Ніч перед Різдвом

Четверг, 6 января 2005, 16:45
Політично-фольклорна казка про повернуті москалям борги


I

Величний Пацюк, одвіку старий і одвіку зевсоподібний, сидів у світлиці і наминав галушки. Зимові святки він завжди стрічав так — медитуючи перед повною макітрою, в думі про Україну та її місце у мінливому Всесвіті.

— Здоровенькі були, блаженнійший Пацюк, — гукнув з порогу коваль Вакула, обтупуючи сніг з новеньких американських валянків.

— Здоров був, козаче. Ну як там наші?

— Святкують, мосьпане. Сивуху ту, мов брагу, хлещуть, аж гай гуде. За ніч гуртом сімнадцять діжок вінегрету з'їли, вареників і оселедців неміряно, а що вже тих курячих крилець, коропів у сметані, кільки в томаті, картоплі в мундирах, огірків у розсолі, ананасів і печериць! Навіть відро квашеної брюссельської капусти якесь посольство здуру підвезло – і ту ум'яли. Цистерну кримського шампанського висушили!

- Святі люди! – похвалив Пацюк.

— Ковбасою ж "Московською" погидували— двома возами до Дніпра вивезли і в ополонку скинули, в самий чорторий, хай кляті лансери нею ласують до згину, — відзвітував Вакула. — А пісню як заспівали, оту, де "ні - брехні", так за сорок верст на дачі батюшки з московського патріархату одвірки потріскалися.

— Разом нас багато, нас не подолати, — замугикав Пацюк.

Галушка вистрибнула з макітри в полумисок, оббрьохалася в сметані, і зачекавши високої ноти, скочила до рота. Пацюк ковтнув. Галушка пискнула.

— Оце так диво фольклорної техніки, — аж простогнав вражений Вакула.

Наступну галушку Пацюк хвацько піймав на льоту - як муху. Прислухався. У кулаці в нього жалібно пискнуло.

— Європеїзуємося. Ич, бісові душі, устриць у макітру підсипали, — незлостиво відзначив гуру. — Ра-зом, разом нас ба-гато, ра-а-зом...

— Отож-бо, блаженнійший Пацюк, віднедавна нас стало так багато, що не розбереш, хто серед нас справді наші, — гаряче заговорив коваль, перехилившись через стіл. — У когось, може, душа в корості, та помаранчевим шаликом прикрита — так що і не вгледиш. Заблудився я в морі душ однознакових: усі осяйні й миловидні навкруг і всі помаранчеві – либонь ті райські яблучка.

Пацюк замислився.

— Голі душі побачити можна хіба що в раю. Але я не бував там. Не певен, що буду, - старий устав з-за столу. Кальсони на ньому виявилися відверто моркв'яного кольору. - До того ж, людина роздіта, розбута, розкута, видима до самого денця душі, на ній нічого немає, навіть окулярів, — невже ти вважаєш, ковалю народного щастя, що то є велична картина? А тут, на землі, істинний колір душі уздріти можливо, лише подивившись на неї крізь вічко мушкета.

— Та свят-свят... - Вакула, дрібно хрестячись, пошукав очима образи, однак натрапив на обрамлену рушниками в червоних півниках світлину Гоголя. Ніс у Гоголя був кривий і довгий, як життя Пацюка, або як дорога в лісі.

— Але це крайня метода, — суворо продовжив Пацюк. — Наших, кажеш, забагато?.. Та я століттями чекав, коли всі, що живуть отуто, і осьдечки, й там, й отамо, повсеньки, де наші могили, хоча б за ознакою цею принашились й нашими стали, щоб нашість в прозрінні створить, бо нашими всі споконвіку вони і були, але просто не знали. Нарешті діждав я. Тож сумнівом мрію, Вакуло, ти в мене не крадь, бо крадучи наше у мене, ти нас і мого позбавляєш. Доступно я виклав?

— Так! — по-солдатськи випалив коваль.

— Ти мені політичними гаслами не балакай. Кажи, чи все зрозумів?

— Аякже, батьку!

— Ну а зараз ходімо — покажу, де демонічні сили причаїлися, трясця їхній матері.

Пацюк рішуче одягнув кожуха і взяв тайстру з полиці. Тільки тепер Вакула помітив, що він схожий чи то на Тараса Бульбу, який у вогні не горить, чи то на Діда Мороза з сивим оселедцем.


II

Другий місяць поспіль народ танцями й пісноспівом морив шинок "Зоряний".

Були тут і Скрипка з баяном, і Слава з океаном, й Істоменко з мікрофоном, і Руслана з вовком на шворці, і Середа по понеділках підходив. Були і Надія Нації в пальті, і Мороз, і морозець, і спікер, і мер. Дружина спікера краяла паляниці з бастурмою, і той потай пишався цим більше, ніж орденом Героя. Пишнощокий дядько Рошен роздавав дітлахам льодяники в барвистих обгортках. Юля накручувала на руку сувой колючого дроту і видивлялася панцерник. Очі її палали, як чорносливини, запечені над багаттям Жанни д'Арк.

Словом, було усіх, і різних, і багато. Та так пістряво і тісняво, що Пацюк з Вакулою, пробираючись до шинку, розгрібали юрму руками, мов тими веслами.

У шинку світилися вікна, але наразі ніхто не озивався.

Шинкарка Солоха поралася, аби поспіти до Святвечора прибрати всі гріхи і грішки, бо була вона правовірною галичанкою, тож раз на рік боялася Бога. Палила в грубці якісь папери і чеки, вимітала із закапелків жучків, заливала черпаком скислий борщ у транзитний сервер. Авжеж, роботи в Солохи набралося — прости Господи, що лихого у таку днину згадаєш, — достобіса і ще трішки.

Раз по раз прочинялася ляда погреба, який мереживом кротячих лазів з'єднував шинок з іншими заможними хатами села, і в господу ввалювалися якісь люди та соратники в заморських свитках, лаялися, кляли когось невидимого, проте всесильного, плакали, скреготали зубами, пили чарку і враз сумирнішали.

Спершу прийшов прокуратор Гена. Він був неголений, застужений і тому сякався у сторінку, видрану з кримінального кодексу. Прокуратор не на жарт перепудився, коли в ляду загупало і хтось суворо пошуткував: "Відкрийте, міліція!". І доки Солоха, примовляючи: "Міліція — з народом, а не по шинках ошивається", відчиняла генералові Коню, він прудко заскочив у мішок біля печі і намертво зашморгнув на лантусі мотузку.

Генерал Кінь явився не в формі. Тобто як мужчина, відзначила Солоха, він був начебто у формі, але без мундира, хоч і з табельною шаблею та з гумовим кийком під пахвою. Кийка генерал хтиво підніс Солосі і тільки встиг її смачненько ухопити за поділ плахти, як з погреба, зберігаючи статечність, вилізли Макарович з Даниловичем. Генерал навшпиньки прослизнув до печі й замаскувався поміж лантухів.

— А де нація? — Макарович, розставляючи шахи, видно, продовжував розпочатий в льохові диспут. — Погляньте навколо: немає! Солоха — це хіба нація?! Це народний анекдот в очіпку.

— Да, нації, як-то кажуть, ніхрєна, одні падонкі висшей мєри...

Данилович ще не договорив, аж у хату швидка і похоплива, наче протяг, влетіла жіночка, заламуючи руки. Від її вереску наукова вагомість диспуту різко впала.

— А це хіба нація? Теж мені чудо в норковій беретці, страшне, як привид комунізму, тобто як наше з вами безвозвратне минуле, — шепнув йому Макарович, задкуючи до рятівних лантухів.

... І так тривало цілий вечір безугаву.

Нарешті, коли зморена шинкарка вже надумала зготувати хутенько узвару й спочити, в ляду по-ведмедячи важко, одсапуючись і відпльовуючись від павутини, пропхався Федорович.

- Ітіть ця опозиційна діяльність заманала, - плюхнув Федорович на лаву. Зауважив розкидані по столу шахи, недобро принюхався. – Ходив до старців на Афон, достопочтєннєйшая Солохо. Це була моя третя ходка.

- А ви й зараз такий, як раніше, - мрійливо засміялася Солоха, чепурячи китиці на керсетці.

Федорович насторожився:

- Тобто?

- Як Африка – великий, теплий і трохи дикий.

- Ну-ну, ти ще скажи – з чорною душею. – Здоровань не розпізнав лестощів і потягнувся до пиріжка. – Наколоті?

- Майже. З маком.

Щось бевкнуло знадвору об віконницю. Невдовзі ще раз, і ще, й поповзло потьоками по шибці. Федорович зблід.

- І де він узявся, той гуцульський вишкварок із своїми яйцями! - Солоха скочила до вікна і, висунувшись по самого пупа, несамовито загорлала в темряву: – Чого ти жбурляєш?! Краще б в армію пішов, салага! Природи не жалієш! Це б птички вилуплися, якби ти їх об вікна головами не кидав! Що, хіба птичок не жалко?! Убивець!

- Казли, - сумно вирішив Федерович. – Кругом одні казли і криси. То єсть миші.

