Колбаса как национальная идея. Или: Что нужно, чтобы стать украинским фюрером

Среда, 24 июня 2009, 10:49

Як романтично пахне КОВБАСА
і ПОМІДОРИ густо зашарілись,
і в пляшці, чиста ,мов роса,
ГОРІЛОЧКА домашня зачаїлась!
і ніжно САЛО зваблює тільцем,
і ХЛІБ наставив загорілу спину,
якщо ти млієш, коли бачиш це,
ЧОМУ Ж ТИ, ГАД, НЕ ЛЮБИШ УКРАЇНУ?
Народна творчість

Здавалося би, і до чого тут політика? Тим більше, така тонка субстанція, як національна ідея? Навіть і не виникне думка: а що, як саме так ця ідея і могла б виглядати.

Сьогодні ще й досі країною блукає романтичний привид дешевої радянської ковбаси. Ті щасливці, яким ще пощастило її почастувати замріяно закочують очі до гори: ото, мовляв, часи були. А зараз що?

Блукає Україною і ще один привид – привид національної ідеї. Не бути її начебто не може, однак, як саме вона виглядає ніхто достеменно змалювати також не може.

Хіба крім Кучми, який колись кинув вікопомну фразу про те, що національна ідея не спрацювала. Як може не спрацювати те, чого не має? Точніше, як воно може спрацювати? Одним словом, і тут романтика. Хіба трохи сумніша.

Зовсім не давно по Україні запустили ще одного, третього, привода – привода повзучої нацистської загрози. Деякі політичні події останнього часу, наче, дають підстави остерігатися приходу нового українського фюрера.

От тут погодитися можна було б, тільки з одним застереженням: фюрер цей може бути не обов’язково нацистським. Те, яким він буде залежить хіба від того, хто тим фюрером стане, а точніше добровільно захоче взяти собі на плечі цю нелегку місію – стати фюрером в Україні.

Сьогодні, коли мова заходить про того ж Гітлера, згадують насамперед ГЕСТАПО, концтабори, геноцид та інші жахіття. Втім, навряд чи Гітлер зміг би досягти усього цього, якби його сліпо не підтримував власний народ.

Що ж змусило велику кількість нормальних людей закрити очі на людожерські вчинки вождя? Давайте згадаємо Німеччину у першій декаді 30-их.

Задавлена величезними репараціями переможцям Першої Світової війни, німецька економіка лихоманилася від тотального безробіття і стрімкої інфляції. Хто читав "Чорний обеліск" Ремарка, пам’ятає, з якою циклічністю письменник описував коливання курсу марки: він падав по кілька разів на день.

Президент Гінденбург на фоні всього цього був популярний приблизно так само, як наш Віктор Ющенко тепер. Його уряд, намагаючись діяти демократично, зменшував зарплати та пенсії і підвищував податки на предмети першої необхідності.

Регулярна зміна прем’єр-міністрів нічого не давала. Крім балачок про демократію їсти було нічого. А їсти хотілося так, що навіть, якби сам диявол приніс ту їжу, голодні очі легко б домалювали йому янгольський німб.

І диявол (чи, як тоді здавалося, янгол) таки прийшов. Виявився він фанатичним карликом із дивною зачіскою і цілою купою маніакальних ідей, які невдовзі і вилилися усі знають в що.

Втім, то було потім. Спочатку карлику таки довелося довести, що він насправді відрізняється від своїх урядових попередників.

Щоб побороти зубожіння, він енергійно заходився душити ринкову економіку, поставивши ціноутворення під державний контроль, щоб знизити безробіття, почав форсовано будувати дороги та військові заводи, гадюку грошового дефіциту роздавив друкарським верстатом, попутно знищивши профспілки, які мали дурну звичку виступати з мудрими порадами.

Драконівські методи, якщо дивитися на них очима переконаного ліберала-економіста. Однак, далекий від економічних тонкощів люмпен побачив мало не батьківське піклування про маленького німця і переконати його в протилежному навряд чи вдасться.

Наївшись подешевілих ковбасок, він миттєво еволюціонував від пригнобленого боша до обраного арія і, насолоджуючись цим, перестав звертати увагу на такі дрібниці, як придушення демократії та розгул каральних органів. Значить так треба. Зате ми багаті, могутні і всі нас бояться.

Провівши паралель з українськими реаліями, важко не побачити, що тло для приходу новітнього фюрера у нас склалося майже ідеальне. Долар сягнув захмарних висот, кредитів не дають, продукти подорожчали на третину.

Репарацій, щоправда, поки що виплачувати нікому не треба, зате треба під пильним наглядом всенького світу в свинячий голос готуватися до такого заманливого фіналу Ліги футбольних чемпіонів, який ось-ось висковзне з рук.

Уряд тим часом вправляється у перетягуванні владної ковдри від президента.

При цьому обидві сторони демонструють феноменальну волю до абсолютної влади, ще й таку, що і сам Гітлер позаздрив. Ковбаса ж і не думає дешевшати. Ностальгуючому електорату тільки й лишається ковтати слину, вкотре згадуючи світлі часи переможної ходи до комунізму.

Сидячи без роботи, він знічев’я втикається у телевізор. А там гладкі, вгодовані дядьки сперечаються про НАТО і кількість державних мов, ще й так переконливо щось один другому доводять, що, охоче повірив би будь-кому з них, аби лише стати хоча б приблизно таким же гладким і вгодованим…

Хтось ідейніший тут би різко автора обірвав. Мовляв, не продасть мудрий народ за шмат гнилої ковбаси переконання дідів-прадідів. А я кажу: продасть, ще й як.

Міркую так, згадуючи покійного рівненського мера Віктора Чайку. Ви лише уявіть, він – переконаний комуніст, який ніколи не приховував своїх поглядів – у бандерівському Рівному воював з місцевими націонал-патріотами, що заходилися зносити пам’ятник червоному розвіднику Кузнєцову, і при цьому переобирався головою разів чотири. Без жодних фальсифікацій, махінацій і усього, про що ви могли б подумати. За нього щораз голосувала абсолютна більшість людей, котрі на парламентських виборах підтримували Рух чи "Нашу Україну".

Важко навіть конкретно виокремити щось, за що пана Чайку так любив специфічний рівненський виборець. Політичні опоненти постійно закидали меру непрозорі схеми розподілу земельних ділянок, розвалені дороги і неприбрані вулиці.

Натомість в центрі міста будувалися красиві будинки (ну і що, що з непомірно дорогими квартирами), росла кількість квітників (ну і що, що не сміттєвих урн), ремонтувалися дороги (хай не дуже якісно, зате регулярно).

Мало не забув про головне: покійний мер просто терпіти не міг розмов про політику і від усіх акул столичного політ бомонду був приблизно рівновіддалений (ну і що, що у 2004-му фотографувався на передовиці комунального часопису з Януковичем).

А тепер уявімо протилежну картину: десь у Севастополі мером стає націоналіст, і замість голосити по всіх кутах про Бандеру і Мазепу, починає банально ремонтувати дороги і прокладати газ.

Чи згадуватимуть про його тихий націоналізм чотири роки потому? Може і згадуватимуть, але з блаженною посмішкою на вустах. Ну що ж, воно і звісно, хто у цьому світі без гріха?

Смійтеся не смійтеся, а у Тягнибока рівно стільки ж шансів стати президентом, скільки й у Вітренко, і відсоток такої ймовірності не обов’язково нуль. Якщо хтось із них чи будь-хто інший вигадає реальний спосіб виготовлення дешевої і при цьому їстівної української ковбаси і знайде змогу почастувати нею як найбільше українців, бути йому фюрером.

І хай там що він робив би далі, під’їлий електорат залишатиметься вірним, а опонентів у дискусіях громитиме своїм ковбасним аргументом. І просунуті прихильники демократії нічим його не перекриють: і справді, що такого, що можна помацати і надкусити, ми досягли за вісімнадцять років незалежності?

Скажете, ідея важить більше від ковбаси? Погоджуся. І не лише я, а й, упевнений, більша частина відвідувачів цього сайту. Однак не погодяться інші: ті, хто в цей же час клацає по посиланнях, як збільшити пеніс на десять сантиметрів чи регоче, розглядаючи грубо склепані фото-жаби.

Шкода, але серйозні сайти програють сайтам з усім тим добром, а ті українські політики, що називають себе адекватними і досі не запропонували зрозумілої середньостатистичним мізкам ідеї, віддаючи перевагу війнушкам за цьогомоментний інтерес.

Ну не хочуть бути фюрерами, як хочуть. Знайдуться інші, втім, не факт, що обійдеться без непередбачуваного.

 

Максим Коломис, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде