Ціна війни, проблеми з мобілізацією, приниження в армії. Про що мовчать українці та чому так відбувається

Після 24 лютого 2022-го інформаційне поле в Україні стало схожим на мінне. Українці створили систему табуйованих тем, які обговорювати "не на часі". Замовчували фактично все, що могло роз'єднати суспільство або негативно вплинути на міжнародний імідж держави – від корупції у владі до злочинів у армії.

З'явився і негласний мораторій на критику керівництва держави. Щоправда, він зберігався лише в перший рік повномасштабки. Із часом корупційні скандали стали публічними, мрії про "швидке завершення війни" розбилися об жорстку фронтову реальність, а "байрактарщина" почала більше дратувати, ніж підбадьорювати. Змінився і суспільний договір.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) від осені 2023-го показало приголомшливі для тих часів результати: 70% українців визначилися, що критикувати владу під час війни просто необхідно. Рівно за два роки їхня кількість зросла до 90%.

"Українська правда" вирішила з'ясувати, які воєнні теми залишаються для цивільних табуйованими на нинішньому етапі війни, чому українці вдаються до самоцензури та самообману, чи існує межа між першим і другим явищами і навіщо ми себе дуримо.

Відповіді на ці запитання ми шукали разом із політичною психологинею і заступницею директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світланою Чуніхіною, а також із психоаналітиком і публіцистом Юрієм Прохаськом.

Що найчастіше замовчують військові – УП розпитала бійця, який добровільно мобілізувався в 2024-му.

Він погодився поспілкуватися про теми-табу в армії лише анонімно. Чому? "Якби я відкрито давав такий коментар, то це був би скандал", – пояснює доброволець. Ця відповідь ілюструє всі прояви цензури й самоцензури у війську.

Далі роздуми наших співрозмовників – прямою мовою.

Топ-5 тем-табу для цивільних

Ціна війни – масштаб людських втрат і матеріальних збитків.

Найнегативніший сценарій закінчення повномасштабного вторгнення – поразка України.

Територіальні поступки як умова "мирної угоди" з Росією.

Проблеми в мобілізації та забезпеченні армії.

Невизначеність майбутнього в затяжній війні.

Як самоцензура проявляється в українському суспільстві – пояснює Світлана Чуніхіна

Коли людина замовчує деякі речі, бо вважає їх небажаними, забороненими або непристойними, це самоцензура. Коли йдеться про замовчування тем, які заборонені для обговорення – політично або нормативно – це цензура.

Мобілізація – приклад теми, яка одночасно піддається і самоцензурі, і цензурі.

Не можна сказати, що тема комплектування армії зовсім не дискутується. Але не обговорюються найбільш гострі й болісні аспекти. Хоч ми й визнаємо, що проблема є складною і що її вирішення вимагає підняття вкрай неприємних і навіть небезпечних питань.

Мобілізація – один із аспектів війни, який розколює суспільство. Нині існують два конкуруючі дискурси. Вони обидва значною мірою підцензурні.

Хтось обрав стратегію ухилення від служби і вважає мобілізацію ганебною через її "людоловський" характер. Інші, як правило, військові, їхні рідні і волонтери, засуджують ухилянтство як явище і життєву позицію.

Варто зазначити, що через затягування війни в суспільстві повільно, але помітно зростає терпимість до ухилення (від служби – УП). Ми бачимо підтвердження цьому в результатах соціологічних опитувань. У когось це викликає обурення. На когось накладає "печатку мовчання". У підсумку проблема замовчується або забовтується – і не вирішується. Це ознака цензури.

Ще один приклад: ми намагаємося не думати про ціну війни або уявно її мінімізуємо, щоб не втрачати надію, що боротьба нас не здолає. В нас немає статистики втрат – ані людських, ані матеріальних. Наші уявлення про те, скільки коштує ця війна – у життях цивільних і військових, зруйнованих будівлях, пам'ятках культури й об'єктах критичної інфраструктури, – дуже приблизні. Ми знаємо, скільки втрачено територій, але не можемо повною мірою осягнути, наскільки це катастрофічно.

Інформація про втрати засекречена на рівні держави, тобто офіційно підлягає цензурі. Але на рівні масової свідомості насправді ніхто не хоче думати на цю тему. Вмикається самоцензура. І, напевно, в цьому є сенс. Бо оприлюднення даних про втрати може змінити наші уявлення про війну, очікування від її завершення. Це може навіть підірвати здатність чинити опір ворогу.

Ще одне болюче питання: яку ціну ми готові заплатити за закінчення війни? Ніхто не готовий обговорювати, на що Україна дійсно готова піти заради миру.

В суспільстві існує консенсус: не можна поступатися ворогу. Однак є українці, які буквально зупиняють себе від того, щоб уголос говорити: "Кому потрібен Донбас? Не варто класти за нього бійців". Тут повною мірою проявляється цензура, бо такі заяви можуть кваліфікувати як заклики до порушення територіальної цілісності. Але є і самоцензура. Оскільки за роки війни суспільство навчилося самотужки відрізняти безпечне і дозволене від небезпечного і забороненого.

Окрім цензури в різних проявах, під час війни увиразнився ще один клас психологічних феноменів. Якщо людина не впускає певні моменти у свою свідомість, це витіснення або заперечення (побутове визначення цих понять – самообман). Суто психологічні механізми захисту, які убезпечують психіку від того, що для нас є нестерпним.

Найближче майбутнє обіцяє нам багато неприємних речей, яким ми не зможемо повноцінно протистояти. Якщо росіяни нищитимуть інфраструктуру великих міст, а в нас не буде ракет до ППО, що ми робитимемо? Ми здатні купити екофло, подбати про утеплення житла, запастися водою. Але не можемо в складчину побудувати каналізацію або АЕС по всій країні. Всі це розуміють.

У довгостроковій перспективі: ми не знаємо, якими вийдемо з цієї війни, якого рівня травмування здобудемо, чи зможемо з ним впоратися. Боятися – нормально, поки страх не паралізує.

На моє переконання, більшість українців все ж таки не бояться майбутнього. Інакше ми б не воювали. Подивіться, як ми ставимося до молодих призовників. Це ж перша війна у світі, в якій воюють переважно чоловіки й жінки середнього віку, бо є відчуття, що молодь треба берегти для майбутнього.

Ми зберігаємо надію на краще, попри те, що світла в кінці тунелю не видно. Дійсно, є багато страхів щодо майбутнього, але немає страху майбутнього як такого.

Читайте також: Психолог Світлана Чуніхіна: Полювання на відьом, пошуки "сильної руки" і самоцензура в суспільстві − все це природно для країни, що воює

Навіщо цивільні себе обманюють – розповідає Юрій Прохасько

Чому ми вдаємося до самоцензури? Мені здається, в цьому є два виміри. Перший – інстинкт самозбереження. Коли спільноті загрожує небезпека, міркування самозбереження стають визначальними. Тоді ми кажемо собі, що не вільно допускати жодного розладу, не варто сіяти сумнів, у тому числі щодо того, що ми називаємо владною віссю.

Другий – поняття такту. Ми завжди ним послуговуємося в співжитті з іншими громадянами. Такт нам велить щось наголосити, щось оминути, щось підкреслити, десь недоговорити, а десь узагалі промовчати. Під час війни, очевидно, це посилюється.

Межі між самоцензурою і самообманом дуже плинні і контекстуальні. Ми обманюємо себе, щоб уникнути болю, неприємності, фрустрації. То є спосіб замаскувати суперечливості в собі.

Наприклад, хтось із нас каже: "Очевидно, мобілізація необхідна. Це запорука нашої стійкості й обороноздатності. Хтось мусить воювати". І одразу додає: "Але не я або не хтось із моїх близьких". Ще один приклад: хтось одночасно вважає ЗСУ чудесною й героїчною структурою, а ТЦК – злочинною і абсолютно аморальною організацією.

Ще додаймо чинник часу. Мусимо визнати, що наші наставлення і погляди змінюються. Деякі люди на початку війни цілковито забороняли собі не те, що розваги, а взагалі будь-які приємнощі, як-от подивитися серіал, бо вважали, що не належить відпочивати під час війни. Із часом такі обмеження послаблювалися.

В 2022-му ми могли казати "назавжди запам'ятаю" або "вічно буду вірною (-им)", або "ніколи не зречуся якогось переконання". А потім минув час, змінилися обставини чи просто виявилося, що війна триватиме довго, і ми раптом відчули, що вже готові змінити свої погляди.

Нам незручно перед самими собою, бо постає питання: як я міг так швидко зрадити свої принципи? Тоді люди починають шукати собі виправдання. Самообман також є способом приховати від себе готовність поступатися своїм переконаннями чи клятвами.

Найменше ми намагаємося думати про те, що війна може не закінчитися за нашого життя. Тут "за нашого життя" має моторошне подвійне значення, бо воно може означати, що війна триватиме довше, ніж пересічне людське життя, або що ми в цій війні загинемо.

Я думаю, ця пекельна дилема є коренем усіх наших сумнівів щодо доцільності вибудовувати якісь життєві стратегії. Залишитися в Україні чи виїхати за кордон? Почати любовні стосунки або створити сім'ю чи то приречено на невдачу? Народжувати дітей вдома чи в інших країнах? І що буде за кордоном: краще чи гірше? Який вибір зробити в умовах такої фундаментальної невизначеності? Це надзвичайно складно.

В продовження теми невизначеності можна додати ще одне важливе питання: яку ціну ми готові сплачувати за спротив і як довго? То є питання всіх питань, яке ми не ставимо навіть собі, бо не знаємо на нього відповіді. Але ми всі, окрім, можливо, колаборантів, цілковито переконані: якщо Росії вдасться поневолити Україну, то це дорівнює не просто смерті політичної спільноти, а фізичній смерті більшості з нас. Або в кожному разі означає дуже принизливе рабство.

Ми всі усвідомлюємо, що ціна припинення спротиву буде незмірно вищою за ціну продовження спротиву. І то, мені здається, неусвідомлений суспільний консенсус, який дозволяє нам триматися разом. Хтось сказав, що "потім" (після війни – УП) будемо розбиратися, хто що казав, хто як думав, хто як чинив. Значить, існує оптимізм, що це "потім" буде.

Читайте також: Ми боїмося зрозуміти, що війна не закінчиться за нашого життя – інтерв'ю з психоаналітиком Юрієм Прохаськом

Топ-5 тем-табу для військових

Критика командування.

Безпека бійців: розташування позицій, деталі майбутніх операцій.

Приниження і насильство в армії – від словесних конфліктів до побиття.

Приватні послуги на кшталт зведення будинку для командира.

Будь-які незаконні домовленості з вищим військовим керівництвом.

Чому мовчать військові: описує доброволець

Із чого складається самоцензура військового? Перший елемент – безпека підрозділу. Це абсолютно доцільно. Ми фільтруємо фотки і дописи, які збираємося публікувати в соцмережах, бо ворожі осінтери весь час за нами пильнують. Коли спілкуємося телефоном із рідними або навіть із побратимами не ділимося тим, що може "спалити" розташування підрозділу, розкрити бойові плани.

Другий елемент – замовчування своєї реальної ролі в армії. Навколо військових існує особлива аура захисників, яка створює войовничий образ. В реальності образ не завжди відповідає дійсності. Умовно кажучи, людина в пікселі, але служить діловодом. Дехто може соромитися і розповідати знайомим: "Нам заборонено казати, чим займаємося", щоб підтримувати ілюзію своєї войовничості.

Ще один варіант: чимало мобілізованих, які були успішними й мали високооплачувану роботу в цивільному житті, стали звичайними солдатами в армії. Дехто з них сидить у роті охорони – фактично працює звичайним вахтером. Це дуже серйозне пониження соціального статусу. Чи буде людина про це розповідати? Не впевнений.

Усі наступні елементи самоцензури в "сірій зоні". Третій – критика командування. Коли військові називають себе "рабами системи", вони не перебільшують. В армії умови твоєї служби повністю залежать від військового керівництва.

Коментарі для медіа або дописи в соцмережах, які стосуються підрозділу, переглядають командири, і вони можуть бути не задоволені тим, що ти скажеш. Якщо в цивільному житті я можу сказати, що давати інтерв'ю – моє право, то у війську це не проходить. Я можу розповідати журналістами про свою love story, але не про службу.

Коли ви спілкуєтеся з посадовцями великої корпорації або правоохоронцями, то зіштовхуєтеся зі схожою ситуацією. Спікери спочатку говорять жахливою мовою, а потім погоджують кожне слово. Це не значить, що вони тупі і не вміють говорити по-людськи. Це пов'язано з тим, що кожне їхнє слово проаналізує начальство, щоб ніхто не кинув тінь на колектив. Так-от в армії все більш жорстко, бо з корпорації чи прокуратури можна звільнитися, а з війська – фігушки.

Якщо боєць все ж таки висловлює свою громадянську позицію – це жах для командира. Уявіть собі, в його підрозділі служить рядовий, який у цивільному житті – ніфіга не рядовий, а громадський діяч з аудиторією в більш ніж пів сотні тисяч. Він віщає про армійські жахи, про те, що не треба мобілізувати 50-річних, і взагалі про те, що час оголосити мир. За такі заяви можна і догани від командира отримати.

У Збройних силах України існує атмосфера принижень. Деякі з них, із точки зору кадрового військового, який усе життя в системі, не приниження, а норма. Наприклад, некомпетентний командир віддає дибільні накази, спілкується виключно матюками, змушує зайвий раз шикуватися і відтискатися.

Десь принижень більше, а десь менше. Іноді трапляються перегиби як-от побиття військових. Часто це залежить від конкретного командира. Але загальна принизлива атмосфера в армії процвітає. Звісно, майже ніхто не розповідає про приниження, бо просто соромно. Це четвертий елемент самоцензури.

Так само військові мовчать про будь-які послуги для командира. Він може давати доручення, які стосуються не служби, а особистих інтересів. Часом розрізнити службовий обов'язок від приватної послуги дуже складно. Наприклад, кухар готує їжу для командира за окремо розробленим меню. З одного боку, він не тільки для "старшого" готує, а й для інших військових. Але ж командир попросив, а кухар виконує.

А буває так, що командир порушує закон. То він і спільника "замаже". Наприклад, "ти мені зробиш ремонт у хаті, а я тобі "бойові" випишу". Напевно, можеш відмовитися, але буде скандал, і невідомо, якою буде твоя доля. Може, в штурми доведеться йти. Якщо погодишся і зробиш ремонт, а він тобі "бойові" випише, то все – ви спільники. Чи багато таких ситуацій? На жаль, так.

Я з повагою ставлюся до журналістських розслідувань про зловживання в армії. На різних етапах служби міг би надати стільки інформації для таких матеріалів! Але це поламає мені життя і знизить ефективність підрозділу.

На мою думку, поки не перейдена межа і немає таких жахів, як у "Скелі", краще не виносити сміття з хати, а загрібати під килим. Чи вдаюся я до самоцензури? Безумовно.

Читайте також: "Брехня нас повільно зжирає". Як правда стає жертвою війни

***

Самоцензура у війську – не українське ноу-хау. Вона існує в усіх арміях світу, як і цензура. Особливо, коли мова – про безпеку воїнів у бойових умовах.

Головне, не перестаратися із загрібанням сміття під килим. Адже з часом воно нікуди не зникає, а лише накопичується. Замовчування тільки поглиблює проблеми, а не сприяє їх вирішенню.

Не перестаратися із самоцензурою і самообманом – задача із зірочкою і для цивільних.

"Поки самоцензура, заперечення і витіснення дають нам змогу жити та бути продуктивними – ходити на роботу, сплачувати податки, дбати про себе і близьких, думати про вічне й прекрасне, то це ок. Якщо витіснення спотворює образ реальності настільки, що це унеможливлює адекватність, звичайно, про спротив, адаптацію і продуктивне життя говорити не можна", – каже УП Світлана Чуніхіна.

Тож нам доводиться балансувати між прийняттям жорсткої реальності й витісненням нестерпного.

"Адже пропускати через себе реальність такою, якою вона є насправді – з усім невимовним жахом – це небезпечна крайність, що здатна паралізувати свідомість.

Аби зберегти здатність функціонувати, необхідно час від часу привідкривати двері в сум і жах. Ми це робимо, коли співпереживаємо загиблим внаслідок обстрілів, оплакуємо близьких і знайомих, не спимо ночами через атаки. Але при цьому необхідно триматися світлої сторони життя", – резюмує політична психологиня.

Ангеліна Страшкулич, УП