Воскресшие "мамонты" революции

7 листопада, у річницю жовтневого перевороту, як завжди комуністи вийшли в центр Києва, як завжди їх трохи потовкли у Львові. В принципі, нічого нового. Втім, активність КПУ в кілька останніх років все ж викликає запитання.

2005-го здавалося, що історії української Компартії, як одній з провідних політичних сил, настав кінець, що тепер їй ніколи не вдасться подолати тривідсотковий бар'єр і потрапити до парламенту. Та нині комуністи знову у Верховній Раді. Ба, більше, мають всі шанси потрапити до наступного скликання. Знову їхній лідер на телеекранах, а прихильники на мітингах.

Невже в Україні потенціал комуністичної ідеї виявився настільки живучим?

Напевне, є стала кількість виборців, які завжди голосуватимуть за комуністів. Але те що цих людей постійно буде достатньо, що б тримати Компартію "на плаву", видається перебільшенням.

У 2006 році її результат балансував на межі прохідного бар'єру (3,66%). І якби події в країні розвивалися за іншим сценарієм, КПУ справді у найближчому майбутньому вже могла б бути поза парламентом.

У період з 2002 року (19,98%) по 2007 рік (5,39%) кількість прихильників комуністів впала майже у чотири рази.

Ключову роль, без сумніву, у черговому піднесенні КПУ зіграла поразка Майдану, з одного боку. З іншого, розчарування частини виборців в опонентах "помаранчевих", тобто Партії регіонів. На цьому тлі комуністи виглядають силою, яка зберігає відданість своїм ідеалам.

І дарма, що родини комуністичних вождів давно живуть за ринковими законами, що коли йдеться про фінансування виборчих  кампаній КПУ, в пресі регулярного спливає ім'я російського олігарха з українським корінням, тощо. Такі "дрібниці" не цікавлять людей, які продовжують вірити у комуністичну казку.

Сама постановка питання може здатися не зовсім виправданою, адже у парламентах і урядах низки європейських країн в той чи інший час були представлені місцеві комуністи. Ліві ідеї загалом досить популярні у Європі, проте українські комуністи навряд чи можуть називатися класичними лівими.

Лідери КПУ, наскільки це вдається, пристосовуються до нових реалій: змінюють свої відносини з церквою, нещадно критикують олігархів, спекулюючи на соціальній нерівності в Україні, радянський інтернаціоналізм у них трансформувався у захист російської мови та єдності східнослов'янських народів.

Свій справжній "інтернаціоналізм" Петро Симоненко продемонстрував коли лякав киян "неграми" під час приїзду Буша в Україну. Загалом, суцільна кон’юнктура, нічого революційного.

Але головне, що комуністи при першій нагоді не забувають, там де вигідно, нагадати що вони є спадкоємцями усіх досягнень часів СРСР. Як би сумнівно не виглядали ці досягнення у порівнянні з іншими країнами, навіть найближчими сусідами.

А що ж виборці?

Демагогія, а комуністи – професійні демагоги, – це дуже зручний прихисток, своєрідна психологічна гавань у бурхливі часи. Не треба аналізувати, не треба критично ставитися до дійсності – готові рецепти (а спогади про те, як це було раніше, ще дуже живі) запропонує Партія.

Крім того, головною рисою комуністичної пропаганди завжди був пошук ворога. Власне, це основне для них – наявність ворожого елементу. Якщо він зникне (буде переможений, винищений), то ледь не самі собою підуть і проблеми. Сьогодні – ворог Ющенко, завтра буде хтось інший. Комуністи, за звичкою, пропонують дуже зручний вихід – перекласти відповідальність за своє становище на інших.

Та як би вправно комуністи не користувалися ситуацією, вони б не почувалися так впевнено, як би їхній пропозиції існувала якісна альтернатива. З будь-якого складного становища є вихід: вперед, до розвитку, або у минуле.

Голосувати за це минуле і ловитися на популізм людей змушує лише порожнеча, яка виникає у їхньому реальному, сьогоднішньому світі.

В Україні є відчутним брак ідей. Політики – так, вони нікого не влаштовують, але просто замінити їх недостатньо. Необхідно задовільнити запит людей на нове бачення України, на нову її філософію.

Взимку та навесні 2005-го думалося, що начерки такого бачення, заснованого, в першу чергу, на людській свободі, вже є. На жаль, цей проект "здувся".

Можна тільки привітати зусилля публіцистів та експертів, які намагаються запропонувати суспільству якійсь новий шлях. Боже борони нас від того, що б у цей процес втрутилася держава!

Державна ідеологія – це рудимент, якого треба уникати. Справжня візія майбутнього може виникнути тільки в надрах самого суспільства.

Поки ж – ще раз комуністів із їхнім святом, святом у прямому, і переносному значеннях. Все закономірно, – старі ідеї матимуть підтримку до тих пір, поки не народяться нові.

 

Євген Булавка, для УП