати, що ми виробили дивовижний жанр: сидіти на ефірах і круглих столах, розчулено хвалити талановите покоління з картонками, конвертувати чужу годину у винограднику у власний соціальний капітал, комбінувати сенси замість створювати їх і називати це інтелектуальною працею.
Разом воно нагадує людей, які стоять біля воріт виноградника і годинами фахово обговорюють методику збору винограду, з посиланнями на кращі практики і модерованою дискусією наприкінці, так і не заходячи всередину.
А всередині є що робити — і це не риторична фігура, а перелік.
Хто буде створювати потужний громадянський рух з власною аналітичною спроможністю, а не з чужими методичками?
Хто буде розробляти модель розвитку гуманітарної сфери і модель трансформації національної безпеки, написані, пораховані й покладені на стіл?
Хто буде вводити в дискурс семантичний вимір війни, введений у щоденний словник (бо ця війна ведеться саме за значення слів передусім, і обшук, який проводиться російською, програє її гучніше за будь-яку пропаганду)?
Хто буде опікуватися культурою, яка переінстальована в системі публічного управління з рядка "інше" в те, навколо чого держава взагалі збирається?
Хто буде вводити інновації в освіті, армії, охороні здоров'я та економіці не як панелі на форумах, а як програми з термінами й відповідальними?
Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон на сотнях сторінок показали, що нації занепадають не від бідності та не від воєн, а від екстрактивних інституцій, які дозволяють вузькому колу вилучати створене всіма іншими; і коли силові структури країни у стані війни витискають її ж оборонних виробників, ми дивимося на екстрактивну інституцію в чистому, лабораторному вигляді. І так, у нас війна, мобілізація й поточні виклики, але це не знімає відповідальності за паралельне переосмислення держави, а подвоює її, бо на кону не абстрактне "після перемоги", а те, чи буде кому і чим воювати наступного року.
Наостанок деталь притчі, повз яку легко пройти.
Перші робітники добре бачили, хто о котрій годині зайшов, а господар дивився на інше, бо динарій платиться за роботу, а не за приміряну роль, і ззовні ці дві речі спершу майже не відрізниш: той, хто будує, і той, хто імітує будівництво, однаково стоять серед лози, однаково витирають піт і однаково звітують увечері.
Та в імітації є вроджена слабкість: вона тримається на глядачах.
Можна прикинутися сміливим на одну промову, мудрим на один ефір, державником на одну каденцію і навіть працьовитим на один сезон, але неможливо роками прикидатися покликаним, бо сезон у винограднику довгий, більшість його годин минає без свідків, і саме тоді, коли нема кому аплодувати, імітатор тихо виходить за ворота, а той, хто працює, просто працює далі.
Жодна площа, жодна комісія і жоден фейсбук не встановлять ззовні, служив ти чи зображав службу; зате час встановить це безпомилково, і час уже працює.
Увечері господар виноградника платить усім однаково, і в цьому немає несправедливості, є домовленість. Він платить не за години, не за посаду при вході та не за кількість людей, яких ти поставив на коліна дорогою до лози. Немає різниці, о котрій ти зайшов: з картонкою у свої двадцять два, з кабінетом на Грушевського, з посвідченням у кишені чи з мікрофоном на ефірі. Є різниця тільки в одному: чи ти зайшов і працюєш, чи стоїш біля дверей, рахуючи чужі години й обшукуючи тих, хто працює. І перше з цього знає про тебе тільки дзеркало, а друге, на жаль, уже видно всім.
Денис Блощинський