І тут у двері так наполегливо і потужно загепали, що сумніватися у рішучості намірів прибульців не мало ні макової зернинки сенсу.

- Хто там? – переполошилася шинкарка.

- Народ, - відповів бас і зайшовся реготом.

- Лізьте, вельмишановний, до того кута та ховайтеся заради всіх святих, - порадила Солоха.

Утім, Федорович і без неї втямив, куди воно й до чого, і вже шпортався у мішковині. Устиг.

До шинку ввійшов Пацюк, за ним на шанобливій відстані - коваль Вакула. Гречно привіталися.

- Ви колядувати? – пожартувала шинкарка.

- Так, - пожартували дядьки. – А нумо, розкажи, молодице, що воно в тебе вся хата лантухами позаставляна?

- То картопля.

- Значить, навесні посадимо, - щиросердно засміявся Пацюк. І, звертаючись до свого попутника: - А ти кажеш: усюди одні наші, наші. Егеж. Оті п'ять мішків – з фальсифікаторами та посіпаками, наскрізь бачу. Отой із синеньким бантиком – з лихварями-політтехнологами, поруч у розцяцькованій торбі – Чук з побратимами та іншими спонсорами. Об піч обпертий – лантух з сепаратистами, а в чорному, що недалечко від нього, - попи, які листівки клеїли замість Богові молитву складати.

- То скільки ж їх? – свиснув Вакула.

- Серьога, підрахуй! – скомандував Пацюк.

З которогось мішка вискочив чолов'яга з обличчям, спотвореним посмішкою, і бадьоро відзвітував: "Двадцять п'ять мішків, дядьку".

- Ізнов підбрехнув. Не двадцять п'ять, а тридцять один, - виправив гуру, який майже все на світі знав, але не від усього вмів застерегти. – А нині, Вакуло, маю до тебе діло державної ваги.

Пацюк запустив велетенську правицю в найближчий мішок, порпався там хвилини зо дві і нарешті вихопив за краватку якесь тіло:

- О, оцей згодиться!

III

Пацюк виволік свою знахідку з шинку на сніг.

— Тпрру, Нестор! Дивись, який молодий, баский, завзятий, п'яти під ним так і горять, — старий, по всьому видно, був задоволений. - На цьому хутко не тільки до Москви домчиш, цей і до дідька лисого завезе. Полетиш, Вакуло, в Росію, до їхньої цариці!

— Та Господь з вами, їхня цариця століття зо два, як померла. Переставилася вже Катерина, - прошепотів коваль.

— Тю. Хто б міг подумати! А здорова ж була, як кінь. — Пацюк спантеличено почухав потилицю, що за народною звичкою означало неважку, але все-таки думу. — І хто ж у них зараз царює?

— Та є один, миршавенький.

Пацюк розв'язав тайстру і обережно дістав звідти парчеві дамські черевички старовинної роботи. Прикрашені смарагдами і рубінами, вони блищали в місячному сяйві, як забуте, вже нікому не потрібне щастя. Старий упхав взувачку Вакулі за пазуху, плеснув по плечу:

— Ну то віддаси тому миршавому. Розтлумачиш, мовляв, так і так, двісті літ тому позичали у вашої цариці в тимчасове користування для однієї казки, а тепер ось повертаємо цілі-цілісінькі, зовсім не ношені. Вибачайте, що так пізно. Не пригодились, скажеш, ваші тухлі. Та й із моди вийшли. Нащо нам той ваш антикваріат без стєльок!

— А їм нащо?

— Не відаю, — знизав плечима Пацюк. — Мо' у музей літератури здадуть по опісі. З Богом!

Пацюк підсадив Вакулу на Несторову спину, розкрутив осідланого Нестора за краватку і запустив у небо. Літальний тандем набирав швидкість.

— Ваку-ло-о, передай їм там, у Москві: Пацюк сказав: "Нє надо нас взувать!" —гукнув їм навздогін.

Крикнув він іще щось — про дулі, які не слід тикати, бо це недипломатично, і як акуратно пролетіли над смоленською частиною ППО, — але ні Нестор, ні його вершник нічого більше не розчули, тільки далекий, розпотрошений вітром бас.

Коваль озирнувся, побачив гомінку, рухливу юрбу на засніженому майдані. Чимдалі, тим люди внизу маліли, і вже нагадували помаранчеві спинки бджіл на велетенському, вбраному в цвіт терновому кущі. Гупали салюти, дострибуючи до самих зірок. Ніколи ще коваль Вакула не бачив Україну такою красивою, навіть у казках, звідки він був родом.

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде