Грузинский кризис и его украинские последствия

Вторник, 12 августа 2008, 11:11

Події в Грузії мали б зірвати чи не кожного притомного українського політика (якщо такі є) з лежаків у Гурзуфі чи Майорці, настільки різкий запах пороху повіяв над Україною.

Однак ліниве плем’я кишенькових злодіїв, яке править сьогодні Україною (визначення в’їдливого аналітика Євгена Жеребецького), не здатне ні осмислити те, що відбувається, а тим більше якось адекватно на це зреагувати. Хитрі щурики сидять під віником.

Де Рада Нацбезпеки та оборони, коли розпинають найближчого і чи не єдиного союзника? Де держава як така?

Авторова увага була прикута саме до них – поводирів та їх реакції в умовах справжньої небезпеки. Йдеться ж не лише про Грузію, а й про Україну.

Підсумки не втішні: жодної істотної мобілізації політичного класу не відбулося. Напевно її не буде і тоді, коли "победоносные российские корабли будут входить в Севастопольскую бухту".

А те, що після того, як вони "победят", повернуться у Севастополь, ніхто не сумнівається. Злодійська шпана, яка опанувала цією країною, матиме справу з відморозками та гебнею – і одразу ж заб’ється у щілини.

Або "уриє" (є таке слово в політології) до Ніцци чи Карлових Вар. Якщо не вдасться переметнутися до "білокам’яної".

Майже не зреагувало і саме розімліле по пляжах та баштанах українське суспільство. Навіть попри те, що розуміє: грузинський сценарій запросто може повторитися не лише у Севастополі, а і у Львові – розбомбити площу Ринок у Львові бравим російським військовим тепер за виграшки.

Тепер не воюють лише фронтами. Бо ж "львівське середмістя – історичний спадок людства, що перебуває під охороною безсилого ЮНЕСКО", для уродженців Орєхово-Зуєво лише ще один полігон.

Чи, може, й досі хтось у тому сумнівається?

Маємо констатувати, що в Українського проводу, як завжди дві проблеми – повна розсвареність і параліч волі. Правда, дехто з найчільніших представників влади свідомо відмовчується, як от вольова прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко та розумна голова Верховної Ради Арсеній Яценюк.

Хотілося б нарешті почути, як оцінюють ситуацію ці два претенденти на пост президента України у кризовий для України час.

Чи то домовились з деким, чи просто перестрашені? Попри всю авторову іронію до президентської гілки влади – Віктор Ющенко все ж щось робить. Правда, сила його волі теж відома. Однак, у цій ситуації об’єднуватися потрібно довкола нього (не плутаймо з оточенням).

Щоправда, це не означає, що Ющенко отримає чергову індульгенцію напередодні виборів. Занадто багато дров наламав. Та іншого все одно не маємо.

Наступні – це ті лобістські групи, які гордо називають себе ПАРТІЯМИ. З їхнього боку, громада отримала лишень якісь кволі заяви. Явно написані під палючим сонцем і не встаючи з лежака. Жодних справжніх політичних акцій, дій немає.

Якщо не враховувати проплачених все тими ж російськими "творцями миру" групок старих комуністок під Посольством Грузії у Києві. А де ж полум’яні націоналісти та тверді націонал-демократи?

Де любі свободівці, рухівці та нашоукраїнці?

Теж на лежаках. Принаймні відомі автору лідери саме там.

Та й масмедії неначе "белени об’їлися". Ясно, що більшість з них контролюється Росією, якщо говорити про телебачення…Та все одно, невже вони справді вважають, що українцям сьогодні головне побачити, яким хорошим був Кучма?

Натомість серйозного аналізу ситуації навіть в Інтернет-виданнях зась.

А всі чати забиті ФСБешниками – днями і ночами строчать реакції та застрашують авторів. Щоб ніхто і писнути не смів у цій Хохляндії. От де насправді кипить робота!

Але повернімося до самої суті справи – чому Росія так вперто не припиняє вогню. Чи тільки ненависть до грузинського режиму рухає тандемом Путіна-Мєдвєдєва? Напевно, ні.

Ця сутичка у малесенькій Грузії є знаковою для цілого світу. Очевидно мова йде про зміну цілого світового порядку. Росія остаточно дала знати перш за все США, що вона повністю вийшла з кризи до якої призвів розвал Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Росія показує США, що вони ніяк не можуть вплинути на те, що відбувається не стільки у Грузії (і буде відбуватися по всій периферії Російської Федерації включно з Україною) але, що головне, у самій Росії.

Причиною цього є і загальний розвиток геополітичної ситуації у світі і ряд помилок, яких допустилися США. Як от визнання незалежності Косово.

Навіщо це було США – загадка і для самих американців.

Ясно, що після цього світове status quo було зруйноване. Щоправда, і попри Косово, Росія все одно пішла б на цю чи іншу авантюру. Просто вона відчула, що Захід розколотий (не без допомоги Газпрому та ФСБ) – позиція ЄС невизначена і неконсолідована.

Німеччина спровокувала агресію Росії у Грузії заблокувавши її зближення з НАТО. Так само, як і просування України до НАТО. Загострилися економічні протиріччя ЄС та США.

Разом з тим США ніяк не можуть розв’язати Іракську проблему (чи не хочуть її розв’язувати – бо такий стан для видобутку іракської нафти чи не найкращий з усіх можливих).

А ще найголовніше – проблема Ірану та його атомної зброї. І для багатьох так і немає відповіді – а чи не розміняли США маленьку Грузію на допомогу Росії у вирішення цієї проблеми? Про що шепталися Райз та Путін під час її останнього візиту до Москви?

Однак повернімось до бонусів для Москви. Що вона здобуває опанувавши чи то Південною Осетією чи й самою Грузією, якщо вдасться?

Росія промацує наскільки далеко вона може зайти ламаючи норми міжнародного права. Після геноциду у Чечні, який Захід успішно проковтнув, ворота до експансії на Кавказі для Росії відчинилися настіж.

І Захід далі ковтає бомбардування Тбілісі та ведення війни з України як плацдарму для Російського Чорноморського флоту. Отож і Україна так чи інакше "воює" проти дружньої Грузії.

Причому її про це навіть не питають...

Ба більше – на неї погаркують з штабу Російських збройних сил та російського МЗСу.

Росії в цьому конфлікті вдалося пройти дуже далеко. І не лише у грузинському напрямку, але й українському. Ось де проявилося безсилля української влади та декоративність української держави, яка дійсно не контролює свою територію та інформаційний простір!

А це тільки початок.

Якщо вдатися до аналогій – то це тільки захоплення Гітлером Рурської області. Це ще навіть не повзуча окупація Судет (як захист "соотечественников" – фолькдойчів).

Можливі події в Криму (а це поза всяким сумнівом буде "захистом" російського та російськомовного населення) – і будуть аншлюсом Чехословаччини.

Другим важливим завданням є повне опанування родовищ та шляхів транспортування нафти та газу з Центральної Азії та Кавказу у ЄС. До цього часу залишався єдиний альтернативний шлях через Азербайджан, Туреччину, Грузію та, можливо, Україну (славнозвісний та провальний для України проект нафтопроводу Одеса-Броди).

Завданням максимум для Росії відтяти ЄС та США від цих нафто- та газоносних регіонів і перетворитися чи не в повного монополіста. Остаточно взяти і так безсиле ЄС за горло.

Не забуваймо, що паралельно Росія опановує родовища у Лівії та Алжирі. А прикриття – військово-морська база РФ у Сирії.

Тому так важливо було випередити США і не дати заскочити Грузії (а заодно і Україні) під парасольку НАТО. В цьому Росії допомогли корумповані росіянами німецькі соціал-демократи, які й досі попри все керують німецькою зовнішньою політикою.

Після цієї війни напевно тільки ідеаліст може очікувати позитивного вирішення питання надання Грузії (і Україні) "зеленого світла" у приєднанні до ПДЧ.

Та сама Меркель має всі аргументи знову, якщо не назавжди, заблокувати шлях цієї країни до цивілізованого співтовариства. Що і зробить.

Отож 10 років підготовки путінської Росії до реваншу не пройшли марно. Росія готова до подальшої експансії. Тоді як вітчизняні горе-геополітики та військові експерти, розробляючи військову доктрину, всі ці роки блеяли про відсутність для України істотної зовнішньої загрози і як вогню боялися розвернути оборонні системи на схід – бо ж там "брати".

А що, як "обидятся"...

В результаті готовність України до того, щоб її не "юзали", як хочуть, ведучи війну з її території проти її ж союзника, нульова. А "братушки бравы-солдатушки" не дрімали.

Отож, чекаймо в гості "миротворцев". Як то кажуть "принимай фашист гранату от российского солдата". (Під фашистами, у російській інтерпретації слід розуміти "бандерівців" і "мазепинців").

Отже, геополітична ситуація в світі різко змінилася. І не на українську користь. У великій геополітичній грі Україна є фігурою малої величини. Її можуть кожної миті розміняти на солідний виграш.

Міжнародне право перебуває у кризі. Міжнародні інституції безсилі. І навіть злочинно безсилі, чим і користується агресор. Світ знову повернувся до примату сили. Це гідна відповідь "пост модерністам" від політики, які щось там белькотіли про диктат права та прав людини.

Авторові згадалися дискусії з цього питання з теперішнім заступником міністра закордонних справ ФРН Гернотом Ерлером. Тепер вінд посередник між Росією та Грузією. Вітання...

Україні покладатися можна тільки на власні сили. Чим не повторення тези Степана Бандери?

Однак в цій ситуації нічого, окрім цього, не залишається. У геополітиці друзів та союзників немає. В кращому випадку можуть бути попутники.

Немає чого бавитися у цивілізованого чистоплюя, коли банда головорізів готова закинути українця в тюремні камери.

Якщо ЄС хоче мати у грудні-січні газ та нафту, то хай як зіницю ока пильнують мир в Україні та Грузії – а то не дай Боже, знову пішовши по лісах, українські "националистические отморозки" рознесуть вщент газогони та нафтогони десь на Волині чи у Карпатах. Про транспортування нафти до Супси – автор навіть не нагадує.

Час в України ще є, хоча багато чого чиниться за кулісами. Може неньку ще не встигли вторгувати в обмін на якусь Північну Корею чи все той же Іран.

Концепцію безпеки країни слід в корені переглянути. Варто переосмислити всю систему небезпек і ризиків. Потрібно в корені переглянути інформаційну безпеку держави бо програємо Україну і без патронів – досить одних екранів телевізорів.

Має відбутися консолідація нації, навіть якщо вона коштуватиме істотних поступок у внутрішній політиці. Бо попри те, якою мовою розмовляємо, російські бомби не розбиратимуть, як не розбирають у Горі чи Тбілісі.

Тарас Возняк, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде