День скорби и радости
Цього року 23 серпня українці мають щиро радіти і не менш глибоко відчувати скорботу. Принаймні ті, що звертають увагу на "червоні" і "чорні" дати в календарі. У житті нерідко химерно поєднуються сум і радість, горе і веселощі.
Проте цьогорічне поєднання "двох в одному" – відзначень Дня державного прапору та Дня пам´яті жертв комуністичних та нацистських режимів в один день аж ніяк не органічне.
Україна – давня країна з понад тисячолітньою історією, проте молода держава, яка тільки відзначає повноліття. Тому виховання поваги до державних символів є необхідною умовою підвищення громадянської і політичної культури українців.
Державний прапор, нарівні з Державним гербом, Гімном та Конституцією, є одним із головних атрибутів держави. Запровадження у 2004 році указом президента Дня державного прапора мало позитивний виховний ефект.
Напевно, з того часу більше українців усвідомили та відчули серцем значущість стяга, який складається із синьої і жовтої смуг. Втім, виховання поваги до державного символу, зважаючи на непоодинокі випадки його зневажання, дуже важливе.
Але постає запитання – чи варто це свято відзначати 23 серпня?
На початку липня європейські парламентарі ухвалили резолюцію, в якій прирівняла сталінізм до нацизму та закликала до засудження тоталітарних режимів на міжнародному рівні. Автори документу зазначили, що у ХХ столітті європейські країни постраждали від двох тоталітарних режимів, які несли з собою геноцид і злочини проти людства. Йдеться про нацизм і сталінізм.
Для беззастережного засудження тоталітаризму ОБСЄ запропонувала заснувати загальноєвропейський День пам'яті жертв сталінізму та нацизму та приурочити його до підписання пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року.
Чи Україна може собі дозволити не приєднатися до цієї європейської ініціативи?
Беззаперечно, ні. Адже Україна стала однією з найбільших жертв червоного та брунатного тоталітаризму. Якими були втрати нашої країни, історики не підрахували, напевно, знадобиться не одне покоління фахівців аби зробити це.
Лише пунктиром можна означити злочини комуністичного режиму проти народу України: сотні тисяч смертей під час війн, розв'язаних комуністами у 1917-1920 роках, 1,5-2 мільйони загиблих від Голодомору 1921-1923 років.
5-10 мільйонів жертв Голодомору 1932-1933 років, сотні тисяч репресованих представників інтелігенції, селян, управлінців, державних діячів. Мільйони депортованих – українців з Західної України, німців, італійців, вірмен, болгар, греків, татар, понад мільйон жертв Голодомору 1946-1947 років.
Сотні тисяч жертв серед борців з совєцьким режимом у західній Україні, знищення УАПЦ і УГКЦ.
На жаль, це далеко не повний список злочинів, здійснених режимом Леніна-Сталіна проти України.
Не дарма, юрист Рафаель Лемкін, який є автором терміну "геноцид" в міжнародному праві, ще в середині ХХ століття назвав дії комуністичного режиму в Україні "класичним прикладом геноциду".
Не менші "досягнення" на ниві людовбивства, катування та руйнації, заподіяних Україні, має нацистській режим. Схоже, жодна країна в світі не втратила стільки людей в абсолютних показниках, як наша.
За даними історика Гунчака, українські втрати військових і цивільних складали 7 мільйонів осіб. Для порівняння: Німеччини втратила 6,5 мільйонів, Польща – 5, Японія – 2,4 мільйони, Югославія – 1,7, Франція – 600 тисяч, Великобританія – 350 тисяч, США – 300 тисяч.
Під час Другої світової війни 2,2 мільйони людей було вивезено на роботи в Рейх, а 700 міст і містечок та 28 тисяч сіл знищено.
Тож заради морального і психічного здоров´я нації дуже важливо належно вшановувати пам´ять жертв тоталітарних режимів. Тим більше, що всередині українства є групи, які намагаються приховати злочинну суть комуністичного режиму, а в деяких сусідніх країнах Сталіна починають називати "ефективним менеджером" та зараховувати до найвидатніших діячів нової історії.
Таким чином, День пам’яті жертв тоталітарних режимів треба визначати спільно з іншими країнами світу 23 серпня. А що ж робити з Днем Державного Прапора?
Рішення ОБСЄ дає нам можливість позбавитися деяких недоречностей. Важко пояснити, чому президент призначив 23 серпня День Прапора, адже ніяких визначальних подій, пов´язаних із синьо-жовтим стягом, в цей день не відбулося.
Синій і жовтий кольори використовували в геральдиці Київської Русі, козацької України, на середньовічних гербах міст і земель на Наддніпрянщині. Проте ці кольори не набрали загальнодержавного чи загальновійськового значення.
Безпосереднім попередником сучасного прапора України був блакитний прапор Галицько-Волинського князівства, на якому був зображений золотий (жовтий) Лев. Таку символіку використовували як знак держави і династії нащадки Лева Даниловича (1264-1301).
З падінням князівства в середині 14 століття ця символіка використовувалася як земельна. Точні час і дата трансформації блакитного прапора із жовтим Левом у прапор із двох смуг вказати важко.
Цікаво, що галицька гвардія наприкінці 18 століття у Відні використовувала прапор із двох великих смуг – синьої і жовтої, розділених двома вузькими смужками – жовтою і синьою. Але маніфестація синьо-жовтого прапора як сучасного національного відбулася під час "Весни народів" – періоду революцій 1848-1849 років в Західній і Центральній Європі.
25 червня 1848 року прихильники Головної руської ради, першої сучасної політичної організації українців, підняли його над Львівською ратушею. Під синьо-жовтим прапором діяли у 1849-1850 роках галицькі стрільці. Тоді ж він використовувався як символ Руського дистрикту – автономного утворення на Закарпатті.
Під час революції 1905-1907 років його підхопили українці Наддніпрянщині і він наділі отримав статус загальнонаціонального.
Українська революція 1917 року відбувалася під синьо-жовтим прапором, тому не дивно, що Українська Центральна Рада 22 березня 1918 року у законі визнала його символом Української Народної Республіки. Так він став державним.
У листопаді 1918 року новопостала Західно-Українська Народна Республіка також визнала жовто-блакитний державним. Під ним відбулося у січні 1919 року проголошення Акту Злуки – об´єднання двох українських республік в єдину Соборну Державу.
В 1941 році спроба відновити Українську Державу відбулася під синьо-жовтим стягом.
Після довгого періоду заборон, він знову замайорів над Україною у 1990 році. Навесні відновили його використання представники органів влади та місцевого самоврядування західних регіонів країни.
24 липня жовто-блакитний прапор підняла Київська міська рада, 16 вересня 1991 року – Верховна Рада. У грудні 1991 року голова парламенту Кравчук дозволив його використання під час протокольних заходів.
28 січня 1992 року законом було визнано синьо-жовтий стяг Державним Прапором України. Цей статус було підтверджено Конституцією 1996 року. Того ж року, до речі, Державний Прапор поруч із прапором автономії, вперше підняли над будинком Верховної Ради АР Крим.
Отже, ключовими датами в довгій історії синьо-жовтого прапора були 25 червня 1848 року, коли він став використовуватися як національній (точніше – етнонаціональний), 22 березня 1918 року, коли вперше отримав статус державного (національно-державного) та 28 січня 1992 року, коли його було на законодавчому рівні визнано Державним прапором України.
Гадаю, що для Дня Державного прапора пасують дати визнання синьо-жовтого стяга державним – 22 березня і 28 січня. Проте у 1918 році до складу УНР ще не ввійшла низка регіонів України, а у 1992 році він замайорів над всією державою.
Отже, саме 28 січня є, з історичного і практичного погляду, найбільш оптимальним днем для відзначення Дня Державного Прапору. Розумію, що не всі погодяться з цією точкою зору. Дискусія в таких випадках дійсно потрібна, от тільки затягувати її не варто. Оскільки відзначати у 2010 році знову день Великої скорботи і радості одночасно було б абсурдом.
Андрій Іванець, історик, член Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, аспірант Інституту українознавства МОН України, для УП
