Экзистенциальный выбор

Вторник, 16 июня 2009, 12:53
Повідомлення про внутрішній світ людини не дуже часто з"являються на перших шпальтах часописів. Лише тоді, коли переживання виливаються у девіацію. Кризовий стан економіки рано чи пізно мав привести до того, що економічні зміни рано чи пізно відбилися би на і на поведінці індивідума.

За останній тиждень в Україні сталася низка подій, яка свідчить про те, що у "маленького українця" починає "рвати дах". Звільнені люди, відійшовши від корпоративних відпочинків і засідань у генделиках, почали усвідомлювати свою приреченість.

У середині 1960-тих років європейськими країнами прокотилася хвиля народження, діяльності та занепаду терористичних організацій. Найбільш дієвими учасниками цих утворень, організаторами та натхненниками були далеко не маргінали.

Це були люди з вищою освітою, престижною роботою (зокрема, лідери "Фракції Червоної армії" у Німеччині: Ульріка Майнгоф була відомою журналісткою, а Хорст Малер – юристом). Попри слова, вписані в маніфести, ними керувало ще й почуття несправедливості.

Українська держава, від моменту свого заснування, мала декілька захисних факторів, на які можна було завжди списати невдачі в політичній розбудові. Починаючи з дня проголошення Незалежності України, коли проблеми можна було списати на "групу 239", "червоних директорів", "кремлівську агентуру".

Попри свій негативізм, молоді люди могли знайти себе, самоідентифікуватися в протиставленні себе "паразитам". Обличчя "іншого" було зрозумілим. І громадянинові, невдоволеному своїм становищем у житті, видавалося ясним: якщо я не знаю, ким я є, то я знаю, ким я точно не є.

Пом'якшуючим фактором були вік державності, піднесення від того, що її потрібно будувати на противагу всім негараздам. Правління президента Кучми теж перетворилося в цього "іншого", "дракона", якого необхідно вбити для того, щоб було краще.

Пам'ятаєте – "Кучмізм – це…", з передпомаранчевих наліпок. Леонід Данилович умів дарувати почуття потрібності активної молодої людини суспільству – пригадайте "розбори" в офісі "Пори" 15 жовтня 2004 року чи виклики активістів представниками силових структур.

Помаранчева революція показала людям, що у цій системі навіть їхній бунт і готовність жертвувати собою вільно конвертуються у валюту. Це стало очевидно ще тоді, коли деякі "ветерани Майдану" придбали собі машини, а нова, переформатована у партію, "Пора" не пустила на свій з'їзд учорашній актив.

Подальші ходи Мороза, Тимошенко та Ющенка уже сприймалися як докази того, що "усі вони такі". Навіть теза про те, що президента просто "обсіли" і він не знає правди, п'ять років по Майдану звучить уже занадто маловірогідно.

Ненасильницький спротив показав, що він можливий лише за підтримки ЗМІ і фінансових кіл. Щоправда тепер технологія наметових містечок набула або клоунських форм, або ж стала способом заробляння коштів, блокуючи забудови і розблоковуючи їх за певні "відкупні".

У двадцятих роках минулого сторіччя європейські інтелектуали вже проходили "відкинутість суспільством". На протиставлення йому молоді люди опановували нові підходи до сприйняття світу, який тоді уже здавався абсурдним.

Ранній сюрреалізм – це не лише справа Сальвадора Далі. Один із його основоположників, Андре Бретон казав, що найпростішим сюрреалістичним актом є узяти в руки револьвер і на удачу стріляти в натовп.

Протиставлення світові вироджувалося у політичні пошуки: дотепер відомо про симпатії перших сюрреалістів комуністичному рухові. А футуристів – фашизмові.

Ці ідеології сприймалися як альтернатива "порожньому" світові. Зокрема, Сталін приймав у себе Луї Арагона, а згадуваний вище Бретон у 1930-тих їздив до Мексики для зустрічі з Троцьким.

Друга хвиля почуття приреченості сталася в 1960-тих: "червоний травень", "Пряма дія" у Франції, "Чорні пантери", "везермени" у США, "Червоні бригади" в Італії, тощо.

Світова криза, яка почалася у 2008 році потрапила на ґрунт зневіри в можливості впливати на вибір країни. Захоплення Херсонського машинобудівного заводу, яке одразу формулювалося як спроба перекласти борг приватного власника на плечі держави, не стало "пострілом Аврори".

"Геть усіх!" фактично без бою зійшли з наметів, активістів розігнала організація "Щит".

2 червня 2009 року невідома особа відкрила вогонь по двох бабусях і дівчинці, що сиділи на лавці по вулиці Лавиновича у Маріуполі. У той же день, у іншому місті – Мелітополі, було підірвано приміщення Ощадбанку. Ці речі не схожі на акти, спрямовані на здобуття коштів силовими методами.

Обидва ці міста є промисловими. Світові події відбилися на добробуті громадян у своєму найтвариннішому вигляді – багато хто втратив місце, де міг отримати хоч малі кошти для прогодування.

Виведений Маркузе "принцип реальності", коли бажання задоволення (не суто сексуального, а й як такого як "робити, що тобі подобається") жорстко перекреслюється реаліями світу, рано чи пізно мав поставити людей у пошук не лише ресурсів для виживання, але й винуватих у тому, що сталося.

Водночас у людей є розуміння того, що традиційними методами нічого не вдієш. Ті, що вгорі, зміцнені особистими зв'язками, вигідними законами і можливістю приймати вигідні рішення. Вони не звертають увагу на звичайних громадян.

Хіба що напередодні виборів. При цьому, сиплячи солодкими гаслами, які відверто принижують тих, до кого вони звертаються.

Масовими протести навряд чи можуть стати. Спрацьовує принцип "якби нічого не вийшло". І навіть прохання дружини "бути мужиком і щось робити" одразу змінюються на "не висовуйся", в разі коли треба діяти.

Третього червня 2009 року у Ворошилівському районі Донецька було пограбовано банк. Нападником, який, погрожуючи пневматичним пістолетом взяв дрібну суму грошей, був 17-річний хлопець, який хотів заплатити за навчання.

Очевидно, хлопець ще вірить у те, що після навчання він буде затребуваним своєю країною, знайде своє місце. Напевно він ще не замислювався над тим, що кредити зі ставкою двадцять відсотків, пропоновані банківською системою до кризи, негуманні.

Тягар повернення кредитів МВФ впаде на плечі його покоління, якщо, звісно, не вдасться взяти кілька чергових траншів для того, щоб перенести його ще на кілька поколінь.

Світова криза виконує велику екзистенційну роль – дає змогу побачити сувору реальність. І винити у всьому немає кого – президент розгублений, прем'єр і лідер опозиції роблять незрозумілі речі, а грошей у "заначці" меншає. За таких обставин, людина може зробити лише екзистенційний вибір.

 

Петро Охотін, студент-політолог, НаУКМА, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде