Нудна боротьба
У важливих державних реформ є одна суттєва проблема: більшість із них страшенно нецікаві.
От заміна генерального прокурора – інша справа. Вона має ім'я, обличчя, якусь інтригу, ще й можливість посперечатися в коментарях. Диверсифікації просто не пощастило з жанром. Замість гостросюжетного серіалу із втечею за кордон і раптовим Віднем маємо якісь складні формули, проглядання кількасот таблиць і математичні моделі розподілу замовлень. Хоча грошей у цьому сюжеті не менше. І наслідки, можливо, набагато цікавіші за фінал прокурорського серіалу.
Але давайте по порядку.
Дуже довго в Україні, зокрема в Міністерстві оборони, діяла проста, дика й абсолютно неефективна система. І так, в інших державних замовників вона подекуди працює й досі, і можна лише здогадуватися, скільки грошей, виробничих можливостей і людських життів вона нам уже коштувала.
Система виглядала таким чином: якщо держава мала велику річну потребу в певній продукції, вона цілком могла відвантажити все замовлення одному виробнику. Навіть якщо на ринку були інші гравці, один обраний отримував усе і автоматично перетворювався на монополіста.
І це наріжний камінь всієї системи.
Якщо один завод отримує весь обсяг, інші заводи не отримують нічого. Для підприємства наявність контракта це питання виживання. Бо без контракту немає обігових коштів, виробництво стоїть, завод скорочує штат, відкладає модернізацію, не вкладається в R&D й перестає закуповувати компоненти. Вузькі спеціалісти втрачають роботу, а підприємство – можливість їх утримувати та бронювати. Частина цих людей мобілізується, частина змушена змінити місце роботи. І швиденько повернути їх, якщо державі раптом знадобиться інший постачальник, не вийде.
Так в доволі скорочені терміни відбувається наступне – ринок стискається, конкуренція зникає, а монополіст із призовим контрактом починає, як би це пом'якше сказати, нахабнішати. І рано чи пізно каже державі: дивись, контракт у нас із тобою є, інших постачальників немає. Давай поговоримо про нові умови. Строки наші ми подовжимо, ціну на мої вироби збільшимо, а вимоги до якості зменшимо. Як тобі таке? Не подобається? То можеш замовити в когось іншого. Шо, немає в кого? Отож.
До речі, монополіст не обов'язково від початку є негідником. Держава сама створює для нього систему стимулів, у якій нахабніти вигідно, а виконувати зобов'язання ні. Бо найкращим приводом для дисциплінованості для учасника ринка є що? Конкуренція. Якщо за наступний контракт треба боротися, виробник сам буде думати про якість, вчасність, гарну репутацію та ринкову ціну. А якщо конкуренції немає, він почне думати зовсім про інші речі.
Довгий час суспільство майже нічого не знало про цю систему. Щоб її помітили, мав статися скандал настільки великий, щоб його вже неможливо було сховати.
Такий скандал стався. І я про нього вже неодноразово розповідав.
Павлоградський хімічний завод на чолі з Леонідом Шиманом отримав величезну частину державних замовлень на боєприпаси в розпал повномасштабної війни.
У масиві документів, який ми згодом аналізували в ГАР МО, йшлося про чотири контракти на постачання приблизно 1,4 мільйона мінометних мін. Їхня остання документально зафіксована вартість становила близько 21,4 мільярда гривень.
За трьома активними контрактами підприємству Шимана авансували близько 14,77 мільярда.
Чотирнадцять мільярдів сімсот сімдесят мільйонів гривень.
Це велика довіра держави. І це дуже великий ризик, якщо вся ця довіра складена в один кошик, який несе одне підприємство, одне керівництво і, у випадку ПХЗ, одна людина.
Станом на 6 березня 2025 року за контрактом на 850 тисяч мінометних мін калібру 82 міліметри було поставлено 255 тисяч, тобто 30 відсотків. За контрактом на 500 тисяч 120-мм пострілів – 218 352, або 43,7 відсотка. Із 40 тисяч 155-мм пострілів поставили 29 316.
Контракт на 122-мм боєприпаси зрештою виконали, але перед цим обсяг скоротили, строки продовжили, і ще лишилася спірна претензія щодо пені. За трьома іншими контрактами було складено вісім рекламаційних актів. Строки знову продовжували. Сплачених штрафних санкцій на дату отримання документів ми не побачили.
Але найгірше в цій історії те, що проблему в результаті відчули військові.
Бо ці 120-мм постріли не розривалися, не долітали або спрацьовували неналежним чином. Офіційно проблемними визначили майже 40 тисяч пострілів, які виробник мав замінити власним коштом.
Але й це не стало кінцем історії.
За даними слідчих СБУ, озвученими у квітні 2026 року, йшлося вже про умисне постачання понад 233 тисяч непридатних мінометних пострілів 82 мм та 120 мм калібру. Заявлені збитки держави склали 3,3 мільярда гривень.
Все це стало доволі закономірним результатом системної проблеми, частиною якої були величезні аванси від держави, постійно прострочені поставки від виробника, численні рекламації від споживачів – і при всіх цих вводних тривало продовження контрактів і продовжувалася критична залежність держави від одного підприємства відразу за кількома номенклатурами. При тому, що це підприємство не просто косячило на окремих виробах – воно буквально підривало військову спроможність нашої армії.
Сам Леонід Шиман, Герой України та багаторічний керівник ПХЗ, зрештою опинився під вартою, і я дуже радий, що не останню роль в цьому зіграли ГАР МО. Недарма Громрада надсилала численні звернення, особисто спілкувалася з представниками правоохоронних та антикорупційних органів і публічно висвітлювала свою позицію. Зібрані нашими експертами матеріали були приєднані до справи про неякісні боєприпаси, яка зрештою ініціювала перевірку і інших цікавих епізодів багаторічного керування Шимана на підприємстві.
