Моя революція

Четверг, 27 октября 2005, 12:25

Наді мною низькі хмари холодного Голландського неба. Ранковий туман, тиша. За вікном, вже третій день підряд, моросить дощ, і в кімнаті ще темно; я відкриваю штори, запрошуючи до кімнати хоч трохи невпевнених сонячних промінчиків. Вмикаю ноутбук і, обіцяючи собі лише проглянути заголовки, заходжу на Правду. Так починається мій день.

Коли я була ще школяркою старших класів, і проявляла неабиякий інтерес до журналістики, мама взяла мене на одну з численних конференцій чи партійних з’їздів та залишила в журналістській ложі, де серед репортерів та газетярів я впізнала красивого молодого журналіста, що запам’ятався прямолінійними питаннями політикам численних телевізійних ток-шоу того часу. Тепер його пам’яті присвячено Правду.

Та вкотре гіркий присмак. Ще не так давно я відстоювала свій улюблений портал в дискусіях з критиками, безкінечними ночами виборів тисла F5, розсилала посилання на цікаву аналітику та нетерпляче чекала анонси мітингів опозиції, закликаючи друзів та недругів приєднуватись до нас.

Ми разом вже не один рік, і, зважаючи на моє ставлення до телебачення, Українська правда займає вагоме місце в моєму житті. Від телебачення я відмовилась більше трьох років тому, і головною причиною цьому стала цензура.

Коли журналісти центральних телеканалів остаточно втратили самоповагу, і кожний випуск новин ставав розчаруванням та стресом, я вирішила захистити себе, а телевізор з часом перетворився на непотрібний елемент інтер’єру.

Завтра я їду реєструватись в Українське посольство в Гаазі, аби проголосувати на чергових виборах в моєму житті, та житті моєї держави. З дому надходять тривожні сигнали.

Задовго до президентських виборів 2004 в мене з’явився тоді ще зовсім ексклюзивний помаранчевий значок "ТАК", з яким я з гордістю та острахом прямувала щодня до університету. В нашій студентській кімнаті здавна висіла символіка "Нашої України", о, то була моя маленька протидія адмінресурсу, та коли якось в гості заглянув декан, дихання не на жарт пришвидшилося.

Але він тоді не сказав ні слова. Він все розумів. А під час боротьби, зустрівши в коридорі, за тим, що можна було б трактувати як "підривну роботу", схвильовано розпитував: "Ну як там ви?"... Про таку близькість між деканом та студентами я чула лише від старшого брата. (Тоді Україна здобувала незалежність).

А одного разу, в метро, молода пара привітала мене словами: як хороше побачити однодумців! То було невимовна радість на тлі зазвичай здивованих облич киян! А потім був перший "помаранчевий" мітинг опозиції, і я вже більше не почувалась одна.

Після перемоги помаранчевої революції я сказала в інтерв’ю студентській газеті про свою надію, що вірш Олександра Олеся про глухий, осліплений, безпам’ятний народ „що навіть хто він, він не знає” нарешті втратить свою актуальність. Зурочили, мабуть. Сумно.

Читаю новини, дзвоню додому і питаю батьків, друзів, невже громадська думка настільки мінлива… Чую невтішну невизначеність. Невже ти, мій український народе, ще настільки незрілий?

В день коли президент підписав гучний указ про відставку органів виконавчої влади, наша маленька громада зітхнула з полегшенням. Ми ще не знали, до чого це спричиниться. Надто вже дорогою здавалась ціна, яку сплачували українці олігархам за підтримку Віктора Ющенка на президентських виборах, надто агресивно боролась за сфери впливу газова принцеса, надто ненажерливим ставав цукерковий король, надто відвертим став популізм..

Достатньо. Нарешті президент зробив довгоочікуваний крок, його привітала не одна сім’я українських інтелектуалів. За ситуації, в яку був поставлений президент, уникнути призначення Юлії Тимошенко головою уряду, що вже тоді натякала на політичний шантаж людьми, що не пішли з Майдану разом з нами після інавгурації, чи розплати з іншим грошовим мішком передвиборчої компанії Петром Порошенком, було неможливо. І тільки дуже наївні та дуже нещирі люди можуть заперечувати це.

Плин подій за останні півроку вкотре підтвердив загрозу Юлії. Як жінка я чудово розумію її політичну тактику, та як людина я ніколи не зможу осягнути все лицемірство і підлість, на яку готова піти ця людина. З дошкільного віку перебуваючи в сфері політичних дискусій та довічного пошуку проукраїнської політичної сили, я давно стежу за феноменом цієї жінки, постать її мені здається прозорою і недвозначною.

Представник великого бізнесу, олігарх, що бореться за владу в усіх її проявах, голодний дух української політики. Коли ця жінка стала поруч з тоді ще кандидатом в президенти, Віктором Ющенко, повіяло холодом.

І хоча її роль у перебігу кампанії навіть затяті антипатики не можуть заперечувати (та водночас пані всього лише боролась за свій куш при новій владі, про письмові гарантії якого вона завчасно подбала), скандування "Тимошенко" під час мітингів на Майдані насторожували не менше ніж необачливі (і викриваючі) заклики Юлі до штурму.

Та українців чомусь не злякало ані небезгрішне минуле леді, що грала за правилами кримінального світу, ані перетворення Кабінету міністрів на власний прес-центр, ані робота уряду на нескінченний піар надзвичайно красивої, і не менш нещирої вистави однієї актриси (з елементами показу мод, звичайно).

Гарно відпрацьована дикція (щоправда, нерідна мова так і не стала природною), популістські заклики та воістину "цнотлива скромність" стосовно своєї ролі в житті держави допомогли Тимошенко затьмарити багатьом українцям очі та приховати жагу влади та грошей у власних очах. Забула додати, нечувана безапеляційність та самовпевненість, що межує з відвертим нахабством в заявах (природну скромність українців воно завжди спантеличує).

Тому я продовжую розпитувати всіх знайомих, що там дома? Які прогнози? Здається, українці готові обпектися ще раз і повірити телеканалам, що ще так недавно брехали їм. Тепер вони оголосили себе вільними і правдивими, тільки от власники їх не змінились.

Та журналісти давно вже перестали червоніти, та ще й Волкови, Бродські та Шуфричі згуртувались навколо ніжної голубки, "спиненої на зльоті"... Монополізація "Майдану", передвиборча істерія та дешева гра, красиві рейтинги, вкупі з масовою "купівлею" партійних осередків різних рівнів можуть забезпечити перемогу на виборах...?

Спогадів про Майдан в мене багато. Фотокарток майже немає. Тому що коли мої колеги, колишні студентські псевдолідери, бігали на “5 канал”, відпрацьовуючи майбутні посади їх депутатів-кураторів, я була зі студентами на мітингах, розповсюджувала агітаційні листівки, нашвидкуруч роздруковані вдома.

Просила допомоги у штабу, слухала "попередження" ректора (якому вже давно, до речі, ПОРА), їздила за допомогою до європейських студентів, і не поверталась одна, і робила я це не для того, щоб одержати ласий кусок від перемоги, і не для того, щоб написати через рік цю статтю.

Я також не чекала українського економічного дива чи швидких і казкових змін в житті. Я просто люблю Україну, і це був мій маленький громадянський внесок у її майбутнє.

Леді Ю та її театральній трупі не соромно буде виходити на сцену в річницю Майдану. Як не соромно акторам дешевого театру відверто фальшивити перед глядачем. Та його рівень культури іноді виявляється занизьким, щоб побачити це.



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!