Херсон після миру
1 листопада одразу після завершення перемир'я на Херсонщині, росіяни демонстративно відновили терор цивільних та громад усього Правобережжя. Першою, рівно о 23:00, була арта, потім полетіли дрони.
До 10 ранку 2 листопада вже було понад 130 дронів тільки по Херсонському району.
Не встигли мешканці правобережної Херсонської області, подихати повітрям миру і свободи, як знову всім доводиться повертатись у підвали. Росія не скупиться на погрози у своїх каналах: "Херсонцы, ровно в 23.00 вам п**а", "траса е58 до Николаева – по огневым контролем российской армии"…
Важко передати словами стан людини, яка за останні пʼять років війни мала лише пʼять днів миру, і знову змушена іти на війну. Так себе зараз відчувають майже 130 тисяч наших співвітчизників, які продовжують проживати на правому березі Херсонщини. Серед них понад 10 000 дітей віком до 15 років і 67% непрацездатних осіб. Як вам такий регіон? Людський капітал є, але на кожного працездатного припадає двоє тих, кого треба підтримувати.
Тепер всі ці живі люди з болючими спогадами про нещодавний мир вимушено повертаються назад у щоденний страх, у підвали або за забиті дошками вікна.
Коли ми йшли на перемирʼя, і країна і суспільство, всі підтримували цей крок заради мешканців Олешок, заради кількох днів миру і повернення в Україну 800 людей. Та мало хто розумів і ще менше говорили про ціну, яку доведеться заплатити за цей короткочасний мир.
Що варто було розуміти і враховувати у першу чергу. Перше це те, що за умовами цього "режиму тиші" сторонам було заборонена навіть логістична дронова розвідка. Тобто наші дрони не могли перелітати на лівий берег, російські – на правий. Дніпро став лінією розмежування. Тому, на лівому березі за цей час відбувалась не лише гуманітарна логістика. А це значить, що зброї і армії там стало більше. За свідченнями військових росіяни за ці пʼять днів навезли ствольної артилерії, мінометних розрахунків, тисячі FPV дронів, десятки тисяч кілометрів оптоволокна та, головне, тисячі нової живої сили.
Друге не менше важливе – наші війська за останні роки викурили і вибили росіян з багатьох ділянок Лівобережжя. Останній місяць ми мали контрольований повітряний коридор, завдяки якому нашим військовим вдалось на початку жовтня доставити 8 тонн продуктів в Олешки і робити адресні доставки (за цим стояла 34 бригада, "Болгаричі", 11-а бригада ім. М.Грушевського та 30-й корпус морської піхоти).
За ці пʼять днів ми втратили цю перевагу і дали росіянам паузу, під час якої вони змогли підтягнути нові сили на лівий берег і посилити свою оборону. Тепер те, що наші військові виборювали за місяці, доведеться виборювати знову. З іншого боку, виходить так, що цивільні взяли позику у завтра: бо навезена росіянами нова зброя ще дужче почала бити по цивільних містах і селах Правобережжя.
Третє: на початку цієї кампанії ніхто не був впевнений, чи вдасться цей експеримент. Адже за всю війну ми вперше стали свідками того, як політичне рішення про припинення вогню так ретельно було виконано командуванням і військами. Цей досвід, найімовірніше, буде зміцнюватися і ширитися на інші ділянки фронту.
Для цивільних це означатиме можливість планувати життя довше, ніж до вечора, хоча б протягом кількох днів. Для політиків – проводити гучні гуманітарні місії в умовах, недоступних для гуманітарних організацій і піаритись на них. Для військових – іти на власні жертви заради швидкоплинного миру перших і піару других. Та найважливіше тут все ж отримують четверті – наші співвітчизники, українці, які стали заручниками бойових дій, яких евакуюють і яким допомагають такі кампанії.
Не менш важливим в усій цій картині є те, що такі "вмикання-вимикання" війни перетворюють її на абсолютно керований процес, а отже – роблять фрагментом суспільної традиції. Адже всім відомо, що будь-яке правило, яке повторюється, стає традицією. Коли війну можна вмикати і вимикати синхронізацією політичної волі та військових наказів, війна стає керованою. А керована війна ризикує стати звичайною і звичною – уявіть собі тоді цей світ, як у романі Орвелла "1984". Як би нам не хотілося, щоб вона перетворилась на традицію, такі правила її неминуче поглиблюватимуть.
Отже, ці пʼять днів миру коштували нам дорого, зокрема, українській армії та цивільним, які залишаються на Правобережжі. Та чи могли ми не допустити цього перемирʼя? Залишити майже 2000 людей в Олешках без шансу на підтримку? Точно, ні, бо я ставлю себе на місце цих людей і не хочу дійти до висновку, що моє суспільство і держава про мене забули. То ж все, що залишається нам робити далі, це працювати, аби не зробити з цієї ситуації правила, а з цього правила – традиції. Тобто, не звикнути до війни.
Євген Гілін, голова ГО "Місто сили", кандидат юридичних наук, адвокат, медіатор, батько чотирьох дітей