Америка, за яку перепрошують

Останній тиждень у Сполучених Штатах я постійно чую вибачення. Щойно кажу, що я з України, люди починають пояснювати, що не підтримують рішень своєї адміністрації, й хочуть, аби я знала: політика Трампа не виражає їхнього ставлення до нас.

Це дуже різні люди – водії Uber, студенти, професори університетів Ліги плюща, сенатори й конгресмени. Серед них є республіканці, для яких нинішній курс Вашингтона також неприйнятний.

Мої розмови не є соціологічним дослідженням. Я вдячна за ці слова, хоча мені важко знайти відповідь. Поки мені говорять про те, що Америка більша за свою адміністрацію, я думаю про наших людей, для яких затримка допомоги означає ще одну ніч з російською ракетною атакою із меншою кількістю шансів вижити.

У геополітичній мові це називається переглядом пріоритетів. У людському житті – страхом, що наступна ракета виявиться тією, яку не буде чим збити.

Але в цих вибаченнях я чую також тривогу за саму Америку, яка ризикує розтратити те, що десятиліттями робило її винятковою і сильною.

Американська могутність ніколи не вичерпувалася авіаносцями, доларом і технологіями. Її примножували союзники, готові пов'язувати з Вашингтоном власне майбутнє, і люди, для яких Америка уособлювала можливість свободи. Вплив США тримався також на переконанні, що їхнє слово має вагу, а за їхніми інтересами стоять принципи.

Адміністрація Трампа поводиться так, ніби цю довіру можна витрачати безкінечно: переглядати зобов'язання, тиснути на союзників, винагороджувати противників і залишатися державою, на яку світ готовий покладатися.

Саме це я вважаю її головним стратегічним прорахунком.

Російська загроза для Сполучених Штатів Америки не є українською вигадкою. Власна розвідувальна спільнота США розглядає Росію, Китай, Іран і Північну Корею як держави, що прагнуть послабити американський вплив, а їхню співпрацю – як чинник посилення загроз.

Тому політика, за якої Вашингтон воює з Іраном, водночас полегшуючи становище його російського партнера й посилюючи тиск на Україну, потребує серйознішого пояснення, ніж упевненість президента у здатності домовитися з Путіним. Наслідки цього вибору стосуються безпеки самих американців.

Я розумію необхідність переговорів. Українці надто добре знають ціну кожного дня війни, щоб легковажити можливістю її завершення. Але поступки агресору мають оцінюватися за тим, чи припиняє він убивати, чи повертає викрадених людей, чи відмовляється від нових захоплень, а не за приязністю телефонної розмови.

Коли Москва отримує полегшення, продовжуючи війну, а обмежувати свої дії повинен Київ, світові викладають небезпечний урок: достатньо довго вбивай і зрештою тобі запропонують кращі умови.

Цей урок засвоюють далеко за межами Кремля. Якщо американську рішучість можна пересидіти, наступного разу стримувати агресора буде складніше й дорожче.

Найвиразніше ця суперечність проявилася в розмові про пальне, коли Трамп почав звинувачувати Україну в зростанні цін через удари по російських нафтопереробних заводах, поки Росія продовжує атакувати українську енергетику.

Я розумію тривогу американської родини через дорожче пальне і витрати фермера, якому потрібно заправити техніку. Але відмовляюся приймати порядок, у якому ця тривога стає достатньою причиною вимагати від української родини більшого ризику загинути.

Тим паче енергетичний шок неможливо пояснити без війни проти Ірану й кризи судноплавства в Ормузькій протоці. Виходить, Україна має послабити тиск на воєнну економіку Росії, щоб Вашингтону було легше впоратися з наслідками власних рішень?

На Близькому Сході вже видно, як військова перевага не забезпечує тієї безпеки, на яку розраховують партнери США. Союзникам США у регіоні потрібна впевненість, що завтра працюватимуть аеропорти, порти й електростанції, що можна буде вивезти нафту та привезти продовольство, а американська база не перетворить їхню територію на мішень для удару у відповідь.

На недавній дискусії в Єльському університеті ми говорили про Саудівську Аравію, яка вкладає величезні ресурси у своє майбутнє. Її плани потребують стабільності, інвестицій і довіри, тоді як нинішні загрози інфраструктурі та морським маршрутам через війну з Іраном знову ставлять їх під питання. Самої здатності Вашингтона завдати нищівного удару недостатньо, щоб інвестор повірив у безпеку наступних двадцяти років.

Коли рішення союзника створюють нові ризики, держави шукають додаткових гарантій. Відносини з Вашингтоном можуть зберігатися, але частину довіри, а разом із нею і впливу, отримують інші.

Український досвід може закріпити схожу зміну в Європі. Якщо захист України можна переглянути через політичну незручність, що станеться, коли незручно буде захищати інших?

Європа вже вкладається у власну оборону та скорочення стратегічних залежностей. Сильніша Європа могла б стати величезною перевагою для США. Але має значення, чи союзники озброюються з упевненістю у спільному майбутньому, чи зі страху, що Америка їх залишить.

Цей страх перетворюється на нові заводи, контракти й бюджети, які точно переживуть нинішню адміністрацію. А згодом однієі дружньої зустрічі наступного президента буде недостатньо, щоб повернути втрачене.

Довіра має дуже людську природу: щойно ти зрозумів, що в найнебезпечнішу хвилину тебе можуть залишити самого, ти починаєш інакше будувати своє життя.

Американська винятковість завжди була суперечливою ідеєю. В історії США достатньо порушених обіцянок, але саме існування цих принципів давало людям, які протистояли диктатурам, підстави вірити, що у світі є сила, до якої можна апелювати, захищаючи власну свободу.

Якщо тепер вигідність угоди виправдовує будь-яке рішення, чому світ повинен і далі вважати Америку винятковою? Чому їй мають довіряти більше, ніж іншим великим державам?

Вашингтон сам привчає інших співпрацювати з ним лише доти, доки це вигідно. Дедалі більше підтримки доведеться купувати, дедалі більше поступок вимагати, дедалі більше ресурсів витрачати на те, що раніше забезпечувалося довірою.

Так втрачають силу, навіть зберігаючи величезний військовий арсенал. Союзники вчаться жити без тебе, противники менше з тобою рахуватися, а люди, які вірили у твої принципи, – більше на них не покладатися.

Для України ці наслідки вже вимірюються життями. Ми не можемо поставити війну на паузу, поки Вашингтон перевіряє чергову теорію домовленостей із Путіним. І не можемо пояснити людині, яка втратила близьких, що її захист виявився незручним для чиєїсь переговорної комбінації.

Навіть якщо дизель для американського фермера на два тижні здешевшає на п'ятдесят центів за галон, чи виправдає це ризик назавжди залишитися в підручниках історії серед тих, хто обрав бік агресора в найбільшій війні в Європі з часів Другої світової?

Для мене це питання також про те, який урок отримають діти, що зараз виростають під обстрілами: чи має право на свободу власну силу, чи воно чинне лише доти, доки його захист не створює незручностей сильнішим. Відповідь залишиться з ними значно довше, ніж прізвище чергового американського президента.

Історія не вимірюється одним виборчим циклом. Наслідки цих рішень визначатимуть життя поколінь українців, американців і європейців. Одним залишаться зруйновані домівки й могили рідних, іншим – континент, де нова війна стала ймовірнішою, самим американцям – країна, чиє слово важить менше і чий вплив обходиться дедалі дорожче.

Я хочу вірити людям, які перепрошують переді мною. У їхніх словах я впізнаю Америку, яка ще здатна вимагати від себе більшого.

Але через десятиліття Сполучені Штати судитимуть за тим, чи допомогли вони зупинити агресію, чи полегшили її продовження.

І за тим, яку Америку залишили наступним покоління: здатну вести за собою світ чи змушену повертати силу, яку її керівники обміняли на п'ятдесят центів перед проміжними виборами в Конгрес у листопаді 2026 року.

Севгіль Мусаєва