У серпні 2026 року Вищий антикорупційний суд призначив йому п'ять років позбавлення волі в справі щодо збитків Павлоградському хімзаводу. Інші провадження також нікуди не зникли. Думаю, сидіти Шиману за ґратами доведеться не менше, ніж у кріслі директора.
Але посадити Шимана недостатньо. Якщо після кожного подібного кейса держава саджатиме одного Шимана, але продовжуватиме створювати наступного, діла не буде.
Ось чому коли нинішній склад ГАР МО був обраний, ми з перших днів роботи почали ходити по всіх можливих інстанціях Міноборони із питанням диверсифікації оборонних закупівель.
Ідея була доволі революційною. Настільки революційною, що в нормальному конкурентному ринку вона вважається банальністю: не можна віддавати критичне замовлення одному виробнику, якщо на ринку є кілька компаній, здатних його виконувати. Обсяг замовлень має бути розподілений відповідно до реальної виробничої спроможності, надійності та попередньої історії постачальників.
Довгий час ми натикалися або на нерозуміння, або на пряме і навіть агресивне небажання щось змінювати. Система звикла працювати з одним великим контрактом, хотіла продовжувати це робити і опиралася нам відчайдушно. Достукатися, зрештою, вдалося тільки до команди ексміністра оборони Михайла Федорова. Щойно з'явилася політична воля, з'явилася і можливість втілювати ідею диверсифікації на рівні конкретних закупівель.
Сьогодні цей принцип уже працює в нових конкурентних тендерах на FPV-дрони, deep-strike безпілотники та наземні роботизовані комплекси. Тепер один виробник не може отримати понад 50 відсотків відповідного замовлення або лота.
Це ще не універсальне правило для всіх оборонних закупівель. І, на мою думку, ним воно не повинно ставати в механічному вигляді.
Поясню, чому.
Деякі високотехнологічні вироби в Україні здатна серійно виробляти обмежена кількість підприємств. У такому сегменті частка в 50 відсотків може бути логічною. Водночас ті ж, наприклад, FPV-дрони виробляють сотні компаній. Віддавати одному виробнику половину такого ринку означає добровільно знищувати конкуренцію там, де вона вже природно існує і органічно регулює ринок.
Тому фінальна модель має враховувати конкретну номенклатуру, кількість спроможних виробників, обсяг потреби, критичність поставки, якість продукції, результати бойового застосування та ризик одночасного провалу кількох контрактів.
І ми вже маємо доказ того, що це працює.
У 2026 році під час конкурентної закупівлі 155-мм далекобійних артилерійських пострілів переможцями визначили шістьох учасників, які підтвердили свою виробничу спроможність. Розподіл замовлення між ними дав близько 16 відсотків економії та можливість додатково закупити десятки тисяч пострілів.
Ось так виглядає нормальний результат, який цілком можна виміряти і показати.
З погляду ГАР МО нині цей підхід упроваджується правильно: поступово, без спроб одним наказом перекроїти весь оборонний ринок і потім в паніці виправляти непередбачені наслідки. Його ще доведеться перевіряти, уточнювати та адаптувати до різних видів продукції. Наша кінцева мета – створити адекватну й протестовану модель диверсифікації та зашити її в електронну систему закупівель. Не як рекомендацію, яку можна врахувати або не врахувати залежно від настрою та політичної волі посадовця. А як зрозуміле і однакове для всіх правило.
Система повинна бачити кількість реальних виробників і всі їхні параметри, від цехової спроможності до історії виконання контрактів. І автоматично сигналізувати, коли частка одного постачальника створює небезпечну залежність.
Наголошую, що сьогодні цей підхід необхідно поширити не лише на закупівлі Міністерства оборони, а й на МВС та інших державних замовників сектору безпеки й оборони. Бо диверсифікація стосується не тільки зменшення ризику зриву поставок, а й зменшення простору для виникнення корупції. І звісно, стосується вона виживання ринку, на якому критично важливі для обороноздатності країни підприємства не банкрутують у черзі за одним великим контрактом.
Диверсифікація замовлень створює для компаній зрозумілі й однакові правила. А отже, у них буде менше стимулів грати в брудні ігри, шукати потрібний кабінет і намагатися за будь-яку ціну відкусити весь пиріг до того, як його проковтне хтось інший.
А головне, для військового цей підхід збільшує ймовірність, що потрібний постріл, ракета або дрон буде поставлений вчасно і працюватиме як треба.
Ось це і є боротьба з корупцією. Чергове нудне правило в електронній системі, яке не дозволяє одному виробнику забрати все замовлення. Воно, звісно, не дасть хайпового заголовку для новин. А більшість людей так і взагалі ніколи не дізнається, скільки проблем воно попередило.
Власне, на колонку мене надихнув чийсь пост, який трапився мені у стрічці Фейсбука. Хтось написав, що тепер на тендері на дрони одному виробникові не можна взяти більше 50%, а люди в коментарях щиро здивувалися – типу, а що, раніше можна було? Для багатьох українців просто неочевидно, скільки ще неефективних процесів продовжують відбуватися в нашій оборонці (і не тільки), і скільки реформ ще має відбутися.
Але ми маємо про це писати і маємо обговорювати в контексті боротьби із корупцією не тільки гучні посадки і фотографії, де котик сидить на розкладених купюрах. Бо на мою думку, найкращий корупційний скандал – це той, якому не дали статися.
Юрій Гудименко, голова Громадської антикорупційної ради при Міністерстві Оборони України