Капитуляция. Внешнеполитическое измерение

Вторник, 22 сентября 2009, 12:25

Символ вільного світу і вільної ринкової економіки – Маргарет Тетчер – гірко помилилася, приймаючи влітку 2007 року українську політичну фігуру, чиї світогляд та ідейні устремління, якщо про них можна взагалі вести мову, є кардинально протилежними світоглядним позиціям "залізної леді".

Вільний світ, вільне підприємництво, вільна особа – ці поняття є несумісними з світоглядом Тимошенко.

Виступи Маргарет Тетчер у Брюгге в 1988 році та у Палаті Громад у 1990 стали легендарними. Виступ Тимошенко на Мюнхенській безпековій конференції в лютому 2009-го майже шокував присутніх, коли вона відверто закликала до співпраці з режимом у Тегерані.

В аналітичних матеріалах конференції, які були розіслані за адресами всіх ключових посольств світу, прізвище української виступаючої було викреслено.

Коли російські танки, бойові машини піхоти і самохідні установки в серпні 2008 року почали знищувати Грузію, її громадян і демократію, вона мовчала.

Коли український, польський, литовський, естонський президенти і латвійський прем'єр своїм безпрецедентним і драматичним візитом рятували демократію, свободу та її цінності, в першу чергу, не в Тбілісі, а в Європі, вона мовчала. Коли два російські диктатори з холодною і безсоромною рішучістю заявили про свою нову зовнішньополітичну стратегію, вона мовчала.

Країна почала розуміти, що стратегічні пріоритети України і прем'єр-міністра кардинально відмінні. Коли вона заговорила, це розуміння стало абсолютним.

НАТО – це одночасно продукт і інструмент свободи. Хтось ще має сумніви, що Тимошенко з неприязню, якщо не з ворожістю, ставиться до НАТО? Більше того, вона боїться НАТО – Альянсу Свободи. І саме тому вона блокувала спроби обмежити агресивні пересування флоту з андріївськими прапорами на кормі на їх шляху від українських берегів до берегів Грузії.

І не тому, що до берегів саме вільної і демократичної Грузії. А тому, що вільна і демократична Грузія була неймовірно близькою до членства в Альянсі. Після цього, питання про повноправне членство України могло стати майже технічним завданням.

Натомість почалося блокування розвитку відносин із Альянсом – від безпрецедентного скорочення оборонного бюджету, в період масштабних викликів світовій безпеці, до майже припинення фінансування інформаційних кампаній саме в той час, коли НАТО увійшло в один із найдраматичніших етапів у своїй історії – підготовки нової Стратегічної Концепції.

І саме тому, Юлія Тимошенко наполегливо мовчала про досягнуту стратегічну угоду про розміщення систем ПРО в Польщі та Чехії. Навряд чи вона до кінця розуміє технічні деталі, що відносяться саме до ПРО. Але вона була неймовірно стривожена додатковими і дуже дієвими гарантіями, які могли б отримати Польща та Чехія з боку США.

І ця тривога посилювалася підозрою про можливе отримання Україною від Західного світу таких же серйозних гарантій. Але оті страхи, як і гарантії Польщі та Чехії, "розбилися" об гострий кут стратегічної зради з боку Обами та його адміністрації 17 вересня, в той день, коли радянські війська сімдесят років тому окупували східні терени Польщі.

Неможливо представити наскільки чужими можуть стати для неї навіть думки про перспективне створення Центрально-Східно-Європейського Альянсу безпеки та оборони, чиї контури вже незабаром, після обамівської капітуляції перед Росією, Іраном, можуть почати приймати реальні обриси.

Політична і стратегічна огида Тимошенко від НАТО прикривається беззмістовними фразами про кращий для України вибір, яким може стати так звана Європейська політика безпеки і оборони. Глибоко неадекватний проект, майже аналог чистому аркушу паперу.

Зараз, коли стратегія переформатування відносин між Україною і ЄС на принципово вищий рівень знаходиться в стадії серйозної невизначеності, варто сказати: сам європейський проект знаходиться на роздоріжжі. У разі позитивних трансформацій, ЄС міг би знов стрімко наближатися до загальноліберального проекту під назвою "Захід" із лідерством в ньому Сполучених Штатів.

Україна рік тому впритул наблизилася до того, щоб стати реальним учасником проекту "Захід". Інтуїтивно відчувши це, виключно через внутрішньоукраїнську складову, за тиждень до минулорічного Паризького саміту ЄС-Україна Тимошенко завдала жорстокого удару.

Вражаючим є не те, що удар був завданий по досить-таки не міцних і хитких конструкціях відносин між Україною і ЄС. Удар завдавався саме по ЄС, по самих ідеях його реформування. І нікого не повинно навіть дивувати те, що відбулося в Києві 2 вересня 2008-го, було сприйнято деякими, як в Брюсселі, так і в низці європейських столиць, із своєрідною подякою.

Але така "подяка", поза всяким сумнівом, тимчасова. І з кожним днем ця подяка для Тимошенко від Європи перетворюватиметься для неї на важкі політичні муки, які вже почали набувати реальних політичних форм зростаючого ігнорування.

Навіть враховуючи те, що у владні брюссельські кабінети прийшли та прийдуть нові люди, навряд чи вони будуть прихильні до тих, хто відверто ігнорує хоча б початок імплементації власноруч підписаної у березні 2009 року "Брюссельської Декларації", відвертим блокуванням аверсного використання нафтопроводу "Одеса-Броди" на тлі однієї із найбільш принизливих для новітньої історії України газових угод січня 2009-го.

Ідеалізм у ставленні до міжнародного порядку досить-таки небезпечна річ. Після Другої світової війни Ханс Моргентау попереджав ідеалістів, що їх надія на те, що, врешті-решт, "стіна впаде й ігри в силову політику припиняться", вельми ілюзорні і помилкові.

Юлія Тимошенко далеко не ідеаліст. Вона у кампанії "славних поборників демократичних цінностей" – бригади архітекторів та будівельників" з Росії, Ірану, Північної Кореї, Білорусі, Сирії, Венесуели.

В Гданську, під час відзначення 70-річчя початку Другої Світової війни, Тимошенко думала не про війну, а про зустріч із своїм союзником, у кого в очах, як блискуче визначив американський сенатор Джон Маккейн, можна прочитати лише три букви "КГБ", та переліт до Лівії на зустріч з черговим африканським диктатором.

Тоталітарні і авторитарні режими по всьому світу захоплено приймають Тимошенко, як свого потенційного союзника. Але вони чекатимуть від неї визнання путінськіх слів, що "руйнування Радянського Союзу було найбільш трагічною помилкою 20-го століття". І це може статися.

Автор не вірить у те, що автор "українського прориву" стане президентом України. Втім, знає скільки надзусиль треба буде докласти та скільки часу витратити, щоб відродитися після руйнівних наслідків "українського прориву".

 

Олексій Коломієць, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!