Грін-карта для "Невловимого Джо"

Четверг, 14 апреля 2005, 16:14
Дружина загиблого журналіста Мирослава Гонгадзе – у Києві. Вона прилетіла в Україну першою з групи політичних біженців кучмівських часів, які осіли у Washington D.C. та околицях.

Мама двох дівчаток. Приїхала не на завжди. Але не виключає, що повернеться, коли справу про вбивство Георгія розкриють. Для початку вона хоче подивитися в очі тим, хто обіцяв за "два місяці" (до речі, цього залишилося чекати вже менше двох тижнів) провести досудове слідство у цій надважкій справі і скерувати справу до суду.

Можна собі уявити, що говоритимуть Мирославі президент Ющенко, міністр Луценко та генпрокурор Піскун. І водночас легко припустити скільки болі й скепсису буде на її обличчі. Адже, попри проанонсовані зізнання заарештованих "орлів Пукача", ми ще нічого не знаємо.

Чому Гію вбили? Де голова, якщо вбивці справді затримані і дали правдиві свідчення? Чи буде хтось покараний за кількарічне заплутування справи? Чому й досі, на п'ятому місяці генпрокурорства Піскуна так і не допитаний майор Мельниченко? Чому до справи не долучили його "плівки" у будь-якій формі, кількості та якості?!

І головне – хто віддав наказ про вбивство Гонгадзе? І чому він досі на свободі...

Не менше запитань і до самого героя тейпгейту. Микола Мельниченко, який теж має посвідку політичного біженця, до Києва ніби й не збирається. Хоча обіцяє.

Він називає себе "останнім живим свідком по справі Гонгадзе". Публічно побоюється за своє життя, але водить дружбу з відставними радянськими та російськими чекістами. Хоча мав би пам'ятати слова Єлени Боннер, вдови Андрія Сахарова: "Не верь КГБ ни в солнце, ни в дождь, не верь им ни при ясном небе, ни при плохой погоде, не верь им, даже когда они говорят правду".

У цій ситуації дивно, що Мельниченко довіряв (зовсім донедавна) своє життя лише Б.А. Березовському і не довіряє Ющенку, Луценку, Турчинову разом узятим. І замість Києва, де йому безпеку гарантує помаранчева влада, він навідується до путінської Москви, де з правами людини, очевидно, все гаразд.

Ще якось можна зрозуміти екс-нардепа Олександра Єльяшкевича, який не їде додому, бо вимагає посадити за грати колишнього президента Леоніда Кучму та Григорія Суркіса. Які нібито й організували спробу замаху на опозиційного політика. Залізною трубою по голові. Про що можна пересвідчитись якраз у роздруківках "плівок Мельниченка".

Та все одно – важко розслідувати справу, фігуранти якої не хочуть давати свідчення у встановленому порядку. Можна, звичайно, за народні гроші відправити групу слідчих за океан. Але що робити потім – на прохання Мельниченка та Єльяшкевича суддів з прокурорами, адвокатами та свідками до американської столиці вивозити?

Треба просто чесно сказати. Собі й людям: "Я не повернуся". Бо маю наполеонівські амбіції, дружину з дитиною, зарплату або велфер, грін-карту і право вільно пересуватися світом, а не "тризубу" паспортину з пропискою у троєщинській глибинці.

Але до чого тут слова про демократію і нібито бажання розповісти правду про злочини режиму, який, як з'ясовується, нікому назвати "злочинним". У суді. У "найгуманнішому в світі" – Печерському – суді.

Доречні публікації:

Плівки не майора Березовского

"Together we are many, нас не подолати!"

Без голови


Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде