Фрустрация Соланы и фрустрация Украины, или о чем не сказал Генсек

Среда, 23 сентября 2009, 11:11

Останнє повідомлення про "фрустрацію" Солани щодо українського керівництва викликало хвилю емоцій на українських політичних форумах та ряд зловтішних повідомлень на російських.

Разом з тим, заява залишилася повністю некоментованою провідними політичними гравцями України. Хоча коментарів та висновків вона варта.

Реакція української влади, з одного боку, цілком зрозуміла: заява європейського представника з зовнішньої та безпекової політики припала на початок активної президентської кампанії в Україні, а саме "прозахідний табір" в українській політиці активно використовує тему вступу до ЄС у своїй риториці.

Тому виступ Солани іде напереріз спробам європейського позиціонування всередині "прозахідного табору". Разом з тим, через широку популярність теми у всіх без винятку колах виборців (на відміну від теми вступу до НАТО), гостра заява мала зачепити і потенційних виборців протилежного табору.

Вислів Солани про його "фрустрацію" стосовно України насправді став відповідником не меншої фрустрації українського суспільства, розігрітого обіцянками колишнього помаранчевого табору інтегруватися до ЄС та неспроможності українського післяпомаранчевого політичного істеблішменту їх виконати – в силу як об’єктивних (ситуація з подальшим розширенням всередині самого ЄС), так і суб’єктивних причин (насамперед, роздільність правлячої еліти та її неспроможність об’єднуватися навіть задля виживання).

Незважаючи на емоції довкола заяви, Солана дійсно не сказав нічого нового. Втім, відверта заява Солани виглядає зізнанням ЄС у власному безсиллі ефективно впливати на політичні процеси в Україні та розчаруванням у незрілості української влади.

Солана відкрито наголосив на цьому у своїй дуже прямій відповіді на запитання після його промови у Гарварді, яка, у своїй цілісності, показала прагматичний підхід до вирішення поточних – зокрема, економічних – проблем Євросоюзу. У своєму виступі Солана, поміж іншим, наголосив:

"Як ЄС, ми добре співпрацюємо з Росією у багатьох глобальних питаннях, так само, як і США: стосовно Близького Сходу, Ірану, Сомалі. Але, на відміну від США, ми також знаходимося на одному континенті із Росією. Отже, стосунки із Росією є нашою щоденною справою (every-day business)".

Така позиція не означає, що Європа налаштована проти України, вона є, радше, знаком повернення до "реальної політики", яке стало особливо актуальним в час економічної кризи.

Тому зловтіха з боку російських аналітичних джерел є насправді дуже передчасною. Але сам факт настільки відкритої заяви про "зачинені двері" повинен дати поштовх для української влади та суспільства до такого ж повернення до "реальної політики".

Втім, це не повинно означати однобічного зближення з Російською Федерацією - в інтерпретації політичних сил, що експлуатують проросійські настрої електорату.

Справжньою подією, власне, є не сама заява Солани, а те, що, за дріб’язковими війнами за політичний вплив, колишні союзники по помаранчевому табору втратили здатність бачити більш далеко строкову і глобальну перспективу і, що найгірше, це вже давно цілком очевидно для європейських партнерів.

Втрата обличчя у даному випадку означає втрату довір’я, а отже про спільну побудову різноманітних альянсів (енергетичного, безпекового, військового тощо) на більш-менш рівноправних засадах говорити стає все важче.

Глобальною ж перспективою будь-якої без виключення української влади має на даному етапі стати створення умов стабілізації політичної і економічної ситуації в країні та досягнення хоча б деякої єдності політичних еліт.

Чи відбудеться це ціною "ширки", надання російській статусу офіційної/другої державної мови, не має для ЄС жодного значення, тому наївним є уявлення про ЄС як певного морального арбітра, який підтримає "правильне" або відкине "неправильне" вирішення проблеми.

Солана експліцитно на цьому наголошує і саме ця частина його промови, що пройшла майже непоміченою в українських медіа, мала б стати дзвіночком занепокоєння для української політичної еліти.

У промові, зокрема, говорячи про виклики глобалізації і шляхи їх подолання, Солана підкреслює важливість "добре керованих" (well-run) держав.

"Щоб справитися з глобалізованим світом, необхідні дві речі: по-перше, добре керовані держави. Слабкі держави є жахом для тих, хто у них живе, але також і проблемою для решти з нас. А це те, чого іноземці не можуть дати; лише місцеві (національна влада – О.К.) можуть цього досягти.

Ми можемо допомогти. Але, зрештою, це – їх відповідальність. Разом з тим, їх невдачі відбиваються на нас. Це – основна дилема дипломатії у наш демократичний час".

Очевидно, що на фоні глобальних викликів людству, українська влада та те, як "добре" (читай – "ефективно") вона керує державою, виглядає, м’яко кажучи, дещо безпорадно.

Аргумент Солани у його відповіді на "українське запитання" (яке, до речі, було також пов’язане і з грузинським) спрямований саме на цей аспект: він виглядає цілковито логічним як в контексті Гарвардської промови Солани, так і в світлі усієї риторики ЄС протягом останнього часу. Включно з повністю позитивною реакцією ЄС на рішення США про нерозміщення сил ПРО в Польщі та Чехії - про ляпаса Польщі саме у день 70-ї річниці введення радянських військ до Західної України, що знаменував завершення існування Польщі у її довоєнних кордонах та вже передбачав її не зовсім притомний фізичний "зсув" на Захід, також ніхто у ЄС не згадував.

Як українська верхівка, так – і насамперед! – український електорат напередодні виборів президента повинні задуматися над тим, що навіть Росія, автократичність якої вже не викликає сумнівів ні у кого на Заході, все ще виглядає більш "добре керованою" (незважаючи на неймовірні виклики, які стоять перед нею – включно з сибірським та демографічним питаннями), ніж вже багато в чому демократична Україна.

Україна зуміла закріпити за собою репутацію вередливої дитини, з якою неможливо мати справу: замість того, щоб працювати над своїми внутрішніми економічними та політичними проблемами, вона вперто тупала ніжкою, кричучи "хочу в ЄС!". Це, до речі, зовсім не полегшувало завдання доведення переваг від її членства у ЄС навіть для таких прихильних до України євробюрократів, як Солана.

В той же час, ЄС, котрий сам зараз зайнятий внутрішніми та зовнішніми викликами глобального характеру, зовсім не зваблений перспективою прийняття у члени неосяжної за територією країни, що не здатна вирішувати свої власні проблеми і постійно потребує зовнішніх третейських суддів у внутрішніх суперечках.

Саме уявлення про ЄС в Україні та про її місце в Європі базується не на якихось реальних досвідах, а на досить ідеалізованих стереотипах пост-радянського типу.

(І тут, на жаль, зовсім не використовується потенціал чисельних українських студентів за кордоном, котрі мають практичний досвід і розуміння як Заходу, так і України і про чиє залучення свого часу так багато говорили Ющенко та один з перших урядових "євроінтеграторів"Рибачук.)

Незважаючи на всю литовську, польську та австро-угорську історичну спадщину України, якесь історичне чи географічне "право" на місце в об’єднаній Європі не є для ЄС беззаперечною істиною.

Навіть навпаки: панує розуміння, що недостатньо лише словесних заяв, необхідні напружені практичні зусилля з боку України - як керівництва держави, так і пересічних громадян - з трансформації і країни, і всього суспільства. До речі, серед європейських бюрократів існує жарт про Україну на кшталт "вони вирішили проблему – створили комісію".

Не треба також забувати, що ЄС зовсім не відчуває якоїсь історичної відповідальності перед Україною і не почувається зобов’язаним витягувати її з тієї ями, у яку вона сама себе завела. Натомість превалює переконання, що проблеми України – це її власні проблеми.

Разом з тим Україна або зовсім не працює над їх вирішенням, або надто повільна у своїх діях, проводячи життєво необхідні реформи так, ніби вона робить послугу ЄС, а не у власних інтересах. Шантаж ЄС про можливий "поворот до Росії" у разі недостатнього стимулювання з боку ЄС – контрпродуктивний і не додає діалогу більшої динамічності.

Очевидно, Україні варто дозріти і взяти власну долю у свої руки, не очікуючи інфантильно на похвалу чи штурхана з боку того чи іншого "дорослого дядечки" – Росії, ЄС чи США.

Заява Солани повинна стати не причиною для чергової хвилі самобичування чи сплеску українського фаталізму, а поштовхом до реальних, а не показних реформ у правосудді, енергетичному секторі, системі державного управління, правосудді тощо - список для української влади вже давно не новий.

Мотивація має зводитися до того, що робляться вони не для когось, а для себе і задля власного виживання та конкурентноздатності як держави та різноетнічної, територіально великої та потенційно сильної нації. Тому, що момент справді критичний і будь-яке зволікання може стати визначальним для долі країни.

На жаль, саме усвідомлення критичності моменту бракує українській політичній верхівці.

Наприкінці, варто ще раз звернутися до запитання та відповіді Солани, щоб бачити їх у контексті і відповідно реагувати. Запитання було задане Гарвардським колегою-аспірантом зі славістики і прозвучало наступним чином:

"Моє запитання стосується Східної Європи загалом. Виходячи із заяви Президента Обами сьогодні (про нерозміщення ПРО в Чехії та Польщі – О.К.) та з того факту, що НАТО, як видається, полишає Східну Європу наодинці, чи має ЄС намір продовжувати тісні стосунки з Україною та Грузією, що знаходяться в самопроголошеній Росією сфері її впливу? Зокрема, якщо б Україна та Грузія подали заяву на членство у ЄС, чи була б вона розглянута за Вашої каденції у ЄС?"

Відповідь Солани була несподівано відвертою навіть для найбільших скептиків членства України в ЄС у аудиторії – особливо беручи до уваги її позитивний початок:

"Ви згадали дві країни: Грузію та Україну. Я знаю ці дві країни дуже добре. Я працював із ними, як Ви знаєте, у різні способи, коли я був там на початку Помаранчевої революції. У ті дні я був тим, хто у переговорах досягнув для пана Ющенка саму можливість повторення виборів. Я не відкрию таємниці і вони (керівництво України – О.К.) про це знають, що я відчуваю фрустрацію стосовно України. Те, як вони керували країною з того часу до тепер, дійсно не було блискучим, м’яко кажучи. Отже, ми маємо з Україною дуже важливі стосунки, але я не бачу членства в Європейському Союзі у передбачуваному майбутньому України. Україна це знає; як Юлія Тимошенко, так і Віктор Ющенко про це знають.

Я можу сказати про Грузію те саме. У нас є договір про асоціацію, що є юридичними стосунками, які є дуже глибокими у сфері економіки, торгівлі і т.д. Але я не бачу сьогоднішньої Грузії у моєму майбутньому, коли я дивлюся вперед, в Європейському Союзі. Я шукатиму дуже тісних, дуже глибоких стосунків з обома країнами, тому що вони є надзвичайно важливими, але не як з безпосередніми членами Європейського Союзу. Я не відкриваю жодних таємниць, вони про це знають".

(Повна відео-версія Гарвардського виступу Солани буде доступна на YouTube – каналі курсу Коккаліс Школи Управління ім. Кеннеді з середини поточного тижня).

Як у своїй промові, так і у відповідях на запитання Солана представив офіційну позицію ЄС, яка може бути інтерпретована як нищівна і відкрита поразка проєвропейського курсу України, особливо для умовного "демократичного табору".

Натомість її варто розуміти як чіткий сигнал, що час порожніх слів завершився і Україні варто почати діяти, насамперед, у власних інтересах.

 

Олег Коцюба, аспірант департаменту славістики Гарвардського університету за напрямом "Україністика", для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!