Президент – как украинский языковой терминатор
В українській ситуації краще говорити про ідеал президента і, безумовно, це має бути жорсткий термінатор від закону. Хоча слово "термінатор" вже обезцінилося, не в останню чергу завдяки зусиллям мас медіа.
Народ вже не реагує на дотепи і не слухає політиків. Він вимагає порядку і не стільки сильної руки, як сильної і основаної виключно на законі влади.
Захопившись лібералізмом і чужими моделями демократії, хтось переплутав одне з іншим. В результаті одержали державу, основану на боротьбі протилежностей.
Космо-лібералізм, без поваги до національного, неухильно губить українську демократію і державу. Для небагатих держав – це як повільно діюча отрута. Під дією цієї отрути держава кволо реагує не тільки на світові загрози, в й на звичайні порушення законів і конституції.
Після мікстури імпортованого лібералізму, там, наверху все більше говорять про народ, але не можуть ні як слід гарантувати навіть найлегшу з позиції закону і конституції – самобутні права корінного етносу.
У зв’язку з цим, ключовою є місія президента, як гаранта конституційного порядку, застосування мов.
Без державної мови не функціонує жоден закон, бо чужою мовою він сприймається ніби не від імені України. В цій тезі захована глибинна причина так званого правового нігілізму.
Вирішувати мовні питання президентові, етнічному українцю, доволі складно, але треба затамувати емоції і з холодним прагматизмом, без зайвих слів, наводити порядок у мовній сфері.
Дохідливо демонструвати народові різницю в призначеннях мови, суть понять "мова державна", "мова етнічна", "мова міждержавного спілкування та іноземна".
Показувати народові ці поняття як різні за природою і призначенням треба не тільки просвітництвом, а й, передовсім, реалізацією у мовній сфері принципу "закон один для всіх".
Хай хоч дибки стають замовні політичні критики зусібіч, але президент повинен навідріз відмовлятися сприймати мовне питання як політичне, навіть жертвуючи перспективою другої каденції!
Саме тому президент для України в ідеалі – це такий собі термінатор на один термін, якому немає жодної потреби за когось агітувати і, в першу чергу, за себе. Останнє без толку, адже українці шанують справжніх сподвижників нації і держави аж після смерті.
Наявність другого терміну – це одна з причин вимушеного перетворення президента на всеукраїнського миротворця із сподіванням про переобрання.
Хитрий Леонід Кравчук не захотів такої долі і тепер ходить в політичних авторитетах, а ті, що після нього вже не можуть взяти на себе потрібну для України місію, адже оточення неминуче штовхає їх до другого терміну.
Як не парадоксально, відміна другого терміну президентства збільшила б відповідальність перед народом і зменшила б привабливість поста президента для людей авантюрних або слабких.
Віктор Ющенко ще має час стати термінатором від закону і правди, після чого всі поважатимуть Конституцію. Для цього йому достатньо передовсім у внутрішній політиці домогтися верховенства Конституції в тій частині, яка найчастіше порушується.
Поза сумнівом, найчастіше порушуються основні конституційні засади держави, вірніше, одна з них – статус державної мови, а отже важливого державного атрибуту.
Тому буквально завтра кожен, хто нездібний досконало застосовувати цю мову в публічній діяльності і державній службі, повинен негайно призупинити службу і одержати шанс довести професійну придатність і лояльність до власного народу.
Якщо не вистачить здібностей досконало оволодіти мовою, і совісті поважати державу, – завжди можна знайти собі менш відповідальну і добре оплачувану роботу за здібностями і уподобаннями.
Такий порядок твориться не тільки указами, а й твердим небажанням президента чути без потреби іншу мову у власному оточенні і від будь-якої державної людини, включаючи нардепа.
Президент Франції якось відмовився розуміти англомовне звертання свого міністра і зробив йому суворе зауваження. Народ і французькі ЗМІ сприйняли це нормально. В українській політиці і в багатьох умовно українських ЗМІ подібну позицію представлять мінімум як порушення прав людини і вимагатимуть відставки президента.
Але ж хтось повинен зробити подібний державницький крок! Тверда, не політизована, гідна позиція держави у мовному питанні – це те, що зараз потрібно Україні.
Замість домагатися твердого правового підходу до вирішення проблеми державної мови, дехто з балакучих патріотів радив би президентові України вимагати від Росії умов для української мови аналогічно з умовами російської в Україні, чи ще щось подібне.
Таких порадників багато. Дуже легко намовляти батька дражнити чужого дядька злодієм, не помічаючи величезні натовпи високопосадовців-злочинців за статтею 10-ю Конституції.
Перед тим, як вимагати пошановування державної мови іншими країнами світу, треба домогтися цього ж обв’язку всіма поважними громадянами держави Україна.
В цьому випадку президент не нянька і не агітатор – він гарант верховенства Конституції. Якщо замало повноважень, він мусить звертатися до народу із зрозумілими закликами і аргументами.
Якщо треба, доведеться робити це майже щодня.
Підтримка української мови й культури за допомогою усіляких пільг без забезпечення верховенства Конституції і закону є небезпечною ілюзією.
Останнє допоможе лише після наведення правового порядку. Хтось обов’язково по-фарисейськи спекулюватиме правами людини чи недосконалим законом. Та народ і сам ладен навести лад, як головний носій, користувач і творець мови. Але з цим народом треба говорити не мовою політики, а мовою держави.
Держави, як потужного і головного координатора українського інформаційного простору, основного поширювача інформації.
В мовно-інформаційній ситуації , що склалася, президент, передовсім як етнічний українець, має всі підстави карати і бити словом більшість етнічних українців за те, що, переважають числом, але здебільшого легко підлаштовуються під чужу мову, якою до них заговорять і нерідко всеїдні стосовно публічної інформації.
Саме тому, що етнічних українців найбільше, вони несуть основну відповідальність за державну мову, яка має бути їм і рідною, якщо вони справді вважають себе українцями.
Цю правду треба говорити сердешним українцям прямо в вічі з екрана телевізора, наперед знаючи про те, що гірка правда не додає популярності і виборчого успіху.
Воно й вірно, адже для президента-українця головне не другий термін, а те, що він зробити за перший – тяжку народну славу національного морального авторитета.
Тяжка праця заради блага нації не пропаде, адже народ прагне мати справжнього національного провідника – це історична тенденція і мрія. Шкода, що українці самі себе не завжди розуміють, зате чужі люди добре знають, що треба українцям і завжди намагаються підсунути фальшивого поводиря.
Якщо вже і вдасться українцям обрати собі хоч наближено подібного до ідеалу національного лідера, спрацьовує потужна інформаційна технологія пониження іміджу президента саме як морального національного авторитета.
Це вже закономірність: надто вже стараються найняті ЗМІ і заангажовані політики. По великому рахунку, йдеться навіть не про Ющенка, а про феномен президента з етнічних українців, якому питомо болить велика проблема етнічних українців в Україні, без вирішення якої держави не буває.
Знову ж не маю на увазі чинного президента, але замість гуртом творити моральний авторитет з недосконалої грішної людини, зрештою такої як і всі пересічні українці, чимало з нас мимоволі підспівують чужому хору висміювання сентименту до українського і пониження всього українського.
Скінчитися усе це може історично прогнозовано – президентом реально може стати не етнічний українець. І тоді всі українці заспокояться, і з широко відкритими очима радо сприйматимуть красиву солоденьку популістську казку про себе, яку підсвідомо хочуть чути, сидячи перед телевізором у теплій хаті.
Для того, щоб приспати Україну, багато й не треба – застереження Тараса Шевченка потроху забуваються.
 |
Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